Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

Випхавшись із палісаду, троє гуронів опинились у відкритому озері. Тепер, коли б вони схотіли довести до кінця свій початковий намір, треба було плисти до «ковчега» без будь-якого прикриття. Це відразу ж охолодило бойовий запал червоношкірих. У човнику з кори їх ніщо не захищало від куль, і природжена індіянська розсудливість стала опір нерозумному молодецтву: адже кожна спроба вчинити напад на ворога, що укріпився так добре, як делавар, неминуче коштувала б їм життя. І замість гнатися за «ковчегом», воїни повернули до східного берега й попливли на безпечній відстані од Чингачгукових рушниць. Цей маневр створював для дівчат величезну загрозу. Він мовби заганяв їх між двох вогнів. Не знаючи, хто засів у «ковчезі», Джудіт гадала, що гурони влаштували їй пастку, і, щоб не вскочити в їхні тенета, негайно почала відступати на південь, тримаючись неподалік берега. Висадитись вона не зважилась, поклавши собі вдатися до цього лише в крайньому разі, коли справді вже буде нікуди дітись.

Спочатку індіяни майже не звертали уваги на другого човника; вони чудово знали, хто в ньому сидить, і їм було те байдуже, надто тепер, коли «ковчег» з його гаданими скарбами і з двома такими воїнами, як делавар та Непосида, маячив у них перед очима. Проте атакувати «ковчег» було небезпечно, хоча й вельми спокусливо. Тому, пропливши за ним близько години на безпечній відстані, ірокези раптом облишили його й шалено погналися за дівчатами.

Скоро вони це зробили, взаємні позиції усіх трьох груп, які брали участь в подіях, істотно змінились. «Ковчег», підштовхуваний вітром і течією, відплив приблизно на півмилі північніше «замку». Тільки-но делавар помітив, що дівчата уникають його, він, не вміючи впоратися з неповоротким судном і знаючи, що будь-яка спроба втекти від легкого човна приречена на невдачу, згорнув вітрило, сподіваючись, що це примусить сестер змінити плани і спонукає їх шукати порятунку на баржі. Втім, це не дало жодних наслідків, хіба що «ковчег» наблизився до місця подій і пасажири його стали свідками згаданої погоні. Човник Джудіт плив за чверть милі південніше човна з гуронами й ближче до східного берега. Дівчата були майже на однаковій відстані від «замку» й від переслідувачів. За таких умов розпочалася погоня.

Коли гурони зненацька кинулись за дівчатами, їхній човен був не вельми підготовлений до цього. Індіяни захопили з собою лише два весла, тож третій воїн виявився просто додатковим і непотрібним вантажем. Далі, різниця у вазі між сестрами й трьома чоловіками, та ще коли взяти до уваги легкість обох суденець, зводила майже нанівець перевагу в фізичній силі, що, звісно, була на боці гуронів, і робила змагання далеко не таким нерівним, як могло здатись. Джудіт берегла свої сили, поки не наблизився другий човен і вона не збагнула наміру індіянів. Тоді Джудіт почала благати Гетті не жаліючи себе допомогти їй.

— А чого нам тікати, Джудіт? — спитала простодушна дівчина. — Гурони ніколи не кривдили мене й, гадаю, не покривдять.

— Тебе вони, може, й не покривдять, Гетті, але я — інша річ. Стань навколішки й помолися, а потім поможи мені веслувати. Коли молитимешся, думай про мене.

Джудіт заговорила в такому тоні з двох причин. По-перше, вона враховувала побожність своєї сестри, котра, не помолившись, не починала жодної справи. По-друге, в цю скрутну хвилину Джудіт гостро відчула свою самотність, свою безсилість, і її пойняло бажання хоч у когось знайти підтримку.

Цього разу Гетті, проте, молилась недовго. Коли вона скінчила, човник поплив багато швидше. Та все-таки ні втікачки, ні переслідувачі не налягали на весла щосили, бо розуміли — погоня може бути вельми тривала й виснажлива. Мов два військових кораблі, які готуються до бою, вони, здавалося, бажали спершу випробувати свою швидкість та маневреність, а вже потім розпочинати рішучий наступ. Небавом гурони пересвідчилися, що дівчата вправно орудують веслами й що наздогнати їх буде нелегко.

Спочатку Джудіт повернула до східного берега з підсвідомою думкою, що в крайньому разі вона й Гетті висядуть на суходіл і шукатимуть порятунку в лісі. Та наблизившись до землі, дівчина переконалася, що за нею невідступно стежать ворожі розвідники, й відкинула цей одчайдушний замір. Вона анітрохи не втомилася, тож плекала рожеву надію, що зуміє втекти від переслідувачів. Підбадьорена цією думкою, Джудіт жваво запрацювала веслом, одпливла від прибережних заростей, де вже збиралася була сховатись, і знову скерувала човника на середину озера. Ця мить видалася гуронам найзручнішою для вирішального ривка, бо водяний простір розлягався тепер перед ними на всю свою широчінь, а самі вони опинилися між утікачками й берегом. Обидва суденця стрімко полинули вперед. Нестачу фізичних сил Джудіт надолужувала спритністю та самовладанням. Подолавши півмилі, індіяни не домоглися суттєвих переваг, але тривале напруження далося взнаки, неабияк утомивши супротивників. Тут гурони зміркували, що, залучивши до роботи третього товариша й передаючи весла з рук у руки, вони зможуть по черзі відпочивати, не стишуючи руху човна. Джудіт подеколи озиралася і застерегла цю хитрість. Тепер дівчина вже не вірила, що їй пощастить утекти, бо на кінець погоні вона, очевидно, знесиліє і, звісно, не подужає трьох чоловіків, які заступають один одного. Та все-таки вона не здавалась і ще з більшим завзяттям веслувала далі.

Індіяни не спромоглися підпливти до дівчат ближче ніж на двісті ярдів, хоч гналися за їхнім човном у хвості, або в кільватері, як кажуть моряки. Проте Джудіт бачила, що відстань між нею і гуронами поволі, але неухильно меншає. Вона була не така дівчина, щоб одразу впасти в розпач. І все-таки в якусь мить їй раптом закортіло піддатися, аби вороги одвели її у свій табір, де, вона знала, мучився в полоні Звіробій. Проте думка, що вона ще зуміє якось прислужитися мисливцеві й допомогти йому здобути волю, примусила її негайно поновити боротьбу. Поглянувши на це незвичайне змагання збоку, ви побачили б, як човник Джудіт рвонув уперед і полетів, мов на крилах, швидко віддаляючись од переслідувачів. Протягом наступних п'яти хвилин гурони остаточно збагнули, що настав момент, коли їм треба напружити всі сили, або ж вони зазнають ганебної поразки від жінки. Розлютований цією принизливою думкою, мускулястий воїн зробив надто різкий рух і поламав весло, котре щойно передав йому товариш. Це й вирішило наслідки змагання. Човен з трьома чоловіками й тільки одним веслом очевидячки не міг наздогнати таких утікачок, як дочки Томаса Гаттера.

— Поглянь-но, Джудіт! — вигукнула Гетті, спостерігши цю пригоду. — Сподіваюсь, тепер ти повіриш у силу молитви. Гурони поламали весло й уже не наздоженуть нас.

— Я ніколи не заперечувала цього, бідолашна Гетті. Іноді на душі мені гірко, й мені хочеться більше молитися за себе та менше думати про свою вроду. Твоя правда, тепер ми врятовані. Треба тільки відплисти трохи на південь і віддихатись.

Так вони й зробили.

Індіянський човен ураз припинив погоню, мов корабель, на якому зненацька впала щогла й він утратив потрібну швидкість. Замість переслідувати човник Джудіт, що пір'їнкою линув на південь, гурони повернули до «замку», де скоро й причалили. Побоюючись, що вороги знайдуть у «замкові» інше весло, дівчата пливли далі й далі. Вони зупинилися тільки тоді, коли впевнились, що гурони лишилися далеко позаду й погоня вже анітрохи їм не страшна. Але дикуни начебто й не збиралися гнатися далі. Десь за годину човен, повен червоношкірих, залишив «замок» і поплив до берега.

Дівчата зголодніли, а харчів з собою не мали. Отож вони знов повернули додому. Сусідство «ковчега» вже не лякало їх, бо вони нарешті збагнули, що там їхні друзі.

Хоч в «замкові», здавалося, нікого не було, Джудіт наближалася до нього дуже обережно. «Ковчег» тепер бовванів за якусь милю північніше, але й він тримав курс на будинок і плив так упевнено, що Джудіт стало ясно: за весла взявся білий. Коли до «замку» лишалося не більше сотні ярдів, дівчата обпливли навколо нього, аби ще раз пересвідчитися, що там справді нікого немає. Поблизу не було видно жодного човника, і вони сміливо підпливали все ближче й ближче, аж поки поминули палі й опинилися біля помосту. — Зайди до хати, Гетті,— сказала Джудіт, — та подивися, чи не зосталося там дикунів. Тебе вони не скривдять. А коли побачиш хоч одного, попередь мене. Гадаю, вони не стануть стріляти в нещасну, беззахисну дівчину. Я рятуватимусь од них, аж поки сама вирішу, що час з'явитися до них у табір.