Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Валя так енергійно трусонула головою, що одна краплина води впала Безбородькові на лице.

— Дурниці! Нічого мені… Ви тільки такий, який ви є… Я до вас ніколи не мала претензій і тепер не маю. До себе однієї маю претензії за те, що бачу… Що бачу, хто ви, і, на ганьбу собі, не можу ще викинути вас з пам'яті і серця. А тепер ідіть собі, докторе! О господоньку, — засміялась крізь сльози, — так рідко коли заходите до мене… Раз зайшли і застали таке безладдя… — і вона заметушилась ховати таз з водою, розвішувати мокрі рушники, ногою розтерла воду на підлозі.

Безбородько зрозумів, що нема на що більше тут чекати.

— Бувай здорова, Валюшо, — не насмілився підійти до неї і поцілувати.

— На все добре, пане Ястремський!

Безбородько глянув на дівчину й не пізнав її.

Не залишилося й сліду від Валюші, наївненького дівчатка з Волині. Перед ним стояла, схрестивши на грудях руки і холодно посміхаючись, молода, чужа жінка. Безбородько відчув острах: ще хвилина — і ця чужа відчинить двері, мовчки вкаже йому на них.

Не оглядаючись, як надламаний, зійшов доктор Безбородько сходами. Було по-дурному незручно, почував себе винним, хоч не бачив вини за собою, і це зовсім зіпсувало йому настрій.

Сонцем залита вулиця, барвистий рух на ній, білі, немов бавовняні, хмаринки на блакитному небі повернули знову добрий настрій.

«Що ж, — подумав з притаманною йому легковажністю, — з дитиною не лишив я її, а не я зірвав би ту квітку — зробив би це хтось інший… Мене ж бодай кохала…»

У лікарні ще нічого не знали про заручини Безбородька з панною Річинською і тому сприйняли новину з великим галасом.

Це гористе місце мальовничим півострівцем врізувалося в річище Пруту, примусивши ріку зламати тут рівну лінію свого бігу і утворити опукле коліно.

Наче з помсти за ці збитки, Прут з кожною новою повінню підмивав і підмивав береги півострівця, доки однієї особливо водянистої весни зовсім не відрізав прибережну частину від материка, і захисна смуга тернового живоплоту, яка колись охороняла панську садибу від стихії, опинилася тепер на межиріччі, відділена від материка рукавом Пруту.

Скалисте узгір'я і стрімка прірва робили це місце непридатним навіть для випасу худоби, до того ж дорогу внизу люди зорали і загородили, лишивши тільки перелаз. Одні тільки кози знаходили тут справжній рай для себе.

На цьому безлюдному пустирі Бронко дожидав Каминецького.

Власне, домовлялись вони зустрітись о шостій внизу, на березі Пруту. Та Бронкові до того набридло вдавати риболова, що він, раніше байдужий до цього, такого невідповідного його темпераменту спорту, тепер остаточно зненавидів його.

Ясно, якщо тільки замайорить на березі рибацький бриль Бориса Каминецького, Бронко прожогом збіжить униз. Та, завжди такий точний, товариш Каминецький чомусь не приходить, хоч на ратуші вибило вже тричі.

За чверть сьома.

Бронко звівся на ноги. Треба глянути вниз. Може, Каминецький сидить десь на плиті і так злився своїм сірим полотняним костюмом (а тут ще й бриль у тон!) з попелястим фоном каменя, що й помітити його годі…

Каминецького на березі нема. З публіки сюди майже ніхто не заходить. Рвучкий біг води в коліні, що буквально валить людину з ніг, каменюки, які стримлять з води, немов обезволосені голови утоплеників, відстрашують пляжників від цього місця.

Від води потягло відсвіжуючим леготом.

«А, — подумав Бронко, — не вадило б скупатися сьогодні ще раз!»

Сонце, яке годину тому відбивалося від купола нашівської церкви мільярдами сліпучих іскорок, тепер спрямувало своє розпечене око на ліс Майданської гори по той бік Пруту.

Зелена листва буків і кленів зайнялася вогнем. Небо над лісом зачервонілося, і вже важко було розрізнити, хто кому — ліс небу чи небо лісу — служить дзеркалом.

Наше залишилося в прозорчастій, ніжно-фіалковій півтіні. Пелена нагрітого, теж фіалкового, тільки з голубим відтінком, повітря прослалася над містом, ніби молочна дорога.

З висоти, на якій стояв Бронко, видніли лише покрівлі Нашого. За тією пеленою мерехтливого повітря всі будівлі, за винятком купола церкви, ратуші і гострого готичного меча костьолу, зверху здавалися однаковими.

«Е, — спало Бронкові на думку. — Якби так познімати покришки з будинків та заглянути в коробки фешенебельних квартир та халуп, — панорама була б куди різнорідніша!»

А все ж таки де Борис Каминецький?

Чіпляючись за кущики вересу та верболозу, Бронко спустився вниз до ріки.

Дрібні камінці вибивались з-під ніг і летіли вниз, шарудячи сухотрав'ям, ніби меткі ящірки.

Бронко роззувся, витрусив з черевиків пісок, перейшов босоніж рукав ріки і, продершись крізь шпалери тернини, дістався до їхнього місця — ансамблю кам'яних брил.

Тут він приліг на теплу рінь, спершись головою об камінь, мов на подушку. Лежав отак, втупивши зір у небо, поскороджене ребристими хмаринами, і думав, не знати котрий вже раз, про те, що в його житті повинна нарешті настати якась зміна.

Почуття незадоволення собою, глуха свідомість, що він і досі топчеться тільки в передпокої справжнього життя, вперте переконання, що завдання, які він отримує як комсомолець-підпільник, — це дитяча забавка в порівнянні з його моральною готовністю, почуття невижитого, вічно приглушуваного старшими товаришами юнацького пориву, незаспокоєна і тим пекучіша тута за справжньою діяльністю, гідною революціонера, шарпали Бронкове серце. Відчував, що міг би дати незрівнянно більше, — та що тут балакати! Всього себе він готовий віддати для справи революції. А як окружком і комсомол використовують цей його священний вогонь?

Чи мав він право підозрівати, що старші товариші мають упередження до його молодості й недосвідченості? Невже ж і досі пам'ятають його невдалу юнацьку затію, яку, нікуди правди діти, породило не що інше, як гаряче бажання прислужитись справі революції?

Еге, був такий гріх за Бронком Завадкою.

У перше півріччя свого перебування в комсомолі Бронко Завадка виробив проект збройного повстання на Покутті. Проект, розроблений в деталях, йому самому видався блискучим: насамперед роззброїти гарнізон, провівши перед тим агітаційну роботу серед солдатів, заволодіти зброєю, випустити з тюрми політичних в'язнів і тут же озброїти їх, створити народну гвардію у місті, захопити магістрат і пошту… І як же він був приголомшений, буквально до шуму у вухах, коли почув від товариша Каминецького, що це все дурниці, бо для революції в даних умовах ще не настав час.

Підняти тепер народ до повстання — значить, приректи його на цілковиту поразку.

Може, саме тому, що Бронкові від напливу крові шуміло в голові, як у млині, він не відразу зрозумів, що йому говорять.

Борис Каминецький мусив повторити: в даних умовах не час для повстання. Щойно тоді дійшло до Бронка, і він відразу звівся дибки: чекати? Доки чекати? Чого чи кого чекати? Ще мало тюрми переповнені народом? Ще мало сваволі каральних загонів по селах? Як довго гальмувати священний гнів народу? Хіба товариш Каминецький не читає газет?! Адже немає ночі, щоб не палало небо від пожеж! А масові страйки робітників, а криваві демонстрації безробітних, а походи голодних жінок і дітей — це ніщо, так?

Народ готовий хоч сьогодні до повстання, але, на жаль, немає проводу, який повів би його.

— І ти, — флегматично спитав Каминецький, — збираєшся той провід очолити? Ну, ну, дай боже нашому теляткові вовка з'їсти!

Бронко відчув, як у нього затремтіли губи. Каминецький змінив тон. Можливо, йому просто стало жаль недосвідченого хлопчиська.

Він ще раз, але вже без іронії, повторив, що тепер повести народ на збройну боротьбу — значить, обезглавити клас, погубивши найкращі сили.

Бронко й далі не здавався.

А коли ж тоді пролетаріат стане сильним? Та чи й взагалі зможе він коли-небудь увійти в силу, якщо його зростання безнастанно глушать свої і чужі? Риску боятись? Смішно і нікчемно (Бронко несвідомо почав орудувати фразами, які чував, тільки в іншому контексті, від свого шефа). Їх мало? Але завжди так було й буде, що рішуча меншість веде за собою нерішучу більшість! А тих, що робили Жовтневу революцію, була більшість?