Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

Читач зрозуміє, що невеличкий пагорок, який випинався за індіянським табором, неабияк сприяв непомітному просуванню наших героїв. Він заважав світлові багаття розливатися прямо над землею, й через те лівий фланг позиції, що положисто збігав до самої води і не був захищений цим прикриттям, також залишався у пітьмі. Ми сказали «не захищений», хоч це не зовсім точне визначення, бо насправді пагорок за куренями й багаття не давали захисту лише індіянам, зате добре прислужувались тим, хто зараз крався до табору. Звіробій вирішив, що не слід виходити з кущів навпроти човника: цей шлях надто швидко вивів би їх на освітлений простір, бо горбок не підступав до самої води. Тому друзі рушили понад берегом на північ і дійшли майже до того місця, звідки починалася коса. Так вони опинилися на положистому схилі, де панував ще непроглядніший морок.

Виборсавшись із кущів, друзі зупинилися, щоб з'ясувати обстановку. За пагорком досі палахкотіло багаття, осяваючи верхівки дерев. Тремтливі бліки виглядали вельми мальовничо, але спостерігачам вони заважали. Та все-таки заграва від багаття робила друзям деяку послугу: яскраво освітлюючи передній план картини, вона виставляла напоказ дикунів, ховаючи за темним тлом їхніх супротивників. Користаючись з цього, юнаки почали наближатися до вершини пагорка. Звіробій сам наполіг на тому, що йтиме попереду: він побоювався, як би делавар, засліплений пристрастю, чогось не накоїв. Знадобилося не більше хвилини, щоб досягти підніжжя невисокого схилу, й отут настала найкритичніша мить. Тримаючи рушницю так, аби мати її весь час напоготові й разом з тим не дуже вистромляти вперед дуло, мисливець з надзвичайною обережністю переставляв ноги, аж поки нарешті зійшов доволі високо й міг зазирнути по той бік пагорка, вистромивши на світло саму лише голову. Чингачгук завмер коло нього, й обидва пильно почали роздивлятися, що діється в таборі. Однак, бажаючи зостатись непоміченими для якогось гулящого індіянина, вони стали з затіненого боку за стовбур величезного дуба.

Тепер перед Звіробоєм знову відкрився табір, але з протилежного боку. Темні постаті, які він помітив з човника, були на вершині пагорка всього лише за кілька кроків од нього. Так само яскраво палало багаття. Довкола нього на колодках сиділо тринадцять воїнів; серед них були й ті, яких мисливець бачив раніше. Вони про щось жваво гомоніли, передаючи з рук у руки фігурку слона. Перше захоплення дикунів трохи вже спало, й тепер вони силкувалися з'ясувати, чи справді існує на світі така дивовижна тварина, а коли так, то де вона ведеться і що їсть. Міркування цих дітей природи були такі ж правдоподібні, як добра половина наукових гіпотез, тільки багато дотепніші. Втім, хоч як помилялися індіяни в своїх здогадах та висновках, не можна не відзначити тієї старанності й глибокої уваги, з якими вони обговорювали це питання. В цей час вони забули про все інше, й нашим шукачам пригод випав найсприятливіший момент непомітно наблизитись до табору.

Приблизно на півдорозі між вогнищем і Тим місцем, де стояв Звіробій, щільним кружком сиділи жінки. Відстань між ірокезькими воїнами й дубом, за яким ховалися юнаки, не перевищувала тридцяти ярдів. До жінок було в два рази ближче. Отже, треба було зберігати надзвичайну обережність і не викликати ані найменшого шереху. Жінки перемовлялися грудними, стриманими голосами, але глибока лісова тиша доносила до друзів цілі уривки з їхніх розмов. Легковажний дівочий сміх долинав аж до човника. Звіробій відчув, як дрож пробіг по тілу його друга, коли той уперше почув солодкі звуки, що зривалися з повних уст делаварки. Мисливець навіть поклав руку на плече індіянинові, ніби благаючи його набратись терпіння. Але тут розмова повернула на серйозніше, й обидва витягли шиї, аби краще все чути.

— Гурони мають ще й не таких дивних звірів, — зневажливо кинула одна дівчина, бо в колі жінок, як і серёд чоловіків, розмова крутилася довкола слонів. — Нехай делавари чудуються з цієї тварюки, але жоден гурон завтра вже не згадає про неї. Наші хлопці миттю встрелили б цього звіра, аби він насмілився підійти до наших вігвамів!

Слова ці, по суті, були звернені до Уа-та-Уа, хоч сказано було їх з удаваною скромністю та лагідністю, — дівчина навіть не підвела очей.

— Делавари не пустили б таких звірів у свою країну, — заперечила Уа-та-Уа. — В нас ніхто не бачив навіть їхніх зображень. Наші хлопці прогнали б геть і самих звірів, і їхні зображення!

— Делаварські хлопці! Та все ваше плем'я — самі жінки. Навіть олені спокійно пасуться, коли чують, що до них наближаються ваші ловці. Хто коли чув ім'я молодого делаварського воїна?

Ірокезка промовила це з дружнім усміхом, але разом з тим досить ущипливо. Відповідь Уа-та-Уа посвідчила, що стріла влучила в ціль.

— Хто чув ім'я юного делавара? — перепитала вона. — Сам Таменунд, хоч тепер він старий, як сосни на горбах, як орли, що ширяють у небі, був колись молодий. Його ім'я чули всі від берегів Великого Солоного Озера[46] до Солодких Західних Вод.[47] А рід Ункасів? Де ще можна знайти такий, хоч блідолиці переорали їхні могили й потоптали ногами їхні кістки! Хіба орли літають так високо? Хіба олені бігають так прудко? Хіба пантера буває така смілива? Хіба цей рід не має юного воїна? Нехай гуронські дівчата розплющать ширше очі, й вони побачать такого воїна. Чингачгук стрункий, як молодий ясен, і міцний, як горіх.

Коли дівчина, вживаючи звичні для індіянів образні звороти, сказала своїм співрозмовницям, мовляв, нехай вони розплющать ширше очі, то побачать делавара, Звіробій штурхнув свого друга пальцем у бік і зайшовся щирим, добродушним сміхом. Індіянин лише осміхнувся, бо слова ораторки були надто приємні для нього, а голос надто солодкий, щоб його міг розсмішити цей справді комічний збіг. Промова, виголошена делавар-кою, викликала заперечення, які перейшли в палку суперечку. Але учасниці цієї суперечки не дозволяли собі тих грубих окриків та жестів, якими часто грішать представниці прекрасної статі в так званому цивілізованому суспільстві. В самому розпалі цієї сценки делавар змусив свого друга присісти й видобув з горлянки звук, до того схожий на цокотіння маленької американської вивірки, що навіть Звіробоєві здалося, ніби то залементувало одне з тих крихітних звіряток, які перестрибували з гілки на гілку в нього над головою. Цей звук був такий звичний у лісі, що ніхто з гуронів не звернув на нього жодної уваги. Зате Уа-та-Уа враз замовкла й сиділа тепер, мов скам'янівши. Однак їй не стало витримки, щоб не повернути голови. Вона почула сигнал, яким коханий часто викликав її з вігвама на таємне побачення, і це цокотіння зворушило її так само, як у країні пісень зворушують дівчат серенади.

Тепер Чингачгук не мав сумніву, що Уа-та-Уа знає про його присутність, і сподівався, що вона діятиме сміливіше й рішучіше, аби допомогти йому визволити її з полону.

Тільки-но відлунав сигнал, Звіробій знову випростався і, хоч йому були незнайомі тонкощі, доступні тільки закоханим, він одразу ж помітив, як різко змінилася поведінка дівчини. Для годиться вона ще сперечалася, але вже. без натхнення й без винахідливості, добровільно складаючи словесну зброю і ніби спокушаючи супротивниць можливістю легкої перемоги. Щоправда, раз чи два природжена дотепність підказала їй докази, які викликали сміх і дали їй миттєву перевагу. Але ці пустотливі вихватки були їй потрібні тільки для того, щоб приховати справжні почуття і зробити природнішою свою поразку в очах переможниць. Нарешті жінки потомилися і встали всі разом, аби розійтися по куренях. Тільки тепер Уа-та-Уа наважилась повернути обличчя у той бік, звідки пролунав сигнал. При цьому рухи її були цілком невимушені: вона потяглася і позіхнула, ніби її знемагав сон. Знову почулося цокотіння вивірки, й тепер дівчина зрозуміла, де ховається її коханий. Але вона стояла біля багаття, в колі яскравого світла, а Чингачгук та Звіробій причаїлися в темряві, тому їй важко було побачити їхні голови, що витикалися з-за пагорка. До того ж дерево, за яким стояли наші друзі, прикривала тінь од велетенської сосни, що пнулася до неба між ними й багаттям. Звіробій це врахував і тому обрав собі схованку саме тут.