Пацики - Дністровий Анатолій

5

Зсуваємо чотири квадратних столики до купи й сідаємо за них. Нас — до двох десятків. Скидаємося, купуємо п'ять снарядів «столичної», три трилітрові банки абрикосового соку, а ще купу бутербродів із сиром. У гадючнику стовпом стоїть цигарковий сморід. Бодьо Машталір не п'є, з ним «за компанію» не п'ють Коновал і Юра Пиж, наріки срані. У глибині залу за невеликим столиком я помічаю Сашу Машталіра і Мавпу, вони бухають і розмовляють, біля них дві тьолки, одну з них, чорноволосу, я, здається, раніше бачив. Старший Машталір нас також помічає й вітається легким помахом руки. Через хвилин десять–п'ятнадцять нас залишають Коновал, Пиж і ще два пацики, які разом варять на хатах і двігаються. Знову пішли варити, придурки, каже Риня. Тобі не по барабану? — запитує Петро Григорович. По барабану, тільки шкода, коли нормальні пацани самі себе закопують, через рік вони ж будуть опущеними, он, сьогодні скільки їх повзає навколо, а рік–другий тому були ж серйозними пацанами, брали кубки; Ваняна знаєте? Да, каже Бодьо. Здохнув, як собака, а був найкращий хокеїст, може, найкращий у Західній Україні; пауза; згадую, як кілька років тому взимку ми ходили усім двором у Комсомольський парк на хокейний майданчик дивитися, як грає Ванян: цей чорнявий невисокий вірменин, який носився на ковзанах, як ненормальний, на полі таке чудив із клюшкою, що не вкладалося в голові; пригадую, як один із дядьків, котрий стояв неподалік і спостерігав за хокеєм, сказав, що він, якщо не скурвиться, може потрапити в збірну СРСР. У всякого своя доля, сміється Діма Дефіцит. І свій шлях широкий, вставляє незнайомець із Глибокої. За це і вип'єм, кажу я. Наливаємо, стукаємося склянками і перехиляємо. Від горілки кривлюся, запиваю соком, пхе, кожного, пацани, гребе по–своєму, он зустріли тільки–но Гебельса, все починалося ніби нормально — бля, балачки з татом чи дідом, книжечки, ше якась хуйня, а тепер штемп стоїть біля прапора і всьо; пауза; торба — це просто торба — він не розуміє, шо це смішно, шо він повний лох, шо це, шо це… зоопарк, бляха. Да, Гебельс став зомбі, сміється Петро Григорович, він не доганяє, що це показуха. Пауза. Толян, але ж він так не думає, дивиться на мене Риня. Шо ти хочеш цим сказати? я тебе не розумію?

да, не думає, але ж ми це бачимо, да? ну, я все розумію, на — Україна там, вільна, всі ці діла — це все класно, але ж якого бена стовбичити біля прапора щодня, місяцями? і триндіти язиком із такими ж, як каже Петро Григорович, зомбі? шо від цього зміниться? шо ці п'яні балачки дають — вільну Україну? вони ж збираються там, а потім ідуть бухати, ліпше комусь балду відірвати… за вільну Україну, а не пиздіти; пауза; все це хуйня… а, махаю рукою, хай Гебельс сам розбирається. До мене й Рині киває старший Машталір, аби ми підійшли до його столика. Мавпи і двох тьолок нема, мабуть, пішли курити на свіже повітря. Ми сідаємо біля Саші, а він каже: мій малий шо, навіть до брата підійти не хоче? Бодьо! — гукаю його, і менший Машталір підводиться, у цілковитій тісняві човгає стільцем, інші пацани підсуваються до столу, аби він мав можливість пройти біля стіни. Саша накидається на нього з питаннями, чьо не в спортзалі? хочеш область просрати? чого бухаєш і куриш, а? чьо бухаєш? слабак, да? Бодьо спершу виправдовується, що прийшов просто, за компанію, і взагалі, що тіпа вже дорослий вирішувати, що йому варто робити. Бачите, як зі старшими розмовляє, посміхається Саша, на шо брат відповідає: можу й не так говорити. Саша запитливо дивиться на Бодю, наче хоче запитати, чи це часом не виклик; завтра зранку бігати підемо, і не забудь дві пари рукавиць, побоксуємо, подивлюся, чи ти ще не скурвився з цими жуліками. Ми сміємося, а я старшому Машталіру кажу, аби остерігався, бо брат із кожним роком махає кулаками все краще, не помітиш, як по балді настріляє, або, чого гіршого, зламає носа. Ти мене за пенсіонера вважаєш? — пожвавлено запитує він, я вас, гімнюхів, трьох покладу, навіть коли буду вгашений. Саня, ми в цьому не сумніваємося, озивається Риня, але ж ти знаєш, молодість — це така штука, яка з кожним днем бере своє, а старість… він не встигає доказати, бо старший Машталір хапає його за шию, стискаючи її в міцному захваті й починає давати по голові фофани, Риня пручається і кричить, Саня, більше не буду, відпусти, болить. Жуліки, сміється Саша, потім простягає брату гроші, аби купив пляшку, й несподівано звертається до мене: а ви завжди таким табуном ходите? Не розумію, про шо він. Нєа, тільки деколи, а Риня каже, що це тільки третя частина, буває, нас назбирується до п'ятдесяти чоловік, а тоді чи вгашений ти, чи ні, все одно попадеш під роздачу, піддьоргує старшого Машталіра. Той на ці слова не зважає, раптом запитує: і шо потім робите, коли збираєтеся? Нічьо особливого, відповідає Риня, ходимо на скачки, по кабаках чи просто биків ганяєм, а хулі? чи ти, може, нам у церкву пропонуєш ходити? Саша мовчить, дістає штахету «космосу», повільно, ніби ліниво, закурює, а потім втуплюється в Риню: ну? і шо це вам дає? Ми з Ринею обмінюємося поглядами, бо не розуміємо, що він хоче почути. Бодьо приносить новий снаряд, каже, через кілька хвилин будуть бутерброди з копченою ковбасою. Саша відкриває пляшку й наливає у стакани, а ми мовчки на нього дивимося й хочемо врешті почути, що він має на увазі. Випиваємо без закуски, я занюхую головою Рині, а він моєю. Постійно армією ходити не будете, несподівано промовляє старший Машталір, це у вас такий вік зараз дурний, когось відловити, руку зламати, забрати гроші, а насправді… насправді все буде не так. Саша, не грузи, говори ясніше, каже Риня: шо «не так»? Я про те, що вас зараз дуже багато, і всі ви не знаєте, хто на шо з вас здатний, він наближається через стіл до нас і головою киває в бік нашої компанії, ви подивіться на своїх кєнтів і про себе подумайте, наскільки добре знаєте кожного з них, наскільки можете кожному з них довіряти, ти всіх їх знаєш? за кожного даєш мазу? — пильно дивиться на Риню, який запинається, морщиться, чухається, ну, не за всіх, але… «Але», перебиває його Саша, буде потім; пауза; брат Боді одразу усміхається: коли ви попадете в серйозну ситуацію, побачите, хто є хто, це зараз ви ходите, лохів шугаєте, дєвок замалажуєте, бухаєте, і вам здається, шо кожен із вас нормальний пацан, за другана готовий будь–кого порвати і так само ніби зроблять за тебе; пауза; я від вас чуть–чуть старший, і знаю, шо так не буде, один, другий, третій — ламаються; добре, коли з десяти — один справжній, який відповідає за слова. Мовчанка, кожен думає про своє, ми переглядаємося. Саша правду каже, думаю про себе, ми ходимо табуном, але багатьох не знаємо, кожен наш друг приводить ще якогось друга, а той ще якогось, ми їх ніколи не бачили… Саша, але ж і вас колись було багато, кажу йому і згадую епізод на Київській, біля гастроному, який трапився багато років тому, коли натовп до тридцяти пацанів, тоді ше школярів–шмаркачів, серед них — Мавпа, старший Машталір, Кнопка, Адвокат, Артур і багато інших — відмастили трьох старших плугів, певно, селюків із общаг, які до тернопільських тьолок ходили, поскидали з них нульові катонові куртяки, які є великою рідкістю (тільки на трасі в поляків можна купити), і позабирали бабки. Це трапилося серед білого дня, несподівано, серед купи народу, який стояв на тролейбусній зупинці, заходив і виходив із магазину, товкся біля газетного кіоску, в черзі за морозивом чи просто тинявся по своїх справах; Саша Машталір підбіг із великою дошкою в руках до найбільшого збуя і — ба–бах! — по мозгах, той упав і не догнав, певно, шо з ним сталося. Да, було таке, сміється він, але тепер…

— Шо «тепер»? — підходить п'яний безрукий Мавпа. На свої тридцять він виглядає старим і виснаженим: русяве липке довге волосся спадає на бліде, спітніле обличчя, з–під густих чорних брів горять відкриті, глибоко запалі очі з важкими темними мішками під ними, певно, в нього болять нирки — думаю я; Мавпа чухає кривого, ламаного–переламаного носа, кисло кривить рота, показує пожовклі зуби, серед них є кілька металевих, які йому повставляли після бійок, на лівій щоці в нього приблизно п'ятисантиметровий, продовгуватий рубець від порізу.