Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель

Він зареготав, і його сміх моторошно пролунав серед мертвої душі суду. Вся ця комедія була таким безглуздям, таким знущанням над справедливістю! І все це витівав той блазень у яскраво-червоній мантії, що сам був посміховиськом, слухняним знаряддям злобного і мстивого короля. Але навіть і на цього блазня вплинув сміх Блада.

— Ти ще смієшся — з зашморгом на шиї, смієшся на самому порозі вічності!

І тут Блад використав нагоду, щоб помститися:

— Клянусь честю, у мене більше підстав для цього, ніж у вас. І ось що я скажу вам, перш ніж буде затверджений мій вирок. Ви бачите мене — невинну людину, єдина провина якої полягає в милосерді — з зашморгом на шиї. Ви юрист і говорите із знанням справи про те, що чекає мене. Я ж, як лікар, можу сказати, теж із знанням справи, що уготовано вам, ваша честь. І запевняю, що навіть зараз я не помінявся б з вами місцем, не поміняв би зашморг, який ви накидаєте мені на шию, на той камінь, який ви носите в собі. Смерть, до якої ви засуджуєте мене — легкий жарт порівняно із смертю, на яку ви засуджені тим всевишнім суддею, ім'ям якого ви так часто прикриваєтесь.

Верховний суддя сидів, неприродно виструнчившись, обличчя його сполотніло, губи скривилися. На кілька секунд після того, як Пітер Блад скінчив говорити, зал суду, немов паралізований, принишк, запала абсолютна тиша. Ті, хто знав Джефрейса, вважали це затишшям перед бурею і готувалися до вибуху. Але вибуху не сталося. Поволі, ледве помітно на зблідлому обличчі судді знову заграв рум'янець. Джефрейс немов виходив із стану заціпеніння. Ось його постать в яскраво-червоній мантії подалася вперед, і він заговорив. Приголомшеним голосом і стисло, набагато коротше, ніж звичайно в таких випадках, абсолютно механічно, як людина, думки якої зайняті чимсь іншим, він виголосив смертний вирок, ні словом не згадавши про те, що сказав Пітер Блад. Прочитавши вирок, Джефрейс знесилено сповз у крісло. Очі його напівзаплющилися, а чоло вкрилося краплинами поту. В'язнів вивели.

Полліксфен, — запеклий віг у душі, незважаючи на свою посаду прокурора, — прошепотів на вухо своєму колезі — адвокату:

— Клянусь богом, той смаглявий негідник добре налякав верховного суддю. Шкода, що його мають повісити. Людина, здатна злякати Джефрейса, пішла б далеко.

Розділ IV

Торгівля людьми

Полліксфен був водночас і правий і неправий — у житті, до речі, таке поєднання трапляється найчастіше.

Він мав рацію, висловивши думку, що людина з характером Блада, людина, здатна своєю витримкою і своїми словами злякати страшного Джефрейса, пішла б у житті далеко. І в той же час він був неправий — хоч це йому і не ставиться у провину — в своєму припущенні, ніби Пітера Блада мають повісити.

Я вже сказав, що яке б велике лихо не спіткало Блада в результаті його поїздки в Оглторп, він ще повинен був — хоч і сам того не знав — дякувати долі, по-перше, за те, що його все-таки судили, і по-друге, за те, що суд відбувся 19 вересня. До 18 вересня вироки, ухвалені судом, виконувались негайно. Але вранці 19 вересня у Тон-тон прибув кур'єр від державного міністра лорда Сендерленда з листом на ім'я лорда Джефрейса, в якому повідомлялося, що його величність король милостиво звелів відправити тисячу сто бунтівників у свої південні колонії на Ямайці, Барбадосі і на Підвітряних островах.

Не подумайте тільки, що цей наказ диктувався якимось почуттям гуманності. Лорд Черчілль, один із сановників Якова II, мав рацію, коли сказав, що серце короля таке ж чутливе, як камінь. Просто король зрозумів, що масовими стратами нерозумно витрачається цінний товар. І це в той час, коли на плантаціях не вистачало робочих рук і здорового, фізично сильного чоловіка можна було продати за 10–15 фунтів стерлінгів. Багато сановників при дворі короля в тій чи іншій мірі мали підстави розраховувати на щедрість його величності, а бунтівники якраз і були тим дешевим і надійним матеріалом, яким можна було задовольнити ці претензії. Для цього слід було тільки відібрати певну кількість засуджених і віддати їх придворним у їхнє повне розпорядження.

Лист лорда Сендерленда дає певне уявлення про королівську щедрість. Тисячу засуджених планувалось розподілити між вісьмома придворними, а сотню, зазначалось у постскриптумі до листа, лорд просив для королеви. Цих в'язнів мали негайно перевезти до південних плантацій його величності і тримати їх там протягом десяти років і лише потім відпустити на волю. Особи, яким передавались засуджені, зобов'язувались негайно переправити їх на місце призначення.

Ми знаємо від секретаря лорда Джефрейса, що тієї ночі верховний суддя в нестримній люті кляв недоречне «милосердя» короля. Ми знаємо, що в листі до короля Джефрейс всіляко намагався переконати монарха переглянути своє рішення. Але Яків не змінив його. Крім безпосереднього прибутку, який він мав одержати в результаті цього милосердя, король цим заходом ще й показував свою «великодушність». Яків добре знав, що помилувати людей означає зробити їх ще за життя мерцями. Багато засланців не винесуть пекельних мук рабства у Вест-Індії, а коли вони помруть, то ті, що зостануться живими, ще й заздритимуть їм.

Так уже сталося, що Пітера Блада, а з ним Джеремі Піта і Ендрю Бейнса, замість того, щоб повісити, колесувати і четвертувати, як зазначалося у вироку суду, разом з п'ятдесятьма іншими в'язнями перевезли в Брістоль, а там перегнали на судно «Ямайський купець», яке мало везти їх далі. Від великої скупченості, поганої їжі і гнилої води серед в'язнів спалахнули хвороби, почали мерти найслабіші. Серед одинадцяти померлих був і нещасний Бейнс із садиби Оглторп, якого так брутально відірвали від затишного домашнього вогнища в напоєному пахощами яблуневому саду тільки за те, що він виявив милосердя.

Смертність була б набагато вищою, якби не Пітер Блад. Спочатку капітан «Ямайського купця» Гарднер на настирливі домагання лікаря дати йому доступ до скриньки з медикаментами і дозволити допомогти хворим відповідав брутальною лайкою й погрозами. Але незабаром капітан зрозумів, що йому, чого доброго, доведеться відповідати за такі великі втрати живого товару. Тому, хоч і з запізненням, він вирішив скористатися із знань Пітера Блада. Лікар взявся до роботи з властивими йому пристрастю і запалом. Кваліфікованою допомогою і поліпшенням умов, у яких жили його товариші-в'язні, він зупинив поширення хвороб.

В середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайлській бухті. Сорок два засуджених бунтівники, що зосталися живими, висадились на берег.

Якщо ці нещасні думали (а багато хто з них справді так думав), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то досить було глянути на те, що постало перед їх очима, щоб від таких думок не лишилося й сліду. Вони побачили велике місто з будинками європейської архітектури, тільки без тієї метушні, яка характеризує європейські міста. Над червоними дахами велично здіймався шпиль церкви. Вхід до широкої бухти охоронявся фортом, з амбразур якого вистромили свої жерла гармати. На зеленому пагорбі над містом владно височів, повернутий широким фасадом до моря, губернаторський будинок. Цей пагорб багатьом нагадував англійські узгір'я у квітні, та й день був такий погожий, які квітень дарує Англії — сезон тропічних дощів нещодавно скінчився.

На широкій брукованій набережній засуджених зустрів загін поліції у червоних мундирах, що прибув для охорони в'язнів, і натовп, який своїм одягом та манерами мало чим відрізнявся від юрби в будь-якому морському порту Англії, хіба тільки тим, що в ньому було менш жінок і більше негрів.

На огляд вишикуваних на молу засуджених приїхав губернатор Стід, низенький, товстий, червонопикий чоловічок, одягнений у камзол з товстого блакитного шовку, густо розцяцькованого золотими позументами. Він трохи припадав на одну ногу і важко спирався на масивну палицю з чорного дерева. За ним у формі полковника барбадоської поліції перевальцем ішов огрядний чоловік, на цілу голову вищий за губернатора. На його м'ясистому жовтуватому обличчі відбивався вираз неприхованої зловтіхи. Поруч із ним, дивно контрастуючи з його огрядністю, йшла сповнена юної грації струнка дівчина в елегантному костюмі для верхової їзди. Широкі криси сірого капелюха, прикрашеного яскраво-червоним пером страуса, ховали від сонця її довгасте ніжне личко, на якому зовсім не позначився вплив тропічного клімату. Каштанове волосся кучерями спадало на плечі, в широко поставлених карих очах світилася щирість, а обличчя її, замість звичайного для дівчини виразу пустотливої задерикуватості, виражало глибоке співчуття.