Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Кошовий ходив великими кроками по хатi, понизивши голову у великiй задумi, як чоловiк, якому нема виходу з розпучливого становища.

В цю хвилю ввiйшов у хату старий Жмайло з Марком.

- Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горiли з нетерплячки, щоб земляка привiтати.

- Вiтайте здоровi, я не противний.

Настало вiтання щире, сердечне. Обнiмали чергою Сагайдачного, i питанням не було кiнця.

- Що ж там товариство загадує завтра робити? - спитав кошовий, стаючи серед хати.

- Наше дiло, батьку, стоїть недобре. Знову прийшов гурток збiгцiв, i оповiдають страшнi речi. Товариство заворушилось ще бiльше. Усе молодшi, усi шибайголови кричать, щоб на ляхiв йти.

- Я їх не поведу.

- Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А їх бiльше, як нас, i коли яке чудо не зробиться, то на завтрашнiй радi усе пiде шкереберть.

- Тiльки ви, панове, не журiться так дуже. На тiй радi ще не одно може таке зробитися, що усе буде гаразд, - каже Сагайдачний.

- Роби, як знаєш, та я не знаю, чи що вигадаєш.

- Хто знає добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, - каже Сагайдачний.

Зараз попрощались з кошовим i вийшли. Сагайдачному пильно було до куреня привiтати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка видалась йому доброю. Узявши Марка пiд руку, йшов Сагайдачний через майдан у курiнь та розпитував землякiв, що за той час робилося. Спитав, чи не було якої вiстки вiд Чепеля.

Та Жмайли були якiсь стурбованi. Заговорювали, чим могли, розказували про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звiдтам вiсток мало, що старий не приїздив на Сiч нi разу.

Сагайдачний брав цю їх турботу на рахунок завтрашньої великої ради i знову став їх заспокоювати, що якось воно зробиться.

На Сiчi рознеслась блискавкою вiсть, що Сагайдачний вернувся з Києва. Дiзналися також, через що вiн з Києва мусив утiкати. За подiю на Подолi ходили перебiльшенi гутiрки. Та всi були радi, що вiн вже повернувся. Дехто вередував на кошового, чого вiн такого славного товариша бакалаврувати заставив.

В куренi не було нiяких змiн. Жук все ще отаманував з вибору. Багато товаришiв тепер, пiд лiтню пору, повиходило поратись коло хлiба, ловити рибу, пильнувати пасiки тощо.

Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз приложили iмення Твердолоб.

Пiд вечiр зiйшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись перед роками, грав на бандурi, приспiвував i розказував таке, що всi аж за боки брались вiд смiху.

Приєднав собi вiдразу всiх i був того певний, що на завтрашнiй радi поведе усiх за собою, куди захоче.

Як лише сонце пiднялось на небi, на сiчовому майданi вдарили в бубни i литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили по усiх закутках i закликали людей, а упiрних пiдганяли палицями. На раду у великому колi мусили всi бути. Розходилося о важну справу, о похiд проти Польщi. Козаки вiдгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в Днiпрi потопити, а вибрати iншу. Старшина прогавила стiльки часу i нiчого не зробила, а товариство нiвечиться, ледачiє. На майданi ставало гаряче.

Серед майдану поставлено пiдвищення для старшин i для промовцiв, поставлено стiл пiд клейноди.

Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут був такий гамiр, що свого слова не було чути.

Вiдтак, коли замовкли литаври, вiд дому кошового розступився народ i пропустив сiчову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою пiд бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний i курiннi отамани з осавулами. Усi повиходили i поставали на пiдвищеннi. Кошовий дав знак булавою, i усюди затихло, наче маком посiяв, наче горобцi весною на вербi, коли хто до них приблизиться.

Кошовий зняв шапку, поклонився на всi сторони i промовив так:

- Славне сiчове товариство, панове отамання i всi козаки-товаришi! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, i на бажання товариства скликали сьогоднi велику козацьку раду. Тепер ви обмiркуйте, що нам робити? Обмiркуйте розважно, щоб потiм не вийшло щось такого, вiд чого могла б наша козацька справа потерпiти. Прохаю промовцiв, щоб виступили i сказали своє мудре слово. Опiсля ж буде те, за чим подасться бiльше голосiв.

- Чого багато говорити? - обзивається один з переднiх. - 3 говорiння кашi не буде. На ляхiв ходiмо, та й годi, зараз вибираймо наказного.

- На ляхiв, на гнобителiв українського народу! - гукала уся юрба.

На радi зчинився великий галас i крик. Нiчого не було чути, лише:

- Смерть ляхам! На ляхiв, на панiв ходiмо!

Тодi виступив на пiдвищення Сагайдачний. Вiн кланявся шапкою на всi сторони.

- Тихо, товаришi, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси.

- Хто це? - спитав хтось.

- А ти де був? Сагайдачного не знаєш?

- Тихо. Слухаймо.

- Панове старшино, панове отамани i товариство славного Запорозького вiйська!

- Перше моє слово до вас буде таке: вiтаю вас усiх вiд України, вiд золотоверхого нашого святого Києва, вiд Києво-Печерської лаври, вiд славнозвiсного її архiмандрита отця Єлисея Плетенецького. Вiн посилає вам своє поздоровлення i благословення!

- Слава йому, слава!

- Та, окрiм повiтання, нiчого доброго вам з України не приношу. Усюди горе та стони поневоленого панами українського народу. Пани розбiсились i сприсяглись на загибель православного народу i його церкви. Унiя поширюється i нашi церкви забирає силою, наших владик нема, а просте духовенство темне, розбите, безрадне i нiкому дати йому проводу.

- На погибель ляхам, геть iк бiсовi з унiєю! - залунало на майданi.

- Зближається година порахунку з панами за утиски, за кров наших братiв. Цей порахунок зробимо ми, запорожцi. Помстимо люто Солоницю.

- Так! Помстимо так, що у пеклi радiти будуть.

- Обираймо Сагайдачного наказним, i далi - на ляхiв!

- Послухайте мене далi! - говорив дзвiнким голосом Сагайдачний. - Товаришi! Маємо йти на оборону нашої церкви i треба нам iти, це наш святий обов'язок.

Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн пiдсипає пороху до вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".

- Я її обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, якої тут немає, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Києвi. Оборонив її на часок, а така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала смерть, коли б не втiк. Що опiсля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й унiати таки поставили на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти їм пiдмога i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на неї треба неабиякої сили.

- То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.

- Послухайте мене далi. Чи достойнi ми тої честi, щоб господь ужив нас за свою десницю в оборонi церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповняємо заповiдi божi? Ми, коли подумаєш, лише хрещенi, а бiльш нiчого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивiться поза себе. Де наша церква? На цiм мiсцi заснував козацьку Сiч перший її отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька стала грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожцiв, є тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми ростемо, мов гриби по дощi, а церкви таки нема. Десятки i сотки без сповiдi i покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим ми цей грiх байдужостi спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самi її не маємо, бо не хочемо мати. Не приступаємо як слiд до господньої трапези, бо у нас немає церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарської оселi? Тим, що коли б тут сидiли татари, був би у них давно свiй мечет. Так само зробили би турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унiя вiдняла, а тому, що нам не хочеться її поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Сiчi, не буде своєї церкви вiдповiдно до нашої сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову менi вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як туземна слава. Товаришi! Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один кiлок, то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi согласнi йти на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду. Цього року того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей великий похiд так скоро не скiнчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого походу, узятись би нам за будову церкви. До осенi її збудуємо, а на рiздво, певно, вже заспiваємо собi: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся."

- Добре говорить, їй-богу.

- З тою роботою не буде нам важко, бо є кому робити. Ми навiть i богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй радi, це дiло вирiшимо, коли у своїй церквi помолимось гарненько, коли свiй пiп нас покропить свяченою водою i хрестом у християнський похiд благословить, тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на самого чорта, бо тодi смiло зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся, яко с нами бог".