Повiя - Панас Мирний

Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?

Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.

- Не журiться, тiтко! - утiшає Карпо. - Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре - грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!

Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого - то доїде.

Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.

Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна - вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… "От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене - нове горенько!" - думалося Прiсьцi. v

Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?

Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.

- Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! - хвалилася вона Горпинi. - Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? - щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.

Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.

- Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла - не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш - вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.

I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:

- Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода - перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю - чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?

- Я знаю, хто забiгав, - умiшалася Горпина.

- Нi, не знаєш.

- Так скажи хто? - спиталася Христя.

- Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

- Як же його ходити? - виправлялася Христя. - I грiх, i мати не пускають.

- Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.

- Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть - пiшла до Христi. Приходимо до Христi - аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

- Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, - одрiзала Химка.

- Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.

- Чи ще багато наших немає? - спитала, обдивляючись гурт, Горпина. - Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!

- Давайте! давайте! - пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.

- Благословiть колядувати! - гукнула.

- Колядуйте! - вiдказала Вовчиха.

Дiвчата стали в коло; однi питали: "Якої?", - другi вiдкашлювалися. Горпина почала…

Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усiма голосами пiдхопили:

Славен єси,

Он, славен еси!

Наш милий боже,

На небеси!

I знову вигук, i знову "славен"… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i Ївга - товстуха.

- Оце насилу вирвалися! - виправлялася Ївга. - Забiгаємо до однiї - пiшла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: "Куди, дiвчата, чешете?" Ми вiд їх, а вони - за нами… Насилу втекли!

- А Тимофiя б то i не бачила? - спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.

- Хай вiн тобi на шиї повiситься! - сердито одказала Ївга.

- Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправляється Горпина.

- От ще погризуться… А - грiх! - умiшалася Вовчиха. - Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! - I стара захитала сивою головою.

- Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? - не вгамовується Ївга.

- Ївго! годi! - умiшалося декiлька дiвчат.

- Годi вам змагатися; пора збиратись! - пiдказали другi.

- Пора, пора… Прощавайте, мамо.

- З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене.

- До вас! до вас! - I цiлим гуртом повалили з хати.

Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: "Благословiть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi - то свято.

Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя - одна коло другої.

- Про кого то мати натякала? - спитала Христя.

- Про кого? Зиiсио, про Федора! - одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федiр так убивається за мною? - думала вона. - Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, - хай недурно каже!" - нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… 6 той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.

- Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? - спитала вона, наганяючи гурт.

- Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.

- Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя.

- Чому?

- Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? - цвiркнула Ївга.

- Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?

- А менi за що?

- За те, що й менi.

- Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга.

- Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.

- Що ж про мене кажуть?

- Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.

- Нумо, ходiмо! - скрикнула Горпина.

- А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат.

- Слiпа, не бач! - крикнула Горпина. - Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.

- Свiтиться, справдi свiтиться!

- Заходь! - скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.