Пiд крижаним щитом (на украинском языке) - Василий Бережной

Умостилася зручнiше на сидiннi, пiдклала пiд голову долоню i заплющила очi. Наче й не спала, а вже iлюмiнатори налилися блакиттю, з темряви почали виступати дерева, кущi. Звичайний собi лiс i нiчого страшного!

Найперше поклала собi знайти "Електрон", може, Никифор у ньому ще спить. Пробираючись у заростях, Вiра вже через кiлька хвилин помiтила вiддалiк червонясту кулю, схожу на велетенську недостиглу ягоду.

- Агов! Никифоре!

Натрапила на залишки багаття, постояла коло озерця. Куди ж подався Ник? Брела, озираючись на всi боки, прислухаючись до шурхотiв, потрiскування, шелесту. Вiдводила вбiк гiлки, щоб не порвати свого синього костюма, що так гарно облягав її тiло. Ось i прим'ята трава на галявинi, ну, ясно ж, вiн тут лежав, упертюх отакий!

- Ники-фо-ре-е!

Лiс кiлька разiв повторив її вигук та й замовк.

Ледь помiтна стежина повела Вiру понад узлiссям, попiд живою стiною лип, вершини яких вже черкнулися сонячної рожевостi. Дерева нiби засвiчувалися згори, краплi роси там i сям спалахували, як мiнiатюрнi сонця, бризкали рубiновими, фiолетовими зблисками. Тисячi вiдтiнкiв свiтла вигравали довкола, дiвчина посмiхалася вiд утiхи, вiд щастя, що переповнювало її. О Природо, якою ж невимовною красою ти сяєш!

...Никифор лежав скорчившись на лiвому боцi i пiдпливав кров'ю. Права рука оголена, кров запеклася на глибоких подряпинах. Велика рана зяяла на нозi нижче колiна. Запухле, червоно-сизе обличчя, очей не видно.

- Ник! Ник! - Вiра притулила вухо до його грудей.

Затим збiгала до свого апарата по аптечну сумку. Почала хапливо обробляти рану обезболюючим розчином, сяк-так перев'язала, бо пальцi тремтiли, адже їй нiколи не доводилося подавати медичну допомогу.

- Я ж передчувала: трапиться...

- Це нiчого... - прошепотiв Никифор, ледве ворушачи розпухлими губами.

- Нам якби до апарата...

Никифор за допомогою Вiри спробував пiдвестися, але застогнав i важко опустився на землю.

Вiра пригадала: десь у цих мiсцях працює Кларин батько. Невже вiдмовиться? Та вiн же не сам на весь заповiдник.

- Побудь, Ник, я миттю...

Викликала Лiсне, але Кларин батько був десь на дiлянцi.

- А що сталося? - поцiкавилася Кларина мама.

Мусила розповiсти. Радiохвилi принесли їй тяжке зiтхання. Вiрi вже нетерпеливилось бiгти, а Кларина мати розпитувала, де та що...

"Еврика! - промайнуло в думцi. - Посаджу апарат бiля нього! I як я одразу не додумалась?.."

Закрила люк, схилилася над панеллю. Апарат рiзко рвонуло вгору, пiдкинуло над лiсом.

Опустилася за кiлька метрiв од юнака - мала надiю, що якось удасться транспортувати його. Узяла пiд пахви, пiдвела та не змогла ступнути й кроку: бiль у нозi для Никифора був нестерпний.

- Нi, Вiро, не можу...

Опустила на землю. Безпорадно озирнулася навколо, витерла спiтнiле чоло. Ну, що його робити?

У глибинi лiсу наче щось промайнуло, почулося тихе дзижчання, i Вiра побачила: петляючи помiж деревами, сюди наближався "Меркурiй"- одномiсне лiтаюче крiсло. Вiра здалеку впiзнала Кларину маму i чомусь зашарiлася.

- Ой, як добре, Надiє Павлiвно, що ви прибули! - кинулася до неї, коли "Меркурiй" плавно опустився бiля апарата. - Сама нiчого не вдiю.

Надiя Павлiвна зiскочила з свого сидiння, швидко пiдiйшла до Никифора, розкриваючи на ходу снiжно-бiлу сумку. Подивилася на скорченого юнака, потiм перевела погляд на дерево, по якому повзали бджоли.

- Мабуть, меду хотiв видрати... Зараз, Вiро, накладемо йому шини...

Никифор лежав, поклавши голову на лiкоть, i важко дихав; Надiя Павлiвна приладнувала шини до пошкодженої ноги, Вiра стояла навколiшки i обережно прикладала шматки криги до його розбухлих щiк. Над головами в них спокiйно гудiли бджоли, у гiллi висвистувало, чиргикало, витьохкувала" птаство; дерева мрiяли про щось своє - усе було цiлком байдуже до людських клопотiв.

"Золота в Клари мама, - думала Вiра, спостерiгаючи, як Надiя Павлiвна вмiло забинтовує Никовi ногу. - А вiн терплячий - нi разу й не застогнав..."

XI

Коли на екранчику з'явився зеленоголовий Уранос i заговорив про зустрiч, Клара не знала, що вiдповiсти. Перемовки за стiльки кiлометрiв чемнiсть, ну, нехай цiкавiсть до випадкового знайомства, а прилiт iз Мiсяця на побачення - це вже щось серйознiше. I це її трохи лякало.

- Не знаю... Я дуже зайнята, не зможу вiдiрватись i на пiвдня.

- А вам не треба буде вiдриватись: я прилечу в iнститут. Згода?

- Сюди? В Антарктиду?

- Так, в Антарктиду.

I в голосi, i у виразi обличчя було стiльки мольби, що Клара не змогла вiдмовити. А тепер уже шкодувала. Чи потрiбне їй це побачення?

Уранос прилетiв наступного дня, як i обiцяв. Клара чекала на нього в оранжереї, блукаючи помiж товстелезними пальмами i час од часу поглядаючи на годинника. На якусь мить в уявi постав образ Никифора, та вона одразу ж вiдiгнала цю згадку i зосередилася на Ураносi. Який вiн все-таки делiкатний...

В оранжереї було зовсiм тихо. Високе пластикове склепiння надiйно захищало субтропiчний парк вiд студеної вiхоли, яка невтомно жбурляла снiг, шмагала гладеньку поверхню, наче поклала собi пробитися крiзь оцю прозорiсть до нiжної зеленi, дихнути на неї лютим холодом, одягти в бiле. Щось звiрине було в тому стугонiннi, в невгамовнiй шаленостi.

Новий знайомий з'явився зненацька. Рiвним кроком ступаючи по золотистому пiску, пiдiйшов до неї i злегка схилив голову:

- Радий вас бачити.

Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи вiн справдi радий, чи сказав iз чемностi.

- А у вас тут чудово! Посеред криги - пальми, магнолiї, кипариси... О, а це, здається, лавр?

- Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходiмо, покажу троянди.

З широкої алеї вони звернули на стежку i, пробираючись помiж кущами, дiйшли до дзюркотливого потiчка, крiзь прозору воду якого було видно найдрiбнiшi камiнчики.

- А риба тут є?

- Звичайно. Форель.

Уранос зiтхнув:

- Все-таки життя земної людини коротке, не встигне й планету добре роздивитися.

Це зiтхання здалося Кларi трохи напускним, тим бiльше, що її спiвбесiдник наче вiддiляв себе вiд "земних" людей.

Навколо було багато квiтiв. Троянди полум'янiли червоно, синьо, жовто i навiть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових пiдпорках, слалися по зеленiй травi.

- Фестиваль! - вигукнув гiсть. - Фестиваль кольорiв! Уже з-за самих тiльки троянд варто було летiти з Мiсяця.

- Хiба що з-за троянд...

В голосi Клари вчулася iронiя, i Уранос поспiшив додати:

- Але найкраща троянда...

- Не треба епiтетiв i метафор! - перебила Клара. - До речi, я не знаю, як вас величати.

- Пробачте, Кларо, я був тодi такий схвильований...

- А я гадала, ураноси не хвилюються.

Вiн чомусь аж кинувся:

- Як ви сказали?

- Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розповiдали...