Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

—І скоро закінчується ваша відпустка, Звіробою? — спитала вона, коли обидва човники під легенькими ударами весел рушили до «ковчега».

— Завтра опівдні, й ні на хвилину раніш. Можете повірити мені, Джудіт, я не покину християнського товариства й не віддам себе в руки поганам бодай на одну мить раніше, ніж це буде конче потрібно. Вони вже бояться, що сюди можуть нагодитись солдати з сусіднього гарнізону, а тому не бажають гаяти час. Ми домовились: якщо я не зумію зробити того, чого вони домагаються, мене почнуть катувати, скоро сонце похилиться на захід, бо коли споночіє, вони мають чкурнути звідси в рідні краї.

Це було сказано врочисто, мовби душу бранцеві гнітила думка про невідворотність страшної долі, й водночас просто, без найменшого хизування своїми майбутніми муками, що мало скорше стримати, а не викликати співчуття.

— Отже вони хочуть помститися за своїх убитих? — спитала Джудіт ослаблим голосом, її невгамовний дух скорився перед спокійною гідністю та незламною волею молодого мисливця.

— Атож. Це видно з поведінки індіянів. Хоч вони, здається, гадають, ніби я не збагнув їхніх намірів. Але людина, яка роками жила серед червоношкірих, так само не помилиться в індіянських почуттях, як справжній мисливець не зіб'ється із звіриної стежки, а добрий пес не загубить гарячого сліду. Сам я майже не сподіваюся на порятунок, бо жінки не на жарт розгнівилися: їм, бачте, кривдно, що Уа-та-Уа втекла, а я ж доклав до того своїх рук. Зважте й на те, що минулої ночі в таборі сталося жорстоке вбивство; той постріл, можна сказати, цілив мені просто в груди. Та вже що буде, те й буде. Змій і його майбутня дружина тепер у безпеці, тож принаймні хоч у цьому є деяка втіха.

— О Звіробою, може, вони не мають лихого на думці, через те й пустили вас самого до завтра!

— Я не певен, що це так, Джудіт, вельми не певен. Індіянин є індіянин, дівчино, й ти його нічим не зіб'єш, коли він винюшив слід і женеться за дичиною. Ось делавари — напівхристиянське плем'я, а й тим помста присмокталася до серця, як омела до дерева. Далі мінги кажуть, що я вбив одного з їхніх найкращих і найхоробріших воїнів, і вони впіймали мене скоро після цього. Аби відтоді минув хоч місяць, вони встигли б трохи прохолонути, й наша зустріч була б дружелюбніша. Але сталося, бачте, не так… Що ж це ми, Джудіт, говоримо тільки про мене та про мої злигодні, коли вам вистачає власного горя і, може, ви бажаєте порадитися з другом про свої справи. Отже, старого поховали в воді? Я теж гадав, що саме там має спочивати його тіло.

— Так, Звіробою, — ледь чутно відповіла Джудіт. — Ми щойно його поховали. Ваша правда, я дуже хочу порадитися з другом, і цей друг — ви. Гаррі Непосида збирається покинути нас. Коли він піде й ми трохи заспокоїмося після похорону, я сподіваюсь, ви приділите мені годинку? Ми з Гетті просто не знаємо, що нам робити.

— Звісна річ, бо все сталося так раптово й так страшно. Але ось уже ковчег, і ми про це поговоримо докладніше, коли випаде слушна нагода.

РОЗДІЛ XXIII

Шаліє вітер ген на верховині;

Панує тиша в затишній долині.

Хто став на лід, той має проти волі

Кудись іти назустріч своїй долі.

Той, хто живе, а ні про що не дбає,

І навіть насолоду з цього має,

Той вельми мудрий. Вчіться в нього, люди!

А хто не хоче — дурнем завжди буде.

Черчярд

Звіробоєва зустріч з друзями на баржі була сумна й тривожна. Могіканин і Уа-та-Уа мов прочитали на його обличчі, що він не був щасливий утікач. Кілька уривчастих слів пояснили їм, про яку саме «відпустку» говорив їхній друг.

Чингачгук одразу замислився, а його подруга, як годиться, намагалась показати мис-лицеві своє співчуття отими дрібними послугами, що в них виявляється жіноча турботливість.

Проте за кілька хвилин уже було накреслено щось на кшталт загального плану дій на ніч, і сторонньому спостерігачеві могло б видатися, ніби все йде своїм звичаєм. Швидко темніло, а тому вирішили підігнати «ковчег» до «замку» й поставити його біля причалу. Це рішення якоюсь мірою зумовила та обставина, що тепер усі човники знову були в руках справжніх господарів, хоч загалом його навіяло почуття безпеки, котре зміцніло після Звіробоєвої розповіді. Мисливець знав, як стоять справи в гуронів, і був певен, що цієї ночі вони не поновлять ворожих дій: втрати, яких вони зазнали, примусять їх чекати слушнішої нагоди. Звіробій мав передати обложеним умови обложенців—ради цього його й послано в «замок». Якщо ці умови буде прийнято, війна між ними негайно припиниться. Здавалось просто неймовірним, щоб гурони вдалися до насильства, не дочекавшись свого посланця.

Скоро «ковчег» було міцно припнуто, всі його пасажири заклопоталися кожен своїм ділом. Квапливість у важливих рішеннях так само не властива білим жителям прикордоння, як і їхнім червоношкірим сусідам. Жінки заходилися готувати вечерю; вони були зажурені й мовчазні, але, як завжди, пильно ставились до задоволення найважливішої природної потреби.

Непосида, запаливши смолисту скіпку, лагодив свої мокасини; Чингачгук сидів у похмурій задумі; а Звіробій, у чиїй поведінці не відчувалося ні хизування, ані неспокою, розглядав «оленебій», Гаттерів карабін, про котрий ми вже згадували і який згодом зажив такої слави в руках людини, що зараз уперше складала йому ціну. Рушниця була трохи довша за звичайну й, очевидно, вийшла з майстерні неабиякого умільця. Оздоблена подекуди сріблом, вона все-таки здавалася непоказною і не справила б великого враження на більшість прикордонних жителів. Головні переваги цієї рушниці полягали в чудовій обробці її ствола, точно припасованих деталях та високій якості металу. Мисливець раз у раз притискав приклад до плеча, дивився, мружачи ліве око, на мушку й поволі здіймав та опускав дуло, мовби цілився в оленя. При світлі Непосидиної скіпки він робив усе це так зосереджено й серйозно, що зворушив би кожного, хто знав трагічне становище цієї людини.

— Славна рушничка, Непосидо! — вигукнув нарешті Звіробій. — Аж жалко, що вона потрапила в жіночі руки. Мисливці розповідали мені про неї, і з того, що я чув, можна гадати, — вона посилає неминучу смерть, коли її тримають певні руки. Подивися лишень на замок, — навіть вовчий капкан не має такої безвідмовної пружини; панівка й собачка подають голос разом, мов два вчителі співів, що зачинають псалом на молитовному зборищі. Я ніколи не бачив такого точного прицілу, Непосидо, це вже напевне.

— Еге, старий Том частенько хвалився цією рушничкою, хоч сам і не був мастак орудувати вогнепальною зброєю, — відповів Марч, засилюючи ремінці з оленячої шкіри в дірочки мокасина, немов справдешній швець. З нього був поганенький стрілець, ніде правди діти, але чоловік собі таки нічогенький, хоч, звісно, не без гріха. — Був час, коли я сподівався, що Джудіт надумається подарувати «оленебій» мені.

— Твоя правда, Непосидо, — ніколи не вгадаєш наперед, як учинить молода жінка. Та, чого доброго, ти, може, ще дістанеш цю рушничку. Хоч, по щирості, зроблено її не про тебе.

— Що ти верзеш? Чи, може, гадаєш, мені ця рушниця менш пасуватиме, ніж кому іншому?

— Пасувати вона пасуватиме, це безперечно. Обоє ви гожі і, як то кажуть, до пари. Але річ у тім, що ти з нею робитимеш. В руках деяких людей ця рушниця за один день може вбити більше дичини, ніж у твоїх за цілий тиждень, Непосидо. Я бачив твою вправність. Пригадуєш оленя, в якого ти стріляв нещодавно?

— Зараз не час полювати оленів. А хто винищуватиме дичину, коли ще не настав сезон? Я просто хотів наполохати худобину, й, гадаю, ти визнаєш — у цьому я принаймні не схибив.

— Гаразд, гаразд, нехай твоє буде зверху. Але це преславна рушничка, й коли б вона потрапила до чоловіка з певною рукою та бистрим оком, то зробила б його лісовим королем.