Вiрус. Науково-фантастична повість - Володимир Безверхній

Незабаром кожен з друзів тримав по зеленій гілці. Сівши на запрошення вождя неподалік від нього на яскраве листя, що заздалегідь розстелили на землі, вони з нетерпінням чекали, що відбуватиметься далі. За мить восьмеро молодих жінок та чоловіків почали танцювати, у такт рухам наспівуючи якусь запальну мелодію. Похитуючись і підстрибуючи, вони щось вигукували, щосили вдаряючи босими ногами по зеленій траві. Розпаливши вогнище і дочекавшись поки язики полум'я почали підніматися високо в небо, на шию кожному з чужинців жінки наділи вінок, сплетений з пахучих різнобарвних квітів, а синьою фарбою нанесли на щоки дивні знаки.

– Здається, урочиста частина закінчена, – усміхнувшись звернувся до Патріса Макс і оглядаючи нове товариство, поцікавився. – Нас більше не будуть нічим обмальовувати?

Цієї миті вождь племені знову встав і піднявши вгору палицю та не зводячи погляду з гостей, почав говорити, розтягуючи кожне слово. Нарешті він замовчав, притуливши палицю до грудей. За мить повільно нахилив голову у легкому поклоні і обернувшись, пішов до своєї хижі.

– Вождь дякує нам за візит і каже, що тепер ми можемо залишатися у них скільки захочемо, а він бажає відпочити і побути насамоті, – пояснив гід.

– Чудова пропозиція, – оживився Дмитро. – Патрісе, ти тут за свого, познайом нас з лекійцями, нехай розкажуть про своє життя-буття.

– Дійсно, коли ми ще побуваємо тут, – додав Степан.

– Ідемо, – коротко сказав Патріс і пішов попереду них.

Решта дня промайнула непомітно, наче чудовий кольоровий дитячий сон, де є місце диву і реальності і де складно визначитися, вірити в те що було чи ні. Коли сонце зникло за верхівками дерев, а зірки почали утворювати дивовижні узори на синьому полотні неба, мандрівникам запропонували розміститися у невеличкій хижі, схожій на інші. Перебуваючи у полоні незабутніх вражень, досить швидко всі заснули…

Друзі встали із першим промінням ранкового сонця. Незважаючи на довгу дорогу і втому відсипатися не хотілося. Солодко потягаючись, вони виходили один за одним на вулицю на зустріч новому дню.

– Дивіться, ось і Патріс, – сказав Дмитро, помітивши гіда.

– Ідіть за мною, – схвильовано мовив той, як тільки опинився поруч.

– Куди? – здивувався Степан.

– Побачите.

Незабаром всі стояли перед куренем вождя. Крізь солом'яні двері тоненькими змійками з'являлися стрічки диму і коливаючись спускалися донизу.

– Нам туди? – запитав Макс здивовано.

Патріс мовчки махнув рукою, запрошуючи заходити.

– Нами не поснідають? – мовив Степан і вони нервово переглянулися.

– Я – перший, – сказав Дмитро і швидкими кроками наблизившись до дверей, відчинив їх.

Вся кімната була заповнена їдким димом. Перед кам'яною чашею, в якій виднілися загасаючі червонуваті вуглинки, стояв вождь, розмахуючи над нею віялом із сухих гілок. Від цього диму ставало ще більше. Старий зосереджено дивився перед собою і, здавалося, не помічав нікого. Раптом він повернувся до гостей і опустивши віяло, почав говорити.

– Вождь дуже схвильований, – звернувся до них Патріс. – Він говорить, що цієї ночі бачив видіння. Неначе поселення огорнула темна хмара, яка виникла невідомо звідки. Зненацька вона поділилась на багато частин і вони, зменшуючись у розмірі градинами впали на землю і по землі пішли тріщини, з яких полилася отруйна вода. Раптом вдарив грім і блискавка осяяла небо. Тоді градини покотились одна до одної, наче якась невідома сила притягувала їх і перетворились на велитенську тварину з жовтими очима.

Конец ознакомительного фрагмента.