Повiя - Панас Мирний

Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його ходить-вiється вiтер поволi, сонце пригрiває зверху, а всерединi - завжди тихо, завжди тiнь зелена та прохолода темна. Там, у гущавинi молодого гiлля, цiла орда усякої пташнi Завелася: чижi, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки перегукуються, зозуля кує лiта, горобцi несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь лiс заливним щебетанням. Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевiльним реготом, кряче ворон; а кiбцi, мов метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи жалiбно-голодну пiсню… Лiс гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.

Весела, чудова мiсцина! Кращої i прикладнiшої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися - пустiти. Старий Баратов, склепивши свої уста i очi, кинув його на утiху молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр i незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши батька, розлетiлися швидко туди, звiдки знову прилинули. Веселий Кут осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучнiшi квiтки, порiс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi вiкна палацу, з половини перебитi. Непогода, дощi та вiтри буйнi пошпучували самий палац; ознака давньої розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав дiтей з слободи своїм страшенним видом. Уночi сови та сичi покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.

Не злякався всього того Колiсник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац, а столiтнi дуби в лiсi, котрi вiн мав повернути на земську потребу i тим окупити тi п'ятсот десятин поля, котрi навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер в цiнi - по п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi, комори, i все те камiнне… Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дiстається маєток в десять. Це по двадцять рублiв десятина. Дiй його честi!" - крикнув з радощiв Колiсник i не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земськi грошi. Вiн боявся тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їздi. Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он як з земськими грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обiдовi та Христi, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колiсник знову ожив, наче на бiлий свiт народився.

- Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. - Дiждемо лiта, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки: оце тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою став, по другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi, а то i голiсiнька бiгай по йому - нiхто тебе не побаче, хiба спiвучi пташки привiтають тебе.

- А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.

- I соловейки, й зозулi, й чижi. Якої то пташнi немає? Христя, як навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.

- Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а надворi весна. Або поверни осiнь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь свiт - дихати нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову сиди в хатi, не потикай носа надвiр, бо вiдморозиш. I тодi тiльки весна. О господи, як довго!

- Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.

- Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.

- Веселий Кут зоветься.

- Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?

- Вiн самий. Знаєш?

- Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi такого страховища нагово^ рили про той палац.

- Чого не набрешуть. Звiсно, пустує дворище. Без призору валиться.

- Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?

- Повезу, доню.

- Яв церкву туди поїду. У церквi застану усiх своїх знайомих. Вони не пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як твоя жiнка та приїде туди i накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?

- I пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посмiє. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голiсiнькi… - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.

- О-о, старi, старi, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя.

Колiсник притис її до себе i своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонiлу щiчку…

Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осiнь з хати не виходила: сидiла та вiд нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто, обiзвався живим словом. Якось раз забiг Проценко до Колiсника по дiлу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.

"Вiн, здається, ще бiльше покращав", - думала Христя, дивлячись крiзь дверi у щiлинку.

Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався - все такi смiшнi побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на неї.

- Ти щось дуже сьогоднi реготалася, - сказав вiн їй, коли пiшов Проценко.

- А що?

- Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!

Христя нiчого на те не одказала, тiльки дала собi слово бiльше не виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.

Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колiсник радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.

Христя дiждала недiлi, убралася якнайкраще i пiшла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так i в'ється, так i снує.

Христя надiла чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив i без того свiже її лице, видавив, наче маляр вивiв, круглi викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свiжа, наче червона ягiдка серед бiлого квiту. Хто не йде - задивляється на неї.

- А це хто така? Хто ця невiдома? - щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.

- Та це ж содержанка Колiсникова.

- Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матерi!

Мiж чималою купою панянок та молоденьких панiйок вона запримiтила Проценка. "Ану, признає?" - подумала i напрямилася прямо на його, Проценко iшов посерединi i щось щебетав, i регiт молодих панянок весело роздавався навкруги i пiдохочував його до нових переказiв. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скiльки цiкавих очей з-пiд чорних брiв уставилися у неї. "Хто се?" - донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грiм би так не злякав його бистрого погляду i не обiрвав веселої розмови, як та несподiвана стрiча. Погляд його, як стрiла, пробiг i зникнув.

- Ти змерзла? - обернувся вiн до бiлявої панiйки, що йшла з ним пiд руку.

Панi та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улицi i, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворi смеркалося, мороз дужчав, загорялися яснi зорi у темно-зеленому небi, свiтилися лiхтарнi по улицях. Гомiн потроху стихав, по улицях носилися швидкi скрики поспiшаючих додому. Христя iшла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулицi стрiне - одвертається. Де ж пак: вiн з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колiсникова, та й годi… Вiд туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:

- Здрастуйте! Гуляєте? - i перед нею, наче з-пiд землi, вирiс Проценко. Вона мовчала.

- А Костянтин Петрович дома? - попитався знову Проценко. Христя гнiвно глянула на його.

- Чого ви лiзете до мене на самотi? Чого вам вiд мене треба? - неласкаво обернулася вона до його. - Хiба вам мало було мого дiвоцького вiку?

- Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулицi? Там жiнка моя була. А з вами я стрiвся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись - ми вже розiйшлися.

- Та я одного тiльки хочу знати: навiщо я вам нужна?

Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.

Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщiй скочила на рундук i з усiєї сили дьорнула за дзвоник, їй вiдчиняти вибiг сам Колiсник.

- Костянтину Петровичу моє шанування! - любенько замовив Проценко.

- А, це ви?

- Проводив ось їх, - сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пiшла, а побiгла по схiдцях нагору. - А тепер iду додому. До зобачення.