Пацики - Дністровий Анатолій

23

Прокидаюся від незрозумілого шуму за стіною: на кухні знову вітчим зі своїми хануриками. Вони регочуть, сваряться, долітають окремі уривки їхніх розмов, гепання по столі, мабуть, кулаком. Не знаю, що з ними робити. Що робити? — брати молоток і розганяти. Задовбало це сране життя, ця срана квартира, в якій не почуваюся як удома. Задовбала ця безпорадність матері, яка дозволяє, щоб їй вилазили на голову, задовбав цей алкоголік, який часто стає некерованим і перетворюється на тварину, задовбали його смердючі й хворі на грибок ноги, його дешеві гидотні цигарки, від запаху яких зранку болить шлунок. БЛЯДСТВО! Мене все це дістало!

Одягаю штани, футболку, виходжу в коридор, відчиняю кладовку й беру великий молоток. Обличчя вітчима наливається кров'ю, він напружений, наче стиснута пружина, з–під лоба стежить, а його два кєнти, які сидять спиною до мене, замовкають і підводяться з–за столу. Нахуй звідси, кажу я. Ханурик невеликого зросту з густими чорними бровами й зі смачним жовто–синім синцем під правим оком здивовано видовжує обличчя, помічає молоток і нерозбірливо бурмоче. НАХУЙ! Вони підриваються, поспіхом виходять із кухні, взуваються, одягають свої кумедні штучні шуби й зникають. Я повертаюся на кухню й дивлюся на вітчима. Він мовчки собі наливає й перехиляє чарку. Тобі не соромно все прожирати, мати навіть закатки на зиму не зробила, бабок нема, а ти тільки все прожираєш зі своїми лохами кончєними, з цими, блядь, напівпідарами, яких ше ніхто не закантачив.

— Закрий рот, — перебиває мене.

— Сам закрий.

— Закрий рот!

— Пішов нахуй! Ти тут ніхто, шоб мені рот затикати! Бродяга, на! Тусуйся! Гуляй по тамбуру, лосіна нєобузлая!

— Что!? — підривається вітчим й одразу переходить на російську мову, — да я тебя уработаю!

— Давай! — б'ю молотком перед ним по столі. Долонею він несподівано і різко заряджає мені у вухо, від чого я падаю на вхідні до кухні двері, в них одразу сиплеться скло. Вітчим підскакує й вириває молоток, я встигаю вдарити головою, але попадаю йому в підборіддя. Він викидає мене в коридор, і я боляче тримаюся об двері комірчини.

— Щенок! Я тебя с окна выброшу!

— Давай, давай, — швидко підводжуся. Він суне й хоче вхопити руками в захват, але я встигаю прослизнути повз них й опиняюся спиною до кухні. Вітчим розвертається, і я завдаю прямого, від якого він тільки злегка відступає на півкроку.

— Ты кого ударил? — зривається, як ненормальний, хапає мене руками за корпус, відриває від підлоги й несе на кухню, до відчиненого вікна. Я пручаюся, шкребуся, але це не допомагає. Краєм ока біля столу помічаю невеличкий ножик, яким вони перед тим нарізали квашені огірки, хапаю й різко б'ю двічі вітчима в бік. Руки його слабнуть, я вириваюся, на маленькому, завдовжки з мізинець, лезі ножа бачу легкий рожевий слиз. Всю, малий, зав'язали, вітчим стає на одне коліно й просить цигарку. Кидаю ніж на стіл і подаю йому пачку «пріми». Збоку на його матроській тільняшці проступають дві темно–червоні плями, поволі розширюються, розширюються й повзуть донизу. У його губи вставляю штахету, чиркаю сірником об коробочку, страшенно трусяться руки, і я ламаю сірник за сірником. Не знаю, що робити. Дзвонити матері? Викликати «швидку»? Не знаю. Допомагаю йому підвестися, вітчим довго дивиться мені в очі, з сумною усмішкою каже, всьо, малий, мир, да? ти мені пробачаєш?

— ЦЕ ТИ МЕНІ ПРОБАЧ!

— Всьо нормально, — каже він і шкутильгає з кухні. Бля!!! Дві темні плями на його тільняшці перетворюються в суцільну. Підбігаю до нього.

Пропоную зробити перев'язку. Він скидає з себе тільняшку, з аптечки у серванті я швидко дістаю вату, бинти, йод, зеленку, Господи, шо ше потрібно? обробляю йому рани. Накладаю пов'язку, обмотую його корпус бинтом. Не помру, сміється він, якби нижче, жопа, нирку би зачепив. Мені так паршиво, що я хочу плакати. Страшно, малий? — сміється він.

— Да, страшно.

— Нічьо, пройде. Малий, давай шашки. Я так люблю з тобою грати в шашки.

— Да, давай.

Заходимо в мою кімнату, я дістаю з–під столу запилені шашки, вітчим, дивлячись на пилюку, каже «давно ми не грали»… да, давно, розкладаю; о, мені знову білі, сміється він, як минулого разу. Граємо. Через десяток ходів я ставлю першу дамку. Ти мене взуваєш! — каже вітчим, нічьо, зараз я тобі покажу! Невдовзі в нього також є дамка, а потім ще одна. Першу партію виграє він. Просить принести з кухні цигарки. Це нічого, якщо я тут закурю? Кури, кажу йому. Закурює, після глибокої затяжки видає важкий хрип. Дограємо ще одну партію, вітчим хрипить частіше. Посеред третьої партії він уже не може сидіти на ліжку й сповзає на підлогу, хрипить ще гірше, хапаючи ротом повітря.

— Шо таке?!

. — Нічьо, ап, нічьо, просто, ап, кров, мабуть, у легені збирається.

— Я викликаю «швидку»!

— Роби, що хочеш.

Враз помічаю його спину, й мені стає страшно: її осипало невеликими темними плямками. Підбігаю до телефону й набираю «03». Жіночий голос запитує, на що скаржиться хворий. Я кричу у слухавку, що в нього ножова, чуєте? рана ножова! Потім телефоную матері, вона не може в'їхати, що сталося, я дратуюся, кричу на неї й кидаю трубку. Баби — завжди тупі, з ними розмовляти — повний аут. Вітчим кличе мене грати в шашки. Да, йду.

— Малий, — важко каже він, — до пивної бочки більше не ходіть.

— Чьо?

— Там поріжуть. Пауза.

— Де ця блядська «швидка»? — дратуюся я. Граємо ще одну партію, я виграю; вітчим із позеленілим обличчям намагається триматися бадьоро, але я знаю, що йому дуже хуйово. Закурюємо разом, він просить нічьо не казати мамці, вона буде переживати, малий, ні слова, домовилися? Да, домовилися.

Пауза.

— Де ця «швидка»? — знову дратуюся я.

— Приїде, почекай.

За хвилин п'ять дзвоник у двері. Через поріг переступає потужна жінка в накинутому на пальто білому халаті, а за нею середнього зросту сухарик у великих, наче ілюмінатори, окулярах. Вона мовчки оглядає вітчима, по його спитому обличчі одразу здогадується, що перед нею алкаш.

— Що там у тебе?

— Ножова, — хвилюючись, кажу я замість вітчима.

— З самого ранку? Вже, набрався? — зневажливо кидає лікарка, сідає на ліжко. Сухарик в ілюмінаторах розкладає на кріслі свій портфель, дістає шприц, усілякі баночки. Жінка оглядає рану, бере руку вітчима, протирає ваткою зі спиртом місце для уколу. — Ну, — знову звертається до нього, — то як же це з самого ранку? га? хотілося випити? так?

— Та йшов з «Ювілейного», з пивбару, а там два ідіоти причепилося, ну і… вдарили.

— Чого було пертися зранку туди? га? — робить укол жінка. — Без випивки ніяк не можна? так? у вас же такий синок гарний (від цих слів я густо червонію й у мене трусяться руки), а ви… а жінка що скаже? мабуть, і не знає? правда? як негарно, як негарно… Михайлович, — звертається до сухарика в ілюмінаторах, — забираємо його, в міліцію подзвони. Телефон працює? — запитує в мене.

— Да, працює.

— Михайлович, хай когось у лікарню зі своїх пришлють.

Він іде в сусідню кімнату, де стоїть телефон. Чую короткі фрази «так», «ножове», «зранку», «на Київській», «добре». Жінка робить нову перев'язку вітчиму й зверхнім голосом каже, щоб збирався. Тарабанить телефон, певно, матір, але я не підходжу. Від згадки про міліцію в мене йде холодок по шкірі й злегка тремтять руки. Не хочу вірити, що мені настала торба, що мене закриють. Допомагаю вітчиму одягнутися, потім швидко вдягаюся сам, і ми виходимо з квартири. Під під'їздом сідаємо в «рафік» швидкої, вітчим каже, щоб я йшов у петеу. Заперечую, я пощу з тобою. Толя, йди в свою бакланку, тобі нада закінчити бакланку, в тебе купа пропусків. Нєа, я поїду з тобою. Ми їдемо через весь Тернопіль, аж на Дружбу, я не розумію, в яку саме лікарню. Наприкінці Бережанської, навпроти магазину «Карпати», машина повертає праворуч і ми під'їжджаємо до 3–ї міської. Заходимо до приміщення лікарні, вітчима одразу забирають, а я залишаюся чекати в коридорі на лавці. Стає настільки паршиво, що я хочу напитися. Не знаю, скільки чекаю, не відчуваю часу, лише неприємний трухан від страху. В коридорі помічаю невисокого зросту русявого мєнта, старшого лейтенанта, він відчиняє одні з дверей і зникає за ними. Мене калатає ще дужче. Невдовзі виходить із медсестрою, яка показує рукою на мене. Бля! Він представляється й розпитує про вітчима.