1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

— Так, у таких речах я був дуже несміливим. Наприклад, з цієї ж причини не перевірив власне походження за домовою книгою. Якби був хотів дізнатися, чи мати справді померла, легко міг би це зробити. Пішов би до районної управи й переглянув акти реєстрації громадян. Кілька разів збирався це зробити. Навіть підходив до районної управи. Але ніяк не наважувався попросити документи. Боявся глянути в очі фактам. Боявся їх відкрити власними руками. Сподівався, що колись, з плином часу, вони самі собою стануть відомими.

Тенґо зітхнув.

— Так чи інакше, цю дівчину треба було шукати якомога скоріше. Я йшов до неї надто довгим кружним шляхом. Був млявим. Як би це краще сказати… був сором'язливим у сердечних питаннях. Фатально.

Він підвівся зі стільця й, підступивши до підвіконня, глянув на сосновий бір. Вітер ущух. Не було чути й морського шуму. Здоровенна кішка проходила через двір. її обвислий живіт свідчив, що вона, здається, кітна. Лігши під деревом, вона розкинула ноги й почала облизувати живіт.

Обіпершись на підвіконня, Тенґо розповідав батькові.

— Та попри це останнім часом моє життя начебто нарешті змінюється. Так мені здається. Правду кажучи, я довгий час злився на вас, тату. З дитячих років уважав, що не заслужив такого жалюгідного, скрутного становища, що гідний набагато щасливішого середовища. Відчував, що таке ставлення до мене несправедливе. Мені здавалося, що однолітки щасливі й задоволені. Що вони, з гіршими здібностями й рисами характеру, живуть набагато веселіше порівняно зі мною. Я тоді серйозно хотів, щоб ви не були моїм батьком. Постійно думав, що це якась помилка й ви — не мій справжній батько. Що між нами нема кровної спорідненості.

Тенґо ще раз зиркнув на кішку за вікном. А вона, не відаючи, що за нею стежать, знічев'я лизала свій роздутий живіт. Не відриваючи від неї очей, Тенґо розповідав далі.

— Тепер я так не вважаю. Так не думаю. Гадаю, що перебував у гідному середовищі й мав гідного батька. Правду кажу. Якщо казати щиро, то я був нікудишньою людиною. Нічого не вартою. У певному розумінні я сам себе звів нанівець. Тепер я це добре розумію. У дитинстві я справді був математичним вундеркіндом. Усі на мене звертали увагу, балували. Та врешті-решт мій талант виявився нездатним розвиватися в якомусь змістовному напрямі. Він просто зупинився на одному місці. Здоровий з малих літ, я успішно займався дзюдо. Посідав високі місця на префектурних змаганнях з цього виду спорту. Та коли виходив на ширшу арену, знаходилися сильніші за мене дзюдоїсти. У збірну університетську команду на всеяпонські змагання не потрапив. Від такого шоку я певний час не розумів, хто я такий. Це було цілком природно. Бо насправді я був ніким.

Відкривши пляшку принесеної мінеральної води, Тенґо зробив один ковток. Потім знову сів на стілець.

— Як я вже казав, я вам дякую. Я не вважаю себе вашим справжнім сином. Упевнений у цьому. Але дякую, що виховали мене, кровно з вами не пов'язаного. Напевне, вам одному це було нелегко робити. Мені й зараз до болю в грудях неприємно згадувати про те, як я ходив з вами збирати абонентну плату для «NHK». Але, очевидно, ви не могли придумати іншого способу спілкування зі мною. Як би це краще сказати… так вам найкраще вдавалося. Це було єдиною точкою дотику між вами й суспільством. І саме цю сцену ви хотіли мені показати. Тепер і це я розумію. Звісно, ви також розраховували, що разом з дитиною вам буде легше збирати абонентну плату. Але, напевне, суть не лише в цьому.

Тенґо знову зробив паузу, щоб його слова проникли в батькову голову. І тим часом збирався з думками.

— Однак у дитинстві я, звичайно, цього не розумів. Лише соромився і зле почувався у неділю, коли однокласники розважалися, а я мусив ходити з вами збирати абонентну плату. Я з нестерпною огидою думав про її настання. Однак тепер я дещо розумію. І зовсім не хочу сказати, що ви робили правильно. Ви ранили мою душу. Малій дитині було тяжко це зносити. Та що було — загуло. І не варто цим перейматися. Зрештою завдяки цьому я, здається, по-своєму загартувався. Жити в цьому світі — нелегка справа. Я навчився цього на власній шкурі.

Тенґо розкрив обидві руки й довго дивився на долоні.

— Якось я тепер житиму. Набагато краще, ніж досі, й не буду даремно блукати кружною дорогою. Я не знаю, чого ви хочете. Можливо, тільки спокійно спати. Більше не прокидаючись. Якщо так хочете, то робіть. Якщо цього бажаєте, то я не можу вам у цьому завадити. Не маю іншої ради, як залишити вас міцно спати. І все-таки я хотів вам про все розповісти. Що досі робив. Що зараз думаю. Можливо, ви не хотіли цього слухати. Якщо це правда, то вибачте, що завдав вам клопоту. В усякому разі, більше нічого не можу вам сказати. Сказав те, що вважав за потрібне. Більше вам не заважатиму. Можете скільки завгодно міцно спати.

Після п'ятої прийшла медсестра Омура з олівцем у волоссі й перевірила об'єм рідини у крапельниці. Цього разу температуру батькового тіла не міряла.

— Нічого особливого не сталося?

— Нічого. Батько тільки спав, — відповів Тенґо.

Медсестра кивнула.

— Незабаром прийде лікар. Кавана-сан, до котрої години ви можете побути?

Тенґо зиркнув на годинник.

— О сьомій годині вечора сідаю в електричку. Отже, побуду тут до половини сьомої.

Медсестра записала це на папці й олівець знову встромила у волосся.

— Від полудня постійно розповідаю, але, здається, батько нічого не чує, — сказав Тенґо.

— Коли я вчилася на медсестру, то запам'ятала одну річ: що добрі слова благодатно діють на барабанну перетинку людини. Навіть якщо їхній зміст не доходить до неї, барабанна перетинка все одно приємно коливається. Тому нас учили говорити голосно добрі слова, незалежно від того, чи пацієнт їх чує чи ні. Бо, що не кажіть, це приносить користь. Сама в цьому переконалася, — мовила медсестра.

Тенґо трохи над цим задумався.

— Дякую, — сказав він.

Медсестра Омура, легко кивнувши, поспішно вийшла з палати.

Після того Тенґо з батьком тривалий час зберігали мовчанку. Тенґо вже не мав що сказати. Однак мовчанка не була особливо гнітючою. Пообіднє сонце поволі слабшало, навколо ширилися ознаки надвечір'я. Останні промені сонця мерехтіли в тихій палаті.

«А я розповідав батькові про два Місяці? — раптом подумав Тенґо. — Здається, ще ні». Зараз він жив у світі з двома Місяцями на небі. «Хоч би скільки я дивився на небо, така картина надзвичайно дивна», — хотів сказати він. Але подумав, що зараз не варто заводити розмову про таку річ. Батькові байдуже, скільки на небі Місяців. З цим питанням Тенґо сам мусить розібратися у майбутньому. Крім того, незважаючи на те, скільки на небі Місяців у цьому чи, може, тому світі — один, два чи три, — Тенґо завжди один. Будь-де Тенґо один і той самий зі своїми особистими проблемами й особистою вдачею. Так, суть проблеми не в Місяцях, а в ньому самому.

Через півгодини знову прийшла медсестра Омура. Цього разу чомусь без олівця у волоссі. Куди дівся олівець? От що хвилювало Тенґо. Разом з нею два кремезних, смаглявих чоловіки прикотили пересувне ліжко на коліщатах. І зовсім нічого не говорили. Скидались на іноземців.

— Кавана-сан, вашого батька треба перевезти в іншу кімнату для проведення аналізів. Ви тим часом зможете тут побути? — повідомила медсестра.

Тенґо подивився на годинник.

— З батьком погано?

Медсестра хитнула головою.

— Ні, не погано. У цій палаті нема приладів для проведення аналізів, а тому ми його перевозимо. Нічого особливого не сталося. Пізніше лікар, гадаю, вам усе розкаже.

— Зрозуміло. Почекаю.

— В їдальні можете випити теплого чаю. Раджу вам трохи перепочити.

— Дякую, — сказав Тенґо.

Обидва чоловіки старанно переклали худюще батькове тіло разом з трубками крапельниці на пересувне ліжко й, підхопивши штатив, викотили його в коридор. Зробили це надзвичайно спритно. І мовчки.

— Вам не доведеться довго чекати, — сказала медсестра.

Однак батько не повертався. Світло, що проникало з вікна, ставало щораз слабшим. Але Тенґо не вмикав електричного освітлення. Бо йому здавалося, ніби щось важливе зіпсується, якщо його ввімкнути.

На ліжку лишилася западина від батькового тіла. Досить виразна, хоча його вага була невеликою. Поглядаючи на западину, Тенґо відчув себе самотнім, покинутим у цьому світі. Йому навіть здалося, що вже не настане ранок, якщо зайде сонце.

Сидячи на стільці у тій самій позі, він, огорнутий першими надвечірніми сутінками, надовго віддався роздумам. Потім раптом спіймав себе на тому, що насправді ні про що не думає. Просто занурився у безнадійну порожнечу. Він поволі встав зі стільця й пішов у ванну кімнату справити малу нужду. Помився холодною водою, витер обличчя хустинкою і глянув на своє зображення в дзеркалі. Згадавши пораду медсестри, спустився вниз до їдальні й випив зеленого чаю.