Повiя - Панас Мирний

- Так менi страшно буде однiй вертатися.

- Я проведу.

- Ну-ну!

I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усiх бокiв, з усiх країв виходила чорна темнота i все бiльше та дужче зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським житвом. "I як вони живуть отута?" - думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує - скрипнули дверi, щось рипучими чобiтьми пройшлося сiньми i назад вертає. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.

- Для кого то самовар? - питає наче десь чуваний голос. Мовчання.

- Марино! ти сердишся? Дурна! - бубонить той же голос, i знову чоботи зарипiли, дверi стукнули.

Через хвилину увiйшла Марина.

- Хто то балакав з тобою? - питає Христя.

- А то ж вiн! - почала Марина, та й не доказала.

- Хто вiн?

- Дурисвiт!

- Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.

- Ну - волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!

- Та хто такий з кругу спився? - здвигнувши плечима, питає Христя.

- Панич! - аж скрикнула Марина.

- То се ти його так че тиш? За вiщо се так?

- Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тiльки займе мене, проклятий!

- Та за що ти клянеш його так?

- Вiн дума, йому пройде се - дурити, з ума зводити? Вiн дума, як одежу забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе другу таку дурку! - розпалившись, желiпала Марина.

- Так то все правда?.. - уголос вимовила Христя свою думку.

- Усе правда!.. Все правда! - зозла скрикнула Марина i заскреготала зубами. - Та вже ж i на моїй колись вулицi буде свято! - додала вона, скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.

Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя пiдвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мiшком висiло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались i, як клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж страшна стала", - зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.

Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.

- Пий! - сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула, не бачила.

- Христе! - обiзвала голосно подруга. Христя пiдвела голову. Марина зареготалася.

- Чого ти смiєшся?

Марина зiтхнула i важко промовила:

- А що ж менi казати? То - плакала - надолужило, треба й пореготатися!

I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед Христею.

Вона, насмiхаючись сама над собою, повiдала усе Христi: як i коли полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й повiрила йому.

- I тобi тепер не страшно? - спиталася Христя.

- Чого ж менi страшно?

- А як же: як мати дiзнається? як у селi почують?

- Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало? Не тiльки свiту, що в вiкнi - за вiкном його бiльше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А пiсля свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пiшло життя шкереберть - хай iде! А йому, скурвому синовi, докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? - наймичка, попихач. А там - сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гостi, подивишся, якою я панiєю заживу! Оцього дрантя й на слузi не побачиш, - указала вона на невеличку дiрочку в платтi i взяла ще бiльше розiдрала. - А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сiни, носить у свою хату - i смiх, i лихо… Сказився, зовсiм сказився!.. - I, як сова у глупу нiч, хижо зареготалася Марина.

У Христi волосся знялося угору вiд того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучi очi злякали Христю.

На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… пiдвела голову i знову сердито заговорила:

- Ну, та й твiй добрий!

- Хто мiй? - боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?

- Та вже ж не хто - панич! - скрикнула Марина. - Учора був у нашого… Грали там, спiвали… Наш хлебеснув та й почав жалiтися, як йому шкода мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi… А твiй i почав вичитувати: i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти - москаль би знайшовся… Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке мене зло взяло тодi! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто? великий пан? Хiба вiн як панич той живе? - як вовцюга сiрий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинкiв одбила!.. Не ти перший, не ти послiднiй!.. Вiн зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi москалi, як iтимеш вiд своєї попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!.. - пригадувала то се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.

Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.

- А-а, здорова! - привiтався вiн до Христi. - Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?.. - безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.

- Поздоров, боже!.. - зло увернула Марина i замовкла.

- Кого?.. - запитався Довбня. - Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!

- Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще лютiше вiдказала Марина. - Та якби бог слухав…

Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!

- Дурного чередника? - докiнчив Довбня Маринину поговiрку.

- Авжеж! - лютує Марина.

Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.

- Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, - розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?

Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:

- Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?

- То давня рiч… - почав Довбня.

- Давня? - перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.

- Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?

- А за давне хто винуватий? - у свою чергу спитала Марина.

- Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий! - скрикнув Довбня.

- А хто бiльше винуватий? - знову питає Марина, потроху одходячи.

- Ти! - одрубав сердито Довбня. - Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти - десятеро… Та ми порiжемось, дурко!

- Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!

- I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.

- Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? - Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?

- Якби ж була жiнкою… А тепер я що?

- Жiнка! - скрикнув Довбня. - Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!.. - Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися. - От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе! - несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.

Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були - чутно, як би й муха пролетiла.

- Марино! - помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. - Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!

- Хай чорт його вiзьме! - буркнула Марина.

- Їдеш? - грiзно скрикнув Довбня.

Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до неї. Його руки тремтiли, вiн увесь трусився.

- Знай же, Марино, що це упослiднє!.. Упослiднє!.. Чуєш? - крикнув вiн, пiдступаючи до неї й заглядаючи у вiчi.

Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, - такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.