Забутi письмена (на украинском языке) - Богдан Сушинский

3

Доктор Мiкейрос довго дивився вслiд Крiшнi, аж поки той не зник за виступом скелi. Невдовзi почувся звук мотора автомашини, яка, мабуть, чекала цього несподiваного гостя. Коли знову стало тихо, Мiкейрос побрiв назад до будинку.

Сталося те, чого вiн так побоювався: його колекцiєю i ним зацiкавилися якiсь людцi, котрi хочуть використати кам'янi плити в своїх iнтересах. Вiн давно побоювався цього, бо знав, що останнiми роками пiвнiчноамериканська мафiя i мiжнароднi гангстерськi синдикати почали викрадати твори народного мистецтва з усiх континентiв i спекулювати археологiчними знахiдками, живописом, антикварiатом. Ясна рiч, його кам'янi плити - не ритуальнi африканськi маски i не коштовностi королiвської родини часiв Людовика XIV, ними не прикрасиш розкiшної вiлли i не похвалишся перед багатими знайомими. Та все ж є плити, якi становлять iнтерес для кожного, хто знається на старовинi. Отож рано чи пiзно людцi з того нiкчемного свiту мали б зацiкавитися ними. Його навiть попереджали про це i полiцiя, i колеги. Однак те, що вiн почув зараз вiд Крiшни, перевершувало найгiршi сподiвання.

Перед тим як повернутися до будинку, доктор Мiкейрос ще пiднявся на узвишшя бiля урвища i постояв на ньому, замислено вдивляючись в освiтленi мiсячним свiтлом хмарки над перевалом. Скiльки разiв удень i вночi вiн зупинявся тут серед плит i зачудовано вдивлявся в гiрське небо, намагаючись вiднайти хоч якусь ознаку того зв'язку, що повинен бути мiж небом i горами, космосом i землею, "галактичним розумом", що функцiонує (а вiн був впевнений у цьому) десь у безмежжях галактики i "розумом", i "iнтелектом" його рiдної планети, а значить i його власним розумом. Стоячи тут, вiн нiби сподiвався дива, чекав "небесного одкровення", яке дасть йому можливiсть розгадати iсторiю появи кам'яних плит, iсторiю походження земних цивiлiзацiй i їхнi зв'язки з цивiлiзацiями трансгалактичними. I хто посмiє докоряти йому за те, що вiн вiрив у вiдвiдини iнопланетянами Землi й чекав появи бiля свого "гiрського гнiзда" одного з космiчних кораблiв? Бо звiдти, з кораблiв, а отже, i з планети, яка їх запустила i на якiй, за його переконаннями, знають практично все, що дiється на Землi, вже не могли не помiтити: їхнi древнi "забутi письмена" нарештi знайдено. А цi плити ще раз мають утвердити людство в думцi, що своїм злетом воно зобов'язано ще й попереднiм цивiлiзацiям, привчити його до вiри уже не в бога, а в силу i могутнiсть своїх братiв по розуму, якi освоїли iншi планети.

"Ти, старий i немiчний фантазере... - дорiкнув собi в душi Мiкейрос, насилу вiдриваючи погляд вiд осяйної хмарки, яка все виразнiше набувала форми човна, хiба що добряче потрощеного крижинами. - Скiльки можна?.. Зiзнайся собi, що стомився. Ти зiбрав тисячi плит... Хто зробив бiльше, нiж ти? I годi. Продай цю вiллу, продай чи подаруй такому ж фанатичному мрiйниковi, як ти сам, колекцiю плит, i доживай свого вiку, порпаючись на присадибнiй дiляночцi бiля свого мiського будинку. Свiт незбагненний. I в цьому вiн може зрiвнятися лише з незбагненнiстю людської душi. Але ти стомився вiд усього i вiд незбагненностi, що все життя тяжiє над тобою, теж..."

Мiкейрос намагався не думати нi про розмову з доктором Крiшною, нi про таємничу тiнь, що майнула попiд скелею, коли вiн проводжав свого запiзнiлого гостя, нi про не менш таємничого чоловiка на iм'я Кодар, що сидить у своїй потаємнiй кiмнатцi, вхiд до якої замасковано пiд шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мiкейрос уважно придивився до вузесенького вiконця кiмнатки, в якiй оселився Кодар. Вона були на першому поверсi над пiдвальним примiщенням. У вiконцi не свiтилося. Нiяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бiк темних шибок, стежить за ним?

- Я носила йому каву, - зустрiла його на порозi Олiвейра. - Тобто, хотiла занести. Вiн не озивається. Дивно. Я стукала, i то досить гучно.

- Мабуть, спить.

- Надто рано для такого гостя, - якось невпевнено проказала Олiвейра, притишивши голос. - Що це за люди? Вiн i цей Крiшна? Чого вони тут? Що їм потрiбно? Це не звичайнi подорожнi - я зразу вiдчула.

- Не звичайнi, - погодився Мiкейрос. - I нiчого тут не вдiєш.

Вiн пройшов коридором i постукав у дверi маленької кiмнатки:

- Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крiшни вже нема. Вiн пiшов геть...

- Може, вiн вискочив у вiкно? - подала голос Олiвейра, що досi мовчки стежила, як Мiкейрос стукав у дверi. - Адже воно вiдчиняється:

- Все може бути, - стомлено вiдповiв доктор Мiкейрос. - Давай спатимемо сьогоднi у мене в кабiнетi.

Пiднявшись нагору, вiн одразу ж замкнув дверi на защiпку, перевiрив, чи працює телефон, i зарядив рушницю.

- Тут як у середньовiчнiй фортецi, - спокiйно мовив вiн, роздягаючись. - Але я певен, що страхи нашi безпiдставнi. Я завжди вiрив у людську добрiсть, а не в лиховiсництво. До такої вiри мене привчили гори.

"Так, гори", - повторив вiн уже подумки, лягаючи на диван поруч з Олiвейрою. Вона одразу ж скрутилася калачиком i затихла, притиснувшись щокою до його передплiччя. Вона завжди так засинала, але перед тим, як заснути, примудрялася ставити йому силу-силенну всiляких запитань. Iнодi Мiкейросу здавалося, що вiн розмовляє з малесенькою донечкою. З тiєю, що загинула в горах, коли вони з Олiвейрою взяли її з собою.

Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Вiд їхнього табору лишалося ще метрiв п'ятдесят бiльш-менш крутого пiдйому, а далi йшов майже пологий гребiнь. Iди та милуйся горами. I погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олiвейра й Амiка мудрували над вечерею, вiн вирiшив спочатку сам пройти отих п'ятдесят метрiв, пiдготувати їх для сходження дружини й доньки. I пройшов. Досить легко. I, вже помилувавшись краєвидом, що вiдкривався з виступу, на який вiн добувся, почав спускатися вниз... А ще пам'ятає, як з-пiд його ноги зiрвався лише один камiнь. Один-єдиний. Вiн тодi не помiтив, що до схилу пiдiйшла донька й чекає його з бутербродом у руцi - призом за сходження. Боже, який це був жах! Вiн навiть не почув її крику. Та й Олiвейра теж. Потiм вони проплакали над її тiлом усю нiч. Це була найстрашнiша нiч у його життi.

Амiку вони поховали у красивiй долинi одразу за хребтом, який виднiвся з вiкон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось iндiанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну нiч ось уже шiсть рокiв. А прокидається вiн пiсля тих снiв, як пiсля якихось жахливих видiнь.

- Чому ти мовчиш, Олiвейро? Тобi страшно?

- Нi, Мiко, - вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амiкою, що iмена цi були близькими. - З тобою менi нiколи не страшно. Ти ж знаєш... Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Вiн погладив її волосся, поцiлував у щоку. Вiн любив її так само, як i в молодостi. Майже так само. Хоча боявся зiзнаватися у цьому навiть самому собi.

- Усе буде гаразд, - зiтхнув Мiкейрос. - Усi лиха, якi могли спiткати нас, уже спiткали. I залишились вони там, у горах.

- Не треба про гори, Мiко, - прошепотiла вона. - Тiльки не про гори.

- Пробач.

Про гори вiн згадав з необачностi. Не треба було проти ночi...

У вiкно було видно окраєць мiсяця. Сяйво, блiде й холодне, освiтлювало невеличку кiмнату, наповнюючи її якимись химерними тiнями.

- Олi... - покликав вiн, торкнувшись рукою дружини. Вона не вiдповiла, її дихання було рiвне i спокiйне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоцi.

За фахом Мiкейрос був археолог, доктор iсторiї i археологiї. Але ще з першого курсу унiверситету захопився альпiнiзмом. I це захоплення згодом багато в чому визначило i рiд його занять, i спосiб життя. Та й усiх друзiв, справжнiх друзiв, а не тих, кого з чемностi запрошують на чашку кави, вiн набув або ж навiки втратив там, на схилах i вершинах гiр, на перевалах, на берегах рiчок i по гiрських безоднях. Анди, Кордiльєри, Кiлiманджаро, Гiмалаї, Тiбет... Скiльки їх, вiдомих i невiдомих гiр, пiкiв i вершин, на яких побував чи мрiяв побувати? I майже скрiзь його супроводжувала вiрна Олiвейра.

А познайомився вiн з Олiвейрою у Кордiльєрах, в альпiнiстському таборi, до якого з'їжджалися на час канiкул студенти. Була вона тодi студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закiнчив вiн сам.

До столицi вони поверталися разом, Олiвейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирi i вiдтодi була йому i вiдданим другом, i помiчницею, й особистим секретарем. Невдовзi народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб,. стати законною дружиною так i не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Вiн благав її, погрожував покинути, намагався з'ясувати причини, якi спонукають утримуватися вiд шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.

А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: i ранiше, пiд час сходжень на вершини (якби ж тiльки не загибель доньки!), i в науковiй дiяльностi, i в родинному життi.

З цiєю втiшною думкою вiн i заснув.

4

Уранцi Кодар вийшов зi своєї кiмнатки до снiданку. Вiн був неголений i, як здалося Мiкейросу, мав стомлений, навiть трохи змарнiлий вигляд.

- Як вам спалося, докторе Мiкейрос? - привiтав вiн господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.