100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Розпад Російської та Австро-Угорської імперій у 1917 та 1918 рр. створив передумови для спроби об’єднання Наддніпрянщини та Західної України – уряди обох з самого початку існування УНР та ЗУНР нерідко висловлювалися в дусі соборності. Переговори делегації ЗУНР з урядом гетьмана Скоропадського завершилися частковим успіхом – гетьман надав західним українцям невелику субсидію і спробував направити за Збруч корпус січових стрільців, який, проте, відмовився іти на батьківщину, адже вже був задіяний у підготовці антигетьманського повстання. Паралельно делегати ЗУНР розпочали переговори з Директорією УНР – під тиском поляків ЗУНР конче потребувала сильного союзника. Цікаво, що Директорія УНР та ЗУНР були створені в один день – 13 листопада 1918 р. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено «Передвступний договір» про об’єднання, підписаний членами Директорії з одного боку, і посланцями ЗУНР Л. Цегельським та Д. Левицьким – з іншого. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади, а 19 грудня до Києва урочисто в’їхала Директорія, відновивши УНР. 3 січня 1919 р. на сесії УНРади у Станіславі було прийнято Ухвалу «Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою» в «одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку», тобто по суті ратифіковано Фастівську угоду від 1 грудня 1918 р. Про цей факт державний секретар ЗУНР Д. Вітовський негайно повідомив керівництво УНР. На тому ж засіданні УНРади було також обрано делегацію з 65 осіб на чолі з Л. Бачинським. Делегація, складена з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради народних міністрів УНР. 11 січня 1919 р. газети опублікували офіційне звернення голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з повідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей.

22 січня 1919 р. о 12-й годині у Києві на Софійському майдані у святковій обстановці (день оголосили неробочим) відбулася урочиста церемонія злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський (за іншими даними, член Директорії Ф. Швець) оголосив універсал Директорії про те, що «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

Того ж дня в Києві відбувся військовий парад, народні гуляння. 23 січня у Києві почав роботу Конгрес трудового народу України, який одноголосно ратифікував універсал Директорії. 28 січня 1918 р. в універсалі Трудового Конгресу України до українського народу з цього приводу, зокрема, зазначалося: «Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього січня». До складу Директорії було введено голову УНРади Євгена Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Було вирішено, що Декларацію про злуку мали затвердити Установчі збори, які передбачалося скликати найближчим часом (скликані не були). До того часу ЗО УНР залишалася при власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади – УНРаді й Державному Секретаріаті. Було погоджено військове командування на фронтах, запроваджено спільну валюту, створено окреме міністерство для справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію.

Акт багато в чому залишився декларацією про наміри. Йшлося радше про створення конфедеративного об’єднання, обидві частини котрого максимум узгоджували свої військові й зовнішньополітичні дії одне з одним. Інтереси УНР і ЗУНР далеко не завжди збігалися, як показали події того ж 1919 р. Головним ворогом УНР були червоні й Денікін, ЗУНР же – поляки і румуни, які влітку 1919 р. змусили уряд ЗУНР і Українську галицьку армію залишити батьківщину і перебратися на територію УНР, котра сама стрімко скорочувалася під ударами більшовиків. За цих екстремальних умов Петрушевич був проголошений диктатором ЗО УНР, і була навіть спроба передати йому владу в УНР шляхом перевороту, що викликало лють з боку Петлюри. Останньою іскрою стала невдала спроба об’єднаних українських армій зайняти Київ 30–31 серпня 1919 р. – внаслідок пасивних дій галичан місто зрештою вихопили з-під носа УНР білі війська. Після цих подій Петлюра пішов на таємний союз із Польщею коштом поступок – території ЗО УНР. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А. Денікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С. Петлюра здав полякам тимчасову столицю УНР Кам’янець-Подільський. Наступного дня С. Петлюра підписав перемир’я з Добровольчою армією. Тими ж днями уряд ЗО УНР оголосив про відмову надалі дотримуватися акта про злуку та постанов Трудового Конгресу, а Є. Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх не брали до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було ухвалено рішення про одностороннє скасування акта злуки.

Вперше річниця злуки була відсвяткована в січні 1939 р. у Закарпатті, згодом відзначалася неодноразово (наприклад, 1990 р. на честь події було створено грандіозний «живий ланцюг» від Києва до Львова, що наочно показав силу поборницьких прагнень українців, менші «ланцюги» створювалися в 2000-х рр.). Добре відома сьогодні в Україні подія, котра відзначається на державному рівні (офіційне свято – День соборності та свободи України, до 2011 р. – День соборності), популярне серед патріотично налаштованих українців Сходу і Заходу, а також діаспори. 2001 р. у Фастові було встановлено вагон, у якому було підписано попередню угоду про злуку, в ньому відкрито музей.

Штурм Перекопу 1920 року

7–17 листопада 1920 р., Перекопський перешийок, Тюп-Джанкойський, Таганаський півострів, Литовський півострів, село Ішунь Красноперекопського району, береги Сиваша і озера Красне; білі частини, що відступали, переслідувалися в напрямку міста Джанкой, далі на Феодосію, Ялту, Керч, Євпаторію.

Південним фронтом червоних з 27 вересня 1920 р. командував талановитий військовий організатор-самоук Михайло Васильович Фрунзе (1885–1925; з 1904 р. займався революційною діяльністю і терором, у 1907–1914 рр. на каторзі, в жовтні 1917 р. брав участь у боях у Москві, в липні 1919 р. успішно командував Східним фронтом проти Колчака, в серпні 1920 р. командувач Туркестанського фронту, 1921 р. керував придушенням махновщини і партизанського руху на підтримку УНР, 1925 р. голова Реввійськради та нарком військових і морських справ СРСР, провів військову реформу в 1924–1925 рр., загадково помер під час операції).

Основними «військовими спеціалістами» у Фрунзе були: командувач 6-ї армії Август Янович Корк (1887–1937; підполковник російської армії, на службі у червоних з червня 1917 р., 1918 – на початку 1919 р. на штабній роботі, в червні 1919 р. заступник командувача 7-ї армії, керував обороною Петрограда від білих військ М. Юденича, в серпні–жовтні 1920 р. командувач 15-ї армії Західного фронту, успішно воював з поляками, махновцями, у 1935–1937 рр. на чолі Військової академії імені Фрунзе, командарм 2-го рангу, розстріляний за «справою Тухачевського», 1957 р. реабілітований); Василь Костянтинович Блюхер (1890–1938; герой Першої світової війни, 1-й кавалер ордена Червоного Прапора, командир 30-ї дивізії Східного фронту, 1921 р. головнокомандувач військ буферної Далекосхідної республіки, в 1924–1927 рр. головний військовий радник Чан Кайші, 1935 р. маршал, 1937 р. брав участь у судовому процесі над «групою Тухачевського», 1938 р. не надто вдало керував військами в ході конфлікту з Японією на озері Хасан, знятий з посади, того ж року заарештований за звинуваченням у зраді, вбитий у в’язниці). Ударною силою червоного наступу, 2-ю Кінною армією, командував донський козак Пилип Кузьмич Миронов (1872–1921; герой Російсько-японської війни, відчайдушний командир кінних рейдових груп, здобув звання підосавула і дворянство, з 1917 р. у Червоній армії, командувач кінного корпусу, з 6 вересня до 6 грудня 1920 р. – сформованої ним 2-ї Кінної армії, різко сперечався з Л. Троцьким щодо розкозачування, мав популярність на Дону, 1921 р. заарештований і вбитий у в’язниці). Махновською Кримською групою командував С. Каретников (1893–1920; один із головних заступників Н. Махна, по-зрадницькому розстріляний у листопаді 1920 р. червоними в Мелітополі); кулеметним полком махновців – Х. Кожин (? – після 1921; один із кращих тактиків махновського руху, відіграв помітну роль у перемогах над військами А. Денікіна і П. Врангеля, ймовірно, загинув у бою з червоними влітку 1921 р.).