Герострати - Емма Андієвська

У хаті дійсно я зауважив покалічених тварин. Можливо, господар їх колекціонував. Можливо… Тільки іншої думки я не виснував до кінця. Вона обірвалася, і я не пробував її відновити.

– їх у вас справді чимало, – вирішив нарешті сказати я, так і не зважившись, чи відразу питати про мого відвідувача, чи трохи задля ввічливости почекати.

– Та чимало.

Вигляд помешкання й прийняття, яке аж ніяк не передбачалося моїм пляном, хоч тепер мені самому важко визначити, чого саме я очікував, дезорієнтували мене. Чому тут назбиралося стільки тварин? Вони явно заважали. Я не сподівався, ніби початок моїх розпитів почнеться дуже приємно, однак чому він починався зразу якось не так? Чи не ліпше вибачитися, поки ще не пізно, мовляв, я помилився дверима, й спробувати десь в іншому помешканні, у якому покалічені тварини не сиділи б на виду? Я нічого не мав проти тварин, тільки чому їх тут зібралася аж така кількість? Вони розпорошували мою увагу. Ну як я міг в їх присутності зосередитися й питати про відвідувача?

– Ви не любите тварин? – спитав господар.

– Я? Ні, чому? Я люблю. Тобто, я не знаю … Вони мені заважають … Я …

– Прошу, не звертайте на них уваги, проходьте. Не бійтеся, це ж свійські тварини (під ослінчиком явно сидів шакал). Поки знайдеться їх господар, їм доводиться слухатися мене, хоч вони й так лагідні.

Дивно, навіть те, що він зауважив, мені не сподобалося. Я припускаю, це незадоволення становило частку мого незадоволення самим собою, ладне обернутися при першій нагоді проти кожного іншого, хто пробував його обійти або знехтувати, поки я краще запаную над собою, хоч не виключене (бож при свідках демонструвати свою безпорадність сердило), що воно й не залежало від мого настрою, а існувало саме собою, тільки я довідався про нього лише тому, що слово «господар» раптом винесло мені перед очі пригадку, як на напевному освітленні, особливо такому, яке з будь-яких причин здається незвичним, я втрачаю здібність швидко реагувати.

Біля лямпочки, замість абажура, звисала, прибита за один край до стелі цвяхами й англійськими шпильками, розгорнена газета, яку похитувала пара з носика чайника, і від цієї газети простягалася густа тінь на півкімнати, де, якщо не помиляюся, теж розмістилися забинтовані звірята. Я навіть мав враження, хоч це вже ледве чи ймовірне, наче в господаря під ліжком простятся забинтований або муміфікований крокодил, однак, не виключене, що то просто лежала тінь або дрова з решток зимового запасу.

Господар (тепер він мені здавався молодшим, ніж коли я його побачив у дверях), давши мені зрозуміти, щоб я почував себе як дома, витяг з-під столу два ослінчики, тоді, трохи повагавшися, один засунув назад, пішов у найтемнішу частину помешкання до шафи, дістав звідтіля стілець і приніс, аби я сів. Потім наблизився до горобця, помацав пальцем кінчик дзьоба і заходився заварювати чай.

– Вибачте, коли я вас потурбував, – почав я, стежачи, як він з прозорого мішечка насипає в продовгастий глиняний чайничок чай і як від наливаного окропу поверхня чайника потіє, відколюється сочевицею й падає шиплячи на плиту.

– Ви мене ні трохи не потурбували. Я дуже радий відвідинам.

Він знову попрямував до шафи, зникнувши в ній на деякий час, і повернувся, тримаючи в руках повно кексів, сиру і булочок, – нарізувати тартинки. І тоді я вирішив:

– Якщо це для мене, це справді зайве! Я 'прийшов лише спитати, чи ви, випадково, не знаєте мого … клієнта. Мій клієнт виглядає … (так і так). Я йому продав у кредит кілька книг, і мені конче треба його бачити. Тобто не бачити, а довідатися. Він, здається, живе в цьому будинку (як це жалюгідно виходило – неправдоподібно, непереконливо; тепер, коли я почав говорити, мене осяяла думка, що випадало б зовсім інакше почати, але про це належало б подумати раніше, тепер уже не вистачало часу, тепер я вже мусів договорити до кінця, а тоді хоч світ нехай завалиться, аби тільки швидше скінчити). – Я бачив, як мій клієнт заходив сюди, і лише тому зважився вас потурбувати (не слова, а дрючки, нехай, байдуже, аби встигнути, заки він обізветься, бо якщо він мене не дослухає або вижене, я вже не назбираю сили зайти в будь-яку іншу квартиру, тоді мене просто не стане, я розчинюся, як сіль у воді, і я чув, як я говорив далі). – Я антиквар, – говорив я, – і мені конче потрібно довідатися про мого клієнта бодай найголовніші дані його біографії, навіть якщо це коштувало б мені життя. Я згоден на все, аби тільки …

Я не певен, чи я справді це вимовив, чи тільки подумав, та від переляку, що господар міг це дійсно почути, я завмер і тут же вирішив, що він не почув.

Я занадто захопився, говорячи так. Проте виключене, аби я бовкнув про біографію мого відвідувача.

Господар зняв з себе тюбетейку, накрив нею заварку, щоб настоювалася, і вперше уважно зупинив на мені погляд.

– Так ви антиквар, – сказав він, і у мене кригою взялося в середині. Я приготувався почути запит, чи я справді пишу біографію мого відвідувача, та господар заговорив про інше, і мені відлягло від серця; напевно він таки не почув фрази про дані до біографії мого відвідувача.

– Можете звати мене Домом або Рамзесом, – говорив він, – так мене тут усі кличуть: місцеві жартуни прозвали, вважаючи це дотепним, а я пошкодував їх розчаровувати, пощо? – тож воно так і лишилося. Зрештою, якщо вам воно не подобається, звіть мене, як вам захочеться. Я не надаю значення прізвищам. Якщо вам зручніше, то мене цілком задовольнятиме, коли ви мене і взагалі ніяк не називатимете або зватимете кожного разу іншим ім’ям, як вам до вподоби. Ваш клієнт у цьому будинку не живе, це напевно, бо я знаю всіх тутешніх мешканців. Він до мене дійсно кілька разів навідувався, однак його ім’я чи прізвище мені не відомі, тобто оскільки я не надаю їм значення, вони не тримаються в моїй пам’яті, я навіть своє забув. Я також не знаю, де він мешкає, бо людина мешкає там, де вона є, а мені зараз важко визначити, де він. Єдине, чим я в стані порадити, це дати адресу, авто, що везло корів на різню, напоролося на вантажник із коксом, коли я, ще бувши гімназистом, нудився біля вікна, компонуючи шкільне завдання про Франціска з Ассізі, і це знову неприємно шарпонуло глибоко всередині, навіть якщо зараз мене й не хвилювали пожмакані коров’ячі голови і черева всуміш з коксом, і той рев, який, здавалося, ішов просто із шматків м’яса.

Імовірно, мій вигляд до певної міри відбивав моє незадоволення, і господар пов’язав його з присутністю тварин, бо його пояснення прозвучало, як довгий і лагідний компрес із слів, надміру лагідний, а це враження лагідности походило напевне від того, що він, перш ніж почати говорити, мугикав, мов заколисуючи дитину, хоч я того відразу не усвідомив, і щойно згодом, коли я зареаґував і насторожився, це мугикання перейшло в слова, і – правда, мугикання більше не повторювалося, – кожний вислів ніс його підкладку.

– На вулиці великий рух, і часто потрапляють під колеса не тільки люди, а й тварини. Коли не знаходиться нікого, хто піклувався б жертвами, або коли бідак, відкидають набік, гадаючи, ніби допомога вже зайва, а вона ніколи не зайва, я забираю їх до себе, і вони живуть у мене дома, доки не знаходиться їх господар.

– Ви любите тварини? – На щось інше я ще не спромігся. Я силкувався призвичаїтися до оточення попри нехіть, яка гальмувала всі мої рухи, а головне, думання, аби хоч не стовбичити біля дверей.

Господар тихо засміявся і, не дивлячися на мене, ніби вибачився:

– Усіх моїх мешканців приносить вулиця, вона їх і забирає, але я радий кожному.

Те, що тріпалося у нього під ногами, затихло і, зменшившися, набрало подобу рудої, на обидва боки кульгавої курки (родайленд), наче з неї колись пробували зробити таксу. Остаточно переконавшися, що вислизнути в коридор не пощастить, вона покульгала під стіл, дзьобнувши по дорозі вівчура з забинтованими передніми лапами. Собака з докором подивився на господаря, недвозначно благаючи дозволу перекусити дебелу нахабу.

– Нічого, нічого, ти більший, – розвів руками господар- Уникай ставати їй на заваді. Ти ж знаєш, який у неї незрівноважений характер!

Собака спробував заскавучати та, отримавши через руку господаря, який мимохідь погладив його, собаче речення, заспокоївся і ліг.

Під столом, куди пішла курка, ще щось вовтузилося, я лише так і не роздивився що, бо його прикривала безформна хламида. Біля пічки, на якій, судячи з покришки – вона рівномірно підплигувала – вже довгий час кипів чайник, лежало два забинтовані коти. Коли я подивився на них, мені здалося, ніби вони блиснули на мене скалками неонових очей і помінялися трубними хвостами, аж я поспішив забрати з них свій погляд. Над ними на полиці, над піччю, поруч з надрізаним буханцем хліба і вершком циліндричного коржа з солодкого печива, можливо, то зберігався навіть шматок паски, який, раз закам’янівши, тримається, як ритуальний реквізит від Великодня до Великодня, примостили коробку, товсто вимощену всередині ватою. Там здригався майже без пір’я горобець, без перерви розтуляючи дзьоб і тицькаючи ним у вату з такою рівномірністю, що я спочатку вирішив: напевно господар тримає його замість годинника. Чому ні? Адже існували диваки, які послуговувалися лише клепсидрами, квітами чи жабами, аби відчитувати час. Чому господареві не тримати собі живого годинника, якщо йому вдалося відрегулювати горобця на точність удару годинникового механізму?