Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу. Пiшов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.

- Хто се?

- Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.

- Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.

Другий козак каже:

- Вiн пiд рукою Сагайдачного. Не раджу нiкому його зачiпати. Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.

Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися, i так моливсь довго-довго, їсти не хотiв нiчого i просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв у церкву запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у притворi хрестом. До причастiя треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як вернулися у домiвку, потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.

- Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння моєї душi. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати мене кiньми або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське менi тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.

- Слухай, Iване, зараз збирається радне коло. Не роби собi з того нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.

В тiй хвилi вдарили на майдан в литаври. З усiх сторiн сходилося козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого їх кличуть.

Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всi сторони, говорив:

- Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!

Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити вам про славний похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, знаєте. Багато з вас у сьому походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч нашi славнi лицарi-молодцi. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.

Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"

Скiнчився реєстр тим, що визволено з турецької неволi шiсть тисяч християнських бранцiв.

Тепер кошовий говорив далi:

- А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство? Правда, що без вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого не зробить, та коли знову найкраще вiйсько не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…

- Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.

- Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiдносячи шапки вгору. - Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?

Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони.

- Тихо! Сагайдачний буде говорити!

- Панове отамання, i ви, мої добрi, щирi i вiрнi товаришi! За що ви мене славите i величаєте? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну, а похiд повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн там i голову поклав, його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком, i вiн на днi моря спочиває. Царство йому небесне i слава на вiки вiчнi, йому треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi.

- Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий…

- А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти?

- Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був моїй роботi кiнець. I коли ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з Бургаса сидiв вже нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду у морськiм походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову, i це нас врятувало вiд неминучої загибелi. - В цю хвилю коло заворушилося, i всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний думає. - Та цьому не кiнець, - говорив Сагайдачний. - Той самий чоловiк славно убрав у шори очакiвського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили, видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв i не взяв з цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству.

Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака i поставили перед Сагайдачним.

- Боже провидiння заставило одного славного козака, що побував у турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пiзнати всi бусурменськi штуки, розвiдати усi скритки у Варнянськiм замку. Коли його невольники пiймали, хотiли його, живого, кинути в огонь. Та голос Божий наказав менi до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сi каземати, де мучились закованi християнськi невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самi хто зна, чи були би що знайшли, а тi нещаснi у льохах були б повмирали голодною смертю.

А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втiкати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали вiд страшної бурi. Вихор, вiючи нам в бiк, був би повивертав усi судна, а недобиткiв були б захопили пiд Очаковом. Тодi сей потурнак порадив плисти в Днiстровий лиман з вiтром. I се нас врятувало. Що далi було пiд Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.

Вiн сповiдався передi мною i старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рiдну землю i тут спокутувати свої грiхи своїми добрими вчинками на службi сiчового товариства. Вчора вiн примiрно висповiдався, а сьогоднi запричащався. Значить, що вiн вже поєднався з Богом i вiн його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому i приймете у товариство як товариша, чи будете строгiшi вiд самого Бога i покараєте його?

- Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, - каже старий Жмайло, - чи правда, панове товариство?

- Вiн вартий того, щоб його живого у землю закопати, - обiзвався якийсь голос.

- Се правда, панове, - каже Сагайдачний, - потурнак Iбрагiм сього вартий, але потурнак Iван вартий i великої нагороди за те, що вiн для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правдi, то треба його в першу чергу нагородити, а вiдтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрiвняється з карою, бо обi вони однаковi.

- Добре говорить Сагайдачний, так сьому i бути. Ми прощаємо.

- Прощаємо, зняти з нього кайдани, - кричали козаки.

- Чи всi згоднi? - питає кошовий.

- Усi!

- Нема згоди, - кричав якийсь турецький бранець позаду кола. - Розiрвати його на куски…

- А ти що? - кричали козаки. - Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у сiчове товариство приймуть, йди собi з богом та мовчи.

Зараз приступили до потурнака i зняли з нього кайдани. Вiн плакав з радостi, кланявся i дякував.

- Панове лицарi! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви менi зробили велику ласку, але i собi ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився i наслухався, чого я мiж турками навчився, складаю се на вашi послуги. Я знаю всi турецькi та татарськi штуки i замисли, а се охоронить козацтво не вiд одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно вiдомстити їм за те, що вони менi накоїли i до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товаришi, знайте тепер, хто я… Я багато знайомих пiзнаю мiж вами, та ви мене не пiзнали, бо я дуже за той довгий час змiнився… Я - Iван Iскра-Iскрицький, отаман Гадяцького куреня… Я пропав у походi на татар лiт тому десять назад, i ви, певно, за мене досьогоднi молились…

Мiж козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Iскру, аж охнув вiд нежданої вiстки…

Iскра скочив з пiдвищення i пропав в юрбi.

IV

Сагайдачний, вiдпочивши кiлька днiв, узявся за свою ранiшу роботу. На Сiчi було стiльки народу. Прибули турецькi бранцi, з котрих багато не хотiло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збiгцiв з України. У всьому тому треба було навести лад, i привчити їх воєнного дiла. До того Сагайдачний був мистець i зараз взявся за органiзацiю. Подiлив усю ту громаду на сотнi i полки, понаставляв старшини. Цiла штука була у тому, щоб нiкому не дати дармувати, щоб нiкому "гумори до голови не били та джмелi не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав, яка в ньому сила, i як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки вирветься, то цiлий свiт переверне i сама у пропасть провалиться.

На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До того ще купцi i всякi крамарi, прочувши, що запорожцi привезли з Варни велику здобичу, злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi.

Сагайдачний виводив своїх новикiв на берег Днiпра у степ i там їх вчив, пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом.

Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других.

Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у недалекий степ на конях.

Почулась команда: "Списи вниз!" Усi вiдразу познiмали списи i наставили їх вiстрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потiм щораз швидше, аж до найшвидшого бiгу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб нiхто передом не виривався, а щоб йшли усi рiвною лавою. Гнали так досить далеко, потiм, виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кiлька разiв.