Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Я буду говорити правду.

- Я знаю, що твої уста неправди не скажуть. Та правда не буває така пекуча, коли її у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не дуже на панiв гримай. А як тобi подобався панський пир?

- Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство.

- А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив i не хотiв перед ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй кухар служив по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того в життi ще не бачив?

- Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував.

- А у князя Острозького?

- Я до князя на пири не заходив i мiж блюдолизiв не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панiв з Польщi у нього не буває. Як вiдомо вашiй милостi, вони його не люблять, а вiн їх теж не дуже. Меншу братiю приймає князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо i так окричали його скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi пани, не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом.

- Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер одинокий спадкоємець, як його брат, один i другий, вмер.

- Хiба ж i князь Олександр вже не живе?

- Не знаєш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу.

- Було чого лементувати, - говорив Петро, - здавалося, що бодай половина великої фортуни Острозьких останеться при православних, та й це пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тiлом i кiстками. I школа, i друкарня - усе загириться. Менi дуже старого князя жаль. Не завидую його багатству. Доля люто його переслiдує.

Конашевич обняв голову руками i важко задумався. Йому нагадалася його молодiсть. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак помiтив, що Петровi канула сльоза на стiл.

- Не гадав я, що вашмосць цього не знаєш, я був би тобi цього нинi не говорив. Бачу, що ти спiвчуваєш горю князя.

- То мiй добродiй. Йому завдячую те, що знаю, i чим я є. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освiти. Нинi я був би в душевнiй темнотi орав невеличкий батькiвський загонець. Смерть князя Олександра - то не лише горе для старого батька, i так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То цiла Україна втратила в особi князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, якi нам лишилися. Вiд межi Польщi щораз ближче до нас падуть цi опори одна по однiй. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цiлий той тягар звалиться тепер на нашi плечi. Вже i в Києвi лях стає твердою ногою. Ось чому я намагаюся пiдготовити синiв українського православного вельможi до того, щоб вони, як виростуть, - дай їм боже здоров'я - не пiшли слiдом других, а держалися свого рiдного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрiзь учителював по домах наших вельмож i усюди ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотiв би бути того певний, що мої дорогi учнi не пiдуть тою дорогою i стануть колись славними оборонцями церкви i народностi. Не знаю, як довго доведеться менi цю мою мiсiю в домi вашої милостi сповняти. На мою думку, їх образування на моїй науцi не скiнчиться. Їх треба буде вислати у свiт. I я потерпаю, що як вони пiдуть на захiд (а куди ж могли би пiти?), щоби моя праця не пiшла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пiшов князь Януш, син славного православного батька.

- Без поради вашмосцi я нiчого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко розставатися?

- Спасибi вашiй милостi за довiр'я та честь. Але я тут не можу сидiти аж до їх виросту. Мене жде iнше завдання. Я мушу ще за iншими пiдпорами нашого побуту, нашого iснування шукати.

- Не розумiю цього добре.

- Це козацтво, ваша милiсть. Його так лишити не можна. Його треба зорганiзувати так, щоб воно стало поважною силою, з якою Польща мусить числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергiї i сили, перейнятий благородною думкою, але без життєвого досвiду. Такий юнак, полишений сам собi, робить промахи, а навiть може зiйти нiнащо. Навпаки, коли вiн мати буде розумний провiд, може стати славним чоловiком. Якщо з козацтва таке станеться, тодi солоницький погром не повториться.

- Вашмосць, чи не надто iдеалiзуєш козацтво? Тi промахи, як ти їх називаєш, переступили межi промахiв, це вже гiльтайство, супротивне прийнятому порядковi.

- Ваша милiсть, не знаєш козакiв так, як я. То були лише промахи, а не гiльтайство. Не козаки дали до цього причину, а своєвiльство i утиск панiв. Пани допускалися на простому народi безправства супроти законного порядку i не дивно, що козаки безправством хотiли безправно побороти.

- Не легкого завдання пiднiмаєш, вашмосць. З свавiльної буйної купи зробити карну, здисциплiновану силу, то праця Сiзiфа.

На те Конашевич, усмiхаючись:

- Коли б був Сiзiф познайомився трохи з правилами механiки, коли б був прочитав науку Архiмеда або познайомився з великими будiвничими Ассiрiї, Вавiлона та Єгипту, був би стiльки не намучився i був би, певно, доконав свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли знаємо способи i засоби до того. Сiзiф не вмiв собi ради дати з одним каменем, як його нагору витягти, а стариннi механiки знали витягти вгору велетенськi каменi i полишити на це такi свiдоцтва, над якими теперiшнiй свiт з дива не може вийти.

- А вашмосць вже збагнув, якi правила Архiмеда треба примiнити до козацтва?

- Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба йому вказати iдеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любовi до того iдеалу, одушевити його, а тодi все зробиться легко. То, однак, праця на десятки лiт, i мого життя до закрiплення цього замало. Але я мушу зробити початок, покласти фундамент до цеї будiвлi. За цим пiдуть другi, третi поколiння, i наше козацтво стане славне.

- Яка ж то мета, той iдеал?

- Наша православна благочестива церква, наша мати. У нiй з'єдиниться увесь український народ. Треба лише довести до того, щоб козацтво пристало до церкви. Все лишиться, а ця одна опора останеться тверда, мов скеля. За те, що козацтво стане охоронним муром для церкви, вона його облагородить, поборить його дикi iнстинкти, пiднесе його, виведе з хаосу, поставить його в iм'я iдеалiв на твердiй почвi.

- Гарно, вашмосць, говориш. Хай тобi бог помагає цього доконати, а менi дай боже хоч початки цiєї працi побачити.

Аксак стиснув Петровi руку i вийшов.

По його вiдходi думав собi Конашевич:

"Звiдкiля у мене сьогоднi такий резон узявся? Не раз я хотiв з цим паном ширше на цю тему поговорити та мої замисли ясно виложити, а нинi так нi з того нi з цього прийшло до того".

Опiсля забрав хлопцiв i пiшов гуляти по городу.

Другого дня, коли Конашевич сидiв з хлопцями при науцi, прийшов Антошко i сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого лакея. Конашевич пiшов зараз так, як стояв. Пан Хлоднiцький лиш що поснiдав. Надяг на себе оксамитний халат, рамований соболевим хутром. Вiн курив люльку i проходжувався по кiмнатi.

Конашевич ввiйшов i поклонився.

- Добрий день вашмосцi. Сiдай, прошу, - вiн вказав Петровi стiлець. - Вашмосць мене вчора дуже зацiкавив своєю особою.

- Ваша милiсть звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу.

- Бо так мусило статися. Поява вашмосцi була для мене милою несподiванкою. Про вас, запорожцiв, я iнакше думав.

- Гiрше, неправда ж?

- Далеко гiрше. Я багато наслухався про них вiд моїх землякiв. Вiдтак бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка i його товаришiв i не мiг мати доброї думки про вiйсько, що таких ватажкiв має.

- Правда, ваша милiсть, що вони були збiдженi, зломанi, обдертi i в кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як вiн був на волi, коли мав славу першого лицаря, першого гармаша на всю Україну. Тодi виглядав вiн так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати i був би пiшов за ним в огонь i воду. Та жовнiри пана Жолкевського, пiймавши його, не жалували собi. Таке знущання може й залiзо стерти, зломити, не то чоловiка.

- Не розумiю, як може чоловiк з вищою освiтою так iдеалiзувати звичайного розбiйника i жалiти його.

- Припустiм, ваша милiсть, що Наливайко був розбiйник, то спитаймо себе, хто його до такого довiв? То був чоловiк, повний лицарського анiмушу, молодечої залiзної енергiї, котру мусив з себе видавати великою струєю. Чому ж Рiч Посполита не узнала цього i його козацького завзяття не використала для себе? Навпаки, пiдсувала йому багато пального матерiалу до невдоволення i до бунту?

- До чого ж Рiч Посполита мала його вжити?

- До того, до чого судьба призначила увесь козацький рiд: до оборони християнського свiту, до боротьби з ворогами Христа. Я того певний, що коли б який християнський край, що стикається з мусульманством, мав такого Наливайка, ватажка з такою iнiцiативою, таке лицарство козацьке, то по турках i татарах при малiй допомозi i слiду не стало би в Європi.

- Через це своєвiльство козакiв на турках Рiч Посполита має вiчнi клопоти з Великою Портою, вiчнi оправдування i оплачування великим вiзирам, пашам. А чи того треба? Чого Речi Посполитiй Турцiї боятися?