Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Жмайло крикнув:

- Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини.

Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося пiд мурами, i стрiли замовкли.

Аж принесли кiлька мотузяних драбин i закинули на мур огорода. Марко полiз перший, за ним полiзли другi i позiскакували на землю.

У тiм огородi було гарно, мов у раю. Все, що орiєнтальна фантазiя могла видумати, усi вимрiянi розкошi були тут. Грубi кипариси, високi дуби росли вгору, розставляючи свої гiлки на усi сторони. На землi повно стежок рiвнесеньких, чистеньких, мов тiк витолочених. Травники з рiвностриженою травою, а далi квiтники з заморськими квiтами, що розносили усюди свої пахощi. Посерединi стояла криниця з водограєм. Тонкою цiвкою стрiляла у воздух вода з легеньким шумом, вгорi розбивалася на дрiбнесенькi краплини, котрi, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Вiд цього над криницею стояла чарiвна радуга. У басейнi плавали, переганяючись, дрiбнi кольоровi рибки за мушками i хробачками, якi тут накидала служба для них на поживу.

З того басейну вiдпливала чистенька вода кам'яним рiвчиком у другий, бiльший басейн. Звiдси вода пливла на невеличкий водопад. Пiд ним стяло невеличке млин-ське колесо, котре оберталося i порушало рiзними гарними фiгурами. Два трачi рiзали пилою дерево; один стояв нагорi, другий - внизу. Вони безвпинно рушались. Далi якийсь невольник молов жорнами. Тут знову бородатий жид хитався над книжкою, а в кутi баба робила масло. Такої чудасiї було тут бiльше, а все рушалось, мов живе. Виладив це якийсь невольник-iталiєць на втiху його свiтлостi пашi, а його свiтлiсть казав це поставити в цiм садку на втiху своїм жiнкам гарему. По боках стежок i пiд кипарисами стояли низенькi лавочки, вистеленi килимами i подушками.

Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз бiльше козакiв перелазило. З цього боку не виходило з палати нi одне вiкно, i нiхто не бачив, що тут робиться.

Жмайло рушив до палати на заднiй вихiд. Тут стояв чорний, мов чорт, євнух i заступив йому дорогу. Жмайло його вiдтрутив, а вiн, блискаючи люто очима, що аж бiлки йому наверх повилазили, добув ножа i кинувся на Жмайла. Козаки зарубали його шаблями.

- Хлопцi! Всередину i вибити усiх!

Козаки вперлися в сiни i розбiглися по кiмнатах. Однi добивали євнухiв, що на них стрiляли з вiкон. Другi вiдчинили дверi вiд улицi i туди ввiйшли козаки, що на улицi пiд муром ховалися.

Козаки пiшли схiдцями нагору, де в однiм крилi помiщений був гарем.

Палатна сторожа, дiзнавшись, що в городi скоїлося, позаганяли всiх жiнок в одну кiмнату, зачинили дверi i стали до оборони. Тут було кiлька євнухiв, якi кинулись з ножами на козакiв, їх вибили вмить. Прийшов сюди i Жмайло. Вiн забрав у вбитого євнуха колiсце з ключами i став вiдчиняти дверi.

В першiй кiмнатi сидiли старi баби, поганi, мов вiдьми. Це були невольницi, що послугували гаремовим жiнкам. Вони стали верещати i попадали на вид козакiв лицем до землi. Одна заступила Жмайловi дорогу i, зложивши на грудях руки, виговорювала своїм беззубим ротом якiсь слова, чого вiн не розумiв. Жмайло вiдсунув її набiк i пiшов у дальшi дверi. Тут побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд гарних молодих жiнок. Вони були одягненi у шовки i адамашки, з золотими прикрасами на головi i шиї, дiадемами з жемчугiв у волоссi. Одна краща вiд другої. Всi були одягненi в широкi штани та убутi у гаптованi золотом черевики.

Жмайло стояв на порозi з скривавленою шаблею i не знав, що йому робити, бо жiнки пiдносили зразу великий писк, а вiдтак притихли. Козаки, пхаючись сюди, потрутили його усередину. Тодi жiнки стали заслонювати собi лице долонями, хустинками, котра що мала.

Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?

- Гей! Кажiть, молодицi, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три гарнi дiвчини, а одна заговорила по-українськи:

- Ми християнськi невольницi. Ми двi з України, а це ляшка, визвольте нас…

- А цi другi?

- Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть, то собi пошукають iншого пана…

- Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що попало i ходiть за нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан i так не жиє.

Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки.

Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети.

- В саму пору ми упорались.

Сурмачi сурмили збiр.

Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини з муру i забрали на байдаки.

Над рiкою застав Жмайло гурток обiдраних невольникiв, яких купили собi турки на базарi. Вони тепер повтiкали i прийшли просити козакiв, щоб їх забрали з собою.

- Не говорiть багато, лише сiдайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це сюди i прийшли, щоб християн визволяти.

Настала на березi велика метушня. Усi пхалися, щоб швидше вiдплисти.

Вiдплили всi байдаки на море. Жмайло плив на послiдньому. Поплили до Сагайдачного.

- Чи всi вже тут? - питає Сагайдачний.

- Я вiдчалив послiднiй.

- Пливем на море, а там спочинемо по тяжкiй працi.

Вдарили веслами i вiдплили геть на море, де всi байдаки зi здобутими галерами зiбрались вкупу. Лише сторожнi човни поставили довкруги подальше.

Звiдсiля вже i Варни не було видно.

Козаки дуже радi були, що похiд так гарно повiвся. Варна довго попам'ятає таку гостину.

Сагайдачний пересiвся на одну з галер, i там застромили отаманський прапор. За ним повели Iбрагiма i три християнськi невольницi. Вони понадягали на себе киреї i подобали на монахинь.

На палубi сiв Сагайдачний на якiйсь бочцi i прикликав потурнака.

- Хто ти?

- Я потурнак Iбрагiм.

- З якого ти роду, звiдкiля i як тебе по-християнськи звали?

- Я з України, але мого роду й iмення не скажу.

- Чому?

- Бо я з славного козацького роду, i не хочу його каляти тим страшним поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що потурчився. Хай мене моя рiдня згадує, що я загинув, полiг. Хай i плачуть за мною. Легше їм буде вмирати з молитвою за мою душу, чим мали би довiдатись, що я поганець, урод, якого нi земля, нi вода не повинна прийняти.

Ця вiдповiдь усiх дуже зацiкавила. Сагайдачний собi подумав: "Не такий вiн поганець, коли шанує свiй рiд i ймення".

- Що тебе спонукало, що ти потурчився?

- Отамане, батьку! - крикнув несамовитим голосом потурнак i впав навколiшки. - По козацькому звичаю у морських походах, коли грозить небезпека загибелi, коли настане скрутна година, тодi отаман каже: "Сповiдайтесь, товаришi, господу Богу i менi, отамановi кошовому, з усiх своїх грiхiв". Я не маю права покликатись на козацький звичай, бо я вiдстав вiд козацтва i я недостойний козаком себе називати. Ще й те, що нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане, вислухай моєї сповiдi. Я знаю, яка кара мене жде. Яка вона не буде, я її прийму i спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного, дозволь, вислухай, ачей же менi хоч трохи на душi полегшає. Я не смiю вимовити божого iмення, такий я грiшник.

Вiн просив таким голосом, як мала, провинившися, дитина просить прощення у матерi.

- Говори! Я слухаю.

- Я потурчився не для користi для себе. Коли б я був мав користь на думцi, то я при моїй освiтi i проворностi був би високо пiшов мiж турками. А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посiпакою i катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого життя, тих кар, того знущання над християнськими невольниками. Вони надi мною знущались тим бiльше, що пiзнали в менi кращу людину i хотiли мене для себе приєднати. Ще як я побував у Синопi, приходило менi на думку покласти на себе руки i зробити моїм терпiнням край. Та я цього не зробив, надiючись, що моя доля, може, поправиться. Тодi мене повезли в Царгород i замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав. Я зголосився у старшини, вiдцурався Христа i признав Магомета моїм пророком. Мене заставили турки плювати на хрест i я, окаянний, це зробив… - Iбрагiм став себе бити кулаками в груди, по головi, дряпав нiгтями своє лице, вiдтак, мов божевiльний, впав на землю, попав всудороги i ридав не своїм голосом, що усiх аж дрожем проймало. Тривало так довгий час, поки успокоївся i говорив далi:

- Ти, отамане, читав в книгах, знаєш, що там про пекло написано. То неправда. Нема там нi огня, нi смоли, нi сiрки. Там є те, що тої хвилi в моїй душi дiялось. Страшнiшого пекла не можна собi з'ясувати, як грижа нечистої совiстi, почування за собою великого грiха. Менi пекло в душi i день i вночi. Мене совiсть так страшно мучила, що добрий чоловiк з чистою совiстю не пойме, не зрозумiє того. I так воно буває в окаянних, проклятих вiчно i вiчно, та ще з тою певнiстю, що нiколи тому кiнця не буде i нiколи не побачать лиця божого. Ось так виглядає пекло, котре донинi в моїй душi горить…

Мене поставили наглядачем над бiдними християнськими невольниками, тими самими, що я з ними недавно терпiв, з котрими дiлив їхню долю. Тепер я був в болотi, а вони чистi. Я їм завидував, i це мене злило i дратувало, чому вони не такi самi, як i я? Я хотiв їхню долю з моєю зрiвняти i потягнути їх у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол i другого на грiх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як i вiн. Тому-то я вигадував для моїх колишнiх братiв рiзнi муки i шукав забуття, насолоди для себе в їхнiх муках i стонах. Та мене це ще бiльше злило, що вони до християнського бога молились, а менi цього не було вiльно, i я їх хотiв змусити, щоб цього не робили. Я став для них страшним катом. На спомин мого iмення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу, i я бiсився. Бачите перед собою Юду Iскарiота i Каїна в однiм тiлi. Я продав Христа i убив брата. Для мене не може бути пощади. Та дозвольте, козаки, що я сам собi смерть виберу. Пустiть мене мiж цих невольникiв, яких ви нинi визволили. Вони, певне, розiрвуть мене на куски i покидають в море.