Поза часом i простором (на украинском языке) - Олесь Бердник

Регулярно вiдвiдували вченi закутану важкими хмарами Венеру i, ризикуючи життям, робили подорожi помiж безлiччю дiючих вулканiв, збираючи для науки дорогоцiннi колекцiї чудернацьких казкових рослин червоного кольору i не менше дивовижних примiтивних тварин...

А в останнi роки смiливцi побували на поверхнi супутникiв зовнiшнiх велетенських планет i здiйснили подорож на останню планету системи - Плутон. Далi тягнулися у безкiнечнiсть страшнi пустелi Космосу, а за ними - новi свiти...

I, не встигнувши вивчити свою систему, невгамовний людський Розум вже рвався в неосяжний Всесвiт. Ранiше думали, що подорожi до iнших свiтiв - це справа далеких вiкiв у майбутньому. Але в дiйсностi стало iнакше.

Ряд країн готувалося до здiйснення заповiтної мрiї... Тисячi юнакiв i дiвчат мали одне бажання - вiддати своє життя для досягнення такої грандiозної мети - завоювання Простору.

...Про Барвицького не було чути нiчого. Вiдомий мiльярдер Роген зник безслiдно, хоча його капiтал перемагав усiх конкурентiв у доларовiй зонi. Деякi газети хотiли були написати пре дивне будiвництво в пустелi Нью-Мексiко, зв'язане з iм'ям Рогена але якась рука з допомогою великої суми грошей примусила цi газети мовчати.

Мерi все ждала чуда. Вона народила сина. Вiн був дуже подiбний до Святослава. Кiлька рокiв Мерi крадькома плакала вночi, заколисуючи маленького Вiктора, вдивляючись й його худеньке, не по-дитячому серйозне обличчя. З тривогою прислухалася Мерi до кожного стуку дверей. Значить, ще десь в глибинi свiдомостi горiв чи тлiв вогник надiї...

Пройшло кiлька рокiв. Мерi розповiдала сину про батька, про далекi зорянi свiти, куди вiн полетiв шукати мрiю, i Вiктор, розкривши рота, слухав цiкавi розповiдi, а його замислений не по-дитячому погляд був заглиблений у вiкно, де мерехтiли на вечiрньому небi барвистi сузiр'я... На восьмому роцi вiн марив небом, i Мерi вже тривожилася. Вона боялася, щоб його духовний розвиток не пiшов по тому шляху, по якому йшов розвиток батька. I ось в цi тривожнi днi Мерi одержала листа вiд росiйського академiка Копилова. Вiн писав:

"...гадайте мiй останнiй вiзит до вас i мої слова. Я знову повторюю їх вiд щирого серця: "Якщо вам потрiбнi друзi, ми ждемо вас i сина". Гадаю, що Ви не будете сумнiватися i вагатися.

Ваш Копилов".

Далi була написана адреса.

Мерi схвильовано притиснула маленький листочок до грудей...

...Через кiлька днiв у велетенському стратопланi вона й Вiктор летiли над Атлантичним океаном на Схiд. Тихо дзвенiли реактивнi мотори, заколисуючи, навiваючи сумнi думи...

Вiктор не мiг всидiти на мiсцi. Вiн невпинно смикав матiр за рукав:

- Мамо, мамо! Поглянь - що це таке?..

Мерi з усмiшкою дивилася на рожеве лице сина, потiм на гряди бiлих хмар, що пливли десь далеко внизу, i вiдповiдала:

- Це хмари, синку...

- А чому хмари внизу? Вони ж завжди вгорi!..

- Ми ж пiднялися вище хмар, синочку...

Вiктор дивився крiзь iлюмiнатор вгору, де на фiолетовому небi мерехтiли зiрки:

- Мамо! А тато полетiв ще вище, нiж ми тепер?

- Так, синочку, набагато вище... Бачиш - горять зiрочки... Он аж туди полетiв наш тато!..

Вiктор замовк, намагаючись дитячою свiдомiстю охопити всю грандiознiсть неймовiрних вiдстаней...

Внизу промайнули обриси берегiв Європи. Незабаром стратоплан пiшов униз, пролiтаючи над територiєю України. Хмари блискавично бiлою пеленою промайнули мимо iлюмiнаторiв, i стратоплан пiшов на посадку...

Праворуч синiло Каспiйське море. Заблищала стрiчка Волги. На лiвому березi в степу виростав, летiв назустрiч широкий бетонований майдан, а навколо нього велетенськi будiвлi заводiв...

На мить пасажири вiдчули невагомiсть, а потiм легенький удар, ще один... Стратоплан зупинився...

...Мерi опинилася серед гомiнливої юрби людей, якi зустрiчали прибулих. Вона поставила чемодан на землю, пiдняла голову. З Каспiя повiвав легенький вологий вiтер. Мерi оглянулася навколо, радiсно засмiялася. До неї поспiшав Копилов - посивiлий, з синiми колами пiд очима, але все з тiєю ж мудрою i чомусь сумною посмiшкою. Вона не витримала i обняла його, не знаючи сама чому... А вiн, нiби це було цiлком природно, обережно, нiби дитину, погладив її по худенькiй спинi.

З-за спини Мерi виглянуло обличчя Вiктора. Вiн смикнув матiр, з цiкавiстю запитав:

- Хто це, мамо?..

Мерi витерла сльози, вiдповiла:

- Це друг твого батька, синочку!..

- I ваш! - додав Копилов.

Мерi з вдячнiстю потиснула йому руку.

Копилов пiдхопив в одну руку чемодан, на другу посадив Вiктора i закрокував до велетенського будинку, що був зовсiм рядом.

- Прямуйте за мною, - сказав вiн. - Там про все поговоримо...

Другого дня, коли Мерi вiдпочила, Копилов повiв її в гiгантський цех будiвництва, який стометровим куполом пiдiймався над iншими будiвлями. Сiтка кранiв, дивних механiзмiв заповнювала цех. А посерединi стояли три сiмдесятиметровi сигароподiбнi апарати. Йшла безперервна робота, але шуму не було чути - тiльки м'яке дзижчання електроприладiв привертало до себе увагу.

- Що це? - повернулася до Копилова здивована Мерi,

- Ось якраз ради цього я й викликав вас, - тихо вiдповiв академiк. - Це будуються зорельоти за проектом вашого чоловiка. В поєднаннi з проектами наших учених його проект дав чудесну конструкцiю мiжзоряного корабля... Ми не поспiшаємо... Ми хочемо гарантувати повернення космонавтiв, тому будуємо кiлька зорельотiв. В них буде все найкраще, що може дати сучасна наука...

Мерi перервала його:

- Як я мрiяла, мiстер Копилов, щоб мiй син пiшов шляхами батька... Нi! Нi! Ви не так мене розумiєте!.. Я хочу, щоб вiн не безтiлесну мрiю шукав там, не за Часом i Простором, а допомiг людям наблизити далекi свiти, зробити космiчну безодню не жахливою пустелею, а шляхом для єднання рiзних свiтiв...

Копилов потиснув її руку.

- Я теж думав над цим. Ми допоможемо вам в цьому. Ще не менше десяти рокiв ми будемо уважно готуватися до цього найвiдповiдальнiшого польоту, i син ваш, син Барвицького, має право першим полетiти, щоб вiдкрити путь у безсмертя... Так, так! У безсмертя! Не дивуйтесь! Ваш муж багато вiрних i потрiбних iдей дав свiту. За межi Часу i Простору ми, звичайно, не будемо рватися, але будемо прокладати шляхи для майбутнiх поколiнь, якi справдi стануть практично безсмертними... Так, так! Нашi нащадки стануть безсмертними!..

Копилов замислився. Мерi дивилася на його освiтлене синiми вогниками лице, i вдячнiсть до цього безкорисного друга її чоловiка залила змучене серце...

- Отже, що скажете ви?- повернувся до неї Копилов.

- Я залишаюсь, - вiдповiла Мерi. - Син пiде тiльки по цьому шляху...

IНША СИСТЕМА

Швидкiсть космольота досягла вже швидкостi променя. По розрахунках Святослава вона дорiвнювала 280 тисяч кiлометрiв на секунду. Все нiби пiдтверджувало теорiю Барвицького. Першi мiльярди кiлометрiв шляху вiн, згiдно даних атомного годинника, летiв без особливих пригод, не помiчаючи нiчого чудесного. Але, коли апарат почав досягати променевих швидкостей, все змiнилося. Як показали прилади, Сiрiус блискавично наближався, i космольот пролетiв бiльшу половину шляху за кiлька годин згiдно атомного годинника. Це давала себе знати вiдноснiсть Часу i Простору!.. Святослав торжествував: