Солоденьке на денці пирога - Алан Бредлі

Це твердження було доведене, коли Фелі потягла мій щоденник, зламала мідну застібку кухонною відкривачкою для консервів і голосно зачитала, стоячи вгорі на сходах у позиченому в сусідського пугала шматті.

Такі думки крутились у мене в голові, коли я підступила до дверей татового кабінету. Я зупинилась… через непевність. Я насправді хочу сказати це?

Я нерішуче постукала у двері. Запала довга мовчанка, потому я почула татів голос:

– Заходьте.

Я крутнула ручку й зайшла до кімнати. Сидячи за столом біля вікна, тато відірвався очима від лупи, але вже наступної миті повернувся до розглядання пурпурної марки.

– Можна щось сказати? – запитала я й, тільки-но промовила ці слова, усвідомила, що вони звучать дивно, – одначе, здавалось, я зробила правильний вибір.

Відклавши лупу, тато зняв окуляри й потер очі. Він мав утомлений вигляд.

Я сягнула рукою до кишені й видобула клаптик блакитного писального паперу, у який загорнула «Ольстерського Месника». Немов прохач, я зробила крок уперед, поклала папірець йому на стіл і відійшла.

Тато розгорнув його.

– Боже милостивий! – сказав він. – Це ж «АА».

Він знову почепив окуляри на носа й узяв ювелірну лупу, щоб роздивитись марку.

Тепер, промайнуло в мене в голові, буде мені нагорода. Я напружено чекала, зосередивши погляд на татових губах.

– Де ти її взяла? – запитав він нарешті цим своїм лагідним голосом, котрий прошиває слухача, як шпилька метелика.

– Я її знайшла, – була моя відповідь.

Татів погляд був на військовий лад нещадним.

– Напевно, Бонепенні загубив її, – розтлумачила я. – Це тобі.

Тато пильно обстежив моє обличчя, як астроном вивчає наднову зірку.

– Дуже люб’язно з твого боку, – нарешті сказав він, по-моєму, силувано.

І простягнув мені «Ольстерського Месника».

– Ти маєш негайно повернути її справжньому власнику.

– Королю Георгу?

Тато мотнув головою, здається, дещо сумовито.

– Я не знаю, як до тебе потрапила ця марка, і знати не бажаю. Ти сама вплуталась у цю справу, тобі й виплутуватись.

– Інспектор Г’ювітт хоче, щоб я віддала її йому.

Тато похитав заперечно.

– Дуже великодушно з його боку, – сказав він, – але також дуже офіційно. Ні, Флавіє, старенька «АА» за свій довгий вік знала багато рук, чистих і брудних. Ти маєш попіклуватися про те, щоб твої руки виявилися найдостойнішими.

– Але як можна написати королю?

– Гадаю, ти знайдеш спосіб, – відповів тато. – Будь ласка, зачини двері, коли будеш виходити.

Немов ховаючи минуле, Доґґер вивалив гній із тачки на грядку з огірками.

– Міс Флавіє, – сказав він, знімаючи капелюха й обтираючи чоло рукавом сорочки.

– Як належить кликати короля, коли звертаєшся до нього листовно? – запитала я.

Доґґер обережно приставив лопату до стіни оранжереї.

– У теорії чи на практиці?

– На практиці.

– Гмм, – сказав він протягом. – Гадаю, треба де-небудь глянути.

– Слухай, – сказала я. – У місіс Мюллет є «Довідник про все на світі». Він лежить у коморі для провізії.

– Вона зараз робить закупи в селищі, – сказав Доґґер. – Якщо ми поквапимось, то не дістанемо по шапці.

За хвильку ми товклися у коморі.

– Ось він, – схвильовано сказала я, розгортаючи книжку. – Але стривай, ця книжка надрукована шістдесят років тому. Її відомості правильні дотепер?

– Звісно, – відповів Доґґер. – Звичаї в королівських колах змінюються не так швидко, як у ваших і моїх, вони не мають швидко змінюватись.

У вітальні було порожньо. Даффі й Фелі десь зникли, найімовірніше, продумували наступну атаку.

Я знайшла чистий аркуш паперу в шухляді столу й, умочивши перо в чорнильницю, переписала звертання із засмальцьованої книжки місіс Мюллет, намагаючись кожну літеру виводити дуже старанно:

«Наймилостивіший суверене,

Якщо на те буде ласка Вашої Величності, прошу Вас прийняти вкладений у дане послання вельми цінний предмет, що належить Вашій Величності й був поцуплений не так давно в цьому році. Яким чином він потрапив до мене (чудовий маневр, на мій погляд) – не важливо, але я можу запевнити Вашу Величність, що злочинця схопили».

– Підходященько, – схвалив Доґґер, читаючи над моїм плечем.

– Що ще?

– Нічого, – сказав Доґґер. – Просто поставте підпис. Король надає перевагу стислості.

Намагаючись не обляпати папірця, я переписала кінцеві фрази з книжки місіс Мюллет:

«Затим залишаюсь, із найглибшою пошаною, вірнопіддана й покірна слуга Вашої Величності

– Прекрасно! – сказав Доґґер.

Я зграбно склала аркушик, загладивши великим пальцем гострий згин. Поклала його до одного з найкращих татових конвертів і написала адресу:

«Його Королівській Величності королю Георгу VI,

Букінгемський палац, Лондон,

Англія».

– Зазначити, що особисто в руки?

– Чудова ідея! – заявив Доґґер.

Тиждень по тому я охолоджувала босі ноги у водах штучного озера, перечитуючи свої нотатки про коніїн, основний алкалоїд болиголова плямистого, аж раптом примчав на повних парах Доґґер, вимахуючи чимось у руці.

– Міс Флавіє! – закричав він і пішов убрід через озеро, навіть не скинувши черевиків.

Його штани змокли, і дарма що він стояв переді мною, стікаючи краплями, немов Посейдон, на його обличчі сяяла усмішка аж до вух.

Він подав мені конверта, м’якого й білого, як гусячий пух.

– Я відкрию? – запитала я.

– Гадаю, це адресоване вам.

Доґґер здригнувся, коли я розірвала конверт і видобула один-єдиний згорнутий аркуш кремового паперу.

«Моя люба міс де Люс,

Я вельми вдячний Вам за Вашого нещодавнього листа й за повернення прекрасної речі, що була вкладена до нього, речі, котра, про що Ви, напевно, знаєте, відіграла визначну роль не лише в історії нашої сім’ї, але й в історії Англії.

Будь ласка, прийміть мою найщирішу вдячність».

І внизу значився короткий підпис «Георг».

Подяки

Беручи до рук нову книжку, я завжди насамперед удаюсь до подяк, тому що вони видаються мені такою собі уявною світлиною роботи: великомасштабною мапою, котра демонструє якнайширше оточення, у якому була написана книга, де вона написана й що подвигнуло до її написання.

Жодна праця не була так викохана, як «Солоденьке на денці пирога», і я з величезним задоволенням висловлюю подяку Асоціації авторів детективів та судовій колегії, котрі присудили цій книжці премію «Кинджал дебютанта» за найкращий дебют: Філіпу Ґудену, голові асоціації, Марґарет Мерфі, Еммі Гарґрейв, Біллу Мессі, Сарі Менґук, Кешіні Найду й Сарі Тернер.

Додаткову й особливу подяку висловлюю Марґарет Мерфі, котра не лише головувала в комітеті Присудження премії «Кинджал дебютанта», але й у день вручення премії викроїла час у своєму насиченому розкладі, щоб особисто зустріти чужоземця-подорожанина в Лондоні.

Дякую:

Меґ Ґардінет, Крісу Гаю, Енн Клівс, котрі змусили мене відчути, наче я знаю їх усе своє життя;

Луїзі Пенні, лауреатці премії «Кинджал» за найкращий детектив, за її щиру прихильність й підбадьорювання й за дороговказ, яким її веб-сайт став для письменників. Луїза справді знає, як відгукуватись на речі, що їх отримує. Крім того, її романи про старшого інспектора Армана Гамаша просто чудові;

моїй агентці Денізі Буковскі, котра перелетіла через Атлантику з такої нагоди й, незважаючи на різницю в часі, допровадила мене до церкви саме впору;

знову Біллу Мейсі з «Оріон букс», який мав достатньо віри, аби купити мій роман – і всю серію, – спираючись на кілька сторінок, і який почастував мене незабутнім ланчем у колишньому «Кривавому відрі» в «Ковент-Ґарден», у тому самому місці, де в коридорі на поета й критика Джона Драйдена накинулись харцизяки. Ніколи ні в кого не було ліпшого редактора, ніж Білл. Він направду споріднена душа;

Кейт Місіак і Моллі Бойл із «Бантам Делл» у Нью-Йорку й Крістін Кочрейн із «Даблдей Канада» за їхню всякчасну віру й підтримку;

Особливу подяку Дженет Кук, віце-президенту, комерційному директору «Бантам Делл паблішинґ ґруп», чий ентузіазм так сильно сприяв створенню світу Флавії де Люс;

Робін Карні та Конні Манро, літературним редакторам «Оріон букс» та «Бантам Делл» відповідно, за їхні бездоганні проникливі зауваги. І Еммі Воллес та Женев’єві Пеґґ, також із «Оріон букс», за їхнє сповнене ентузіазму дружнє ставлення;

люб’язним і приязним співробітникам Британського музею пошти й архіву у Фрілінґ-Хаус на площі Фенікс у Лондоні за те, що вони з охотою відповідали на мої питання й дали дозвіл на доступ до матеріалів з історії «Пенні Блек», що в них на зберіганні;

моїм давнім друзям із Саскатуна й знавцям злочинів Мері Джилліленд та Алану й Дженіс Кушон за те, що вони вручили мені едвардіанську версію Інтернету: повне зібрання першого видання (1911 р.) «Енциклопедії Британніки», про яке, напевне, мріє кожен творець детективних романів;