По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Слухай мене, Клешня. Чим вас карають? Шомполами, киями? Так ось, якщо ти мене ще раз удариш — дістанеш додатково ще десять шомполів. Усіх двадцять, перших десять ти вже заробив.

— Я тобі покажу! — замахав кулаком перед її обличчям бандерівець. — Хто ти така?

— Хлопці, — відвернулася від нього дівчина. — Я попереджала — течку вас примусять знайти.

Портфель, що залишився біля хреста, найменше турбував Оксану. Вона й згадала про нього з запізненням. У ньому була білизна, рушник, мило, зубна паста й щітка, книжка новел Василя Стефаника, яку вона хотіла б ще раз перечитати, якщо випаде вільний час, і декілька загорнутих у газету «Волинь» бутербродів. Зараз, коли, можливо, вирішувалося питання життя або смерті, мабуть, не варто було й думати про таку втрату. Однак дівчину не залишала думка про помилку й про те, що, можливо, Марко вже повернувся до хреста й розшукує її.

— Так, — додала Оксана, скрушно похитавши головою. — Якщо течка загубиться, вам дістанеться. Всім.

На довгому обличчі Клешні появився майже мученицький вираз. Він сердито подивився на своїх товаришів і, переводячи погляд на дівчину, покивав брудним пальцем біля самісінького її носа.

— Ну, гляди мені, — сказав бандерівець, пересипаючи це звертання брудною лайкою, — якщо течки там не буде, я тобі дам, я тобі покажу!

— Клешня, я не бажаю слухати вашої лайки, — скривилась Оксана. — Поводьте себе пристойніше. Я ж казала вам: за дурною головою — ногам горе. Не послухали. Побачимо, що скаже ваш начальник, якщо течка пропаде.

Губи бандерівця побіліли від люті.

— Холера її мамі! — Задихаючись, вигукнув він. — Вуйку, повертайте! їдьмо назад. Хлопці, не ловіть гав, дивіться на всі боки.

Назад поїхали швидко. Клешня підганяв візника. Віз підскакував кожного разу, коли колеса наїжджали на коріння, і від цього в Оксани почала боліти голова. Бандерівці сиділи з гвинтівками в руках, очевидно, боялись засади. Так з гвинтівками напоготові, озираючись на всі боки, вони повели дівчину до хреста.

Портфеля біля хреста не було. Хто його забрав? Якийсь перехожий чи Марко? Якщо Марко, то, виходить, він повернувся і шукав її, а можливо, шукає й досі.

— Я казав, що вона бреше! — крикнув Клешня, обходячи навколо хреста.

— Течку, очевидно, взяв мій провідник, — сказала Оксана.

— Який ще там провідник?

— У мене був провідник. Марко. Він пішов в оце село за підводою.

Ніхто з бандерівців не знав Марка. Вони розлютились.

— Вона нас дурить, хлопці, — пропищав Неплюй.

— Давайте підемо до хат, — запропонувала Оксана, — там повинні знати.

— Нема дурних, — засміявся Багнет.

— Ну, пташко, я з тобою пограюсь, — Клешня задихався від люті., — Не в ті руки ти попала, щоб вирватись. А я, дурень, повірив.

— Течку вам все ж таки доведеться мені повернути…

— Іди, паскудо! — бандерівець стукнув Оксану так, що вона ледве встояла на ногах.

— Двадцять, Клешня! — поглянула на нього дівчина. — Дістанете двадцять шомполів на моїх очах.

— Іди, іди! — крикнув Клешня, але більше не штовхав.

Їхали довго, все лісовими дорогами. Візник уже не гнав коней, і воза не трясло. Клешня сердито покрикував на нього, позіхав з хрускотом. Оксана лежала ниць, вдаючи, що спить, і думала про одне — хто взяв портфель? Якщо це зробив Марко, значить, усе, що тут трапилось, тільки кумедна пригода.

Годин через чотири підвода в’їхала на подвір’я якоїсь занедбаної садиби й зупинилася біля двоповерхового будинку з облупленими колонами на ганку. За будинком починався фруктовий сад, занедбаний, зарослий бур’янами. Багато гілляк яблунь і груш були поламані й висіли омертвілі з сухим, потемнілим листям, але на вершечках дерев ще де-не-де видніли стиглі плоди.

Біля підводи появився глухонімий дідок з непокритою сивою головою, в кожушку, накинутому на плечі, на вигляд напівбожевільний. Він раз у раз радісно всміхався й кланявся бандерівцям.

Оксану привели до кімнати з забитим дошками вікном, оберемком сіна в кутку, принесли й поставили на підлозі біля порога велику миску з яблуками. На вимогу дівчини негайно відвести її до начальника уваги не звертали, немовби й не чули, про що вона говорить. Тільки Клешня, виходячи з кімнати, вишкірив зуби й промовив насмішкувато:

— Сиди, красуне, ввечері я до тебе загляну…

Двері замкнули на ключ. Оксана залишилася сама.

Вона походила по кімнаті й ще раз обміркувала все, що сталося. Прийшла до висновку: ці троє дійсно не знають Марка й не дуже впевнені, що до їх рук потрапила саме та людина, на яку вони полювали. Але бандерівці, які її схопили, були тільки звичайними виконавцями. Той, чий наказ вони виконували, міг знати і Марка, й Хауссера. Можливо, це був сам Вепр. Треба було готуватись до гіршого.

Перш за все необхідно підкріпитися. Оксана з’їла декілька яблук, які здалися їй дуже смачними, й продумала, як себе поводити. Для неї було дуже важливим, щоб у бандерівців і в їх начальника виникло враження, що вона не налякана, а, навпаки, обурена їх діями. Ніяких пояснень, поки її не відправлять до вищого начальства. Там, якщо не буде іншого виходу, слід згадати про Вепра.

В будинку було тихо, голоси долинали з подвір’я. Декілька разів проскрипів валок колодязя, це, мабуть, вуйко напував коней. Оксана підійшла до дверей, повернулася до них спиною й почала з усієї сили гримати каблуками. Їй довелося довго барабанити в двері, поки в коридорі залунали кроки.

З’явилися двоє — Багнет і Клешня.

— Чого казишся? — суворо запитав Багнет.

— Мені потрібні дзеркало й гребінець, — спокійно заявила дівчина.

— Що?! — мало не захлинувся від подиву Багнет, глянув на Оксану й зареготав. Він міг чекати всього, тільки не такого прохання.

— Дайте мені дзеркало й гребінця, — повторила Оксана, ніби трохи ображена дурнуватим сміхом молодого вояка. — Може, у вас є щітка, гуталін? Принесіть!

Тепер здивування Багнета було цілковитим. Ті люди, яких вони привозили сюди, благали про одне, — звільнити їх, божилися у своїй невинності, плакали, просили дати їм води, а ця дівчина вимагає дзеркальця, крему до чобіт, немов збирається йти на прогулянку.

Клешня, напевне, теж був здивований таким проханням.

— Ну, чого ви дивитесь на мене? — незадоволено вигукнула Оксана. — Невже у вас не знайдеться дзеркальця?

Клешня засміявся, підморгнув здоровим оком.

— Я розумію. Пані хоче причепуритися перед тим, як я прийду до неї увечері. О, пані справжня кобіта, відразу видно.

— Облиште ваші дурні жарти, Клешня, — з прикрістю сказала дівчина, — Ви вже заробили двадцять шомполів.

— Що таке двадцять шомполів заради отакої панянки, — посміхаючись, Клешня переступив поріг і наблизився до Оксани. — Дай я тебе приголублю, моя красуне!

— Не доторкайтеся! Багнет, заберіть цього старого дурня, інакше, ви теж будете відповідати.

— Друже Клешня, плюнь. Якщо Місяць дізнається…

— Дай мені спокій, — відмахнувся Клешня від Багнета, й Оксана побачила в його руці короткий, обтягнутий гумовою кишкою канчук, — Адже пані тільки вдає, що я їй не подобаюсь.

Бандерівець хотів обійняти дівчину лівою рукою. Оксана вдарила його носком чобота, плюнула в обличчя. Клешня присів, застогнав від болю, розтираючи забиту ногу.

— Па-а-длюка!.. — Він підвівся, витер рукавом лице, замахнувся канчуком.

Оксана встигла відхилитися, тяжкий наконечник канчука тільки сковзнув по її лівій руці, вдарив, наче гиря, по великому пальцю, який відразу занімів.

— Я буду вимагати, щоб тебе розстріляли, негіднику! — чітко вимовляючи кожне слово, промовила дівчина, з усіх сил намагаючись бути спокійною. — Чуєш! Багнет, вам теж попаде від Місяця.

Молодий бандерівець уже відштовхував розлюченого Клешню до дверей.

— Друже! Друже Клешня… Ну її до дідька, ще встигнемо. Приїде Місяць, скаже, що з нею робити.

Клешня ще раз старанно обтер обличчя.

— Вона в мене ще заспіває! — погрожуючи важким канчуком, зашипів він, — Буде на коліна падати, чоботи цілувати. Я тобі всі кості потрощу цим канчуком, падлюко.