Сборник поэзии - Богдан-Iгор Антонович

чую подих вічності глибокий,

чую з-за вікна холодний подув,

льодові, скляні, драпіжні кроки.

Вже приходить срібна смерть до мене,

вже стає навшпиньки за дверми.

Серце з жаху стукає шалене:

що є там? Навіщо світ німий?

Друже мій, навіщо ти мовчиш?

Парка нитку розірве прожогом.

Вже не потішай мене, залиш!

Хочу поладнати справи з богом.

Все моє життя – одне змагання

за найвищу, повну досконалість.

Фавста мрія та мета остання:

в “панта рей” знайти єдину сталість.

Все моє життя – одне змагання

за гармонію людини й бога.

в осені мого життя й зарання

я все чув, що людська правда вбога.

Кожний день для мене був щаблем

до нових, до невідомих тайн.

Вічно таємниць горіх гризем,

вічно є для нас таємний Райн.

Кожний день для мене був щаблем

що веде в найвище недосяжне.

Вічно в незбагненне ми пливем,

лиш воно для нас є вічно важне.

Я творив з життя великий міт,

я шукав тебе, о божественна казко.

Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,

все-таки вмирати важко.

Аж пізнав я таємницю міту,

де в Європу перша йде дорога,

вивчився я в грецьких майстрів заповіту,

як людина може сотворити бога.

Аж тоді дійшов я до мети

та здобув заклятий казки край,

аж тоді заграв огонь святий.

Я сказав хвилині: “Все тривай!”

А тепер пануй над мною, смерті владо,

та не цілого мене захопиш,

я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,

я лишуся – тайним радником Європи.

31 березня – 2 травня 1932

СРІБНІ САНИ

Не мусили писати віршів,

спокійний мати день, спокійну ніч.

Віднині смак вина мені погіршав,

світ помутнів довкола віч.

Не знаєте страждань поета,

для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,

кожна хвиля має гостроту стилета,

переслідують і гонять ненаписані вірші.

Галки, ворони, гави

лопочуть крилами в ночах і днях.

Рахманна лента слави

за серця не заплатить жах.

Галки, ворони, гави

клюють усі гадки в сувоях втоми,

в божевільнім гоні, без угаву

їдуть серцем сріблястими саньми.

Дуднить, гуде земля,

лящать і свищуть батоги.

О кругойдучий шлях,

клятьба моєї снаги.

Зайві, зайві остроги.

Трійка диких бігунів

гуляє й гризе остроги,

бере під ноги місяця пів.

Курява срібним клубом

топтаний сніг несе.

З рушниці гримнули їм в зуби,

хай щезнуть, пропадуть на все.

А може, ні… Думки несталі.

Нехай стрілою грудь пробита,

нехай торощать далі

мене їх золоті копита.

СУРМИ ОСТАННЬОГО ДНЯ

Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,

географи малюють зорі крейдою на неба мапі,

в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,

і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,

купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.

Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,

коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони

в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,

примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.

– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

1 травня 1936

СУТІНЬ

Долоні сну в весінніх сінях

лягли на струн прощальнім шумі.

В твоїх очах блакитна сутінь.

Не дно кларнета – дно задуми!

Мов зустрічі давно забуті,

подертий шовк твоїх левконій.

Мембрана пам’яті найтонша,

не пропустивши світла, дзвонить.

Навіщо, сестро,

навіщо пестиш тіні тіней?

Закрижаніле соло сонця

мов дно музики

ув оркестрі,

що грає в сну блакитних сінях.

ТРИ СТРОФИ З ЗАПИСНИКА

Мов птах, співає телефонна трубка,

мов чорний птах в ліщині срібній дроту.

Коли покине друг і зрадить любка,

що вибереш: зненавість чи скорботу?

О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!

Музика б’є в обличчя, мов зле птаство.

Життя нам юний захват відбирає,

мов скнара, заздрий на своє багатство.

Вже вмієш зорі на слова міняти,

вже висловиш вогонь душі страдальний -

наприкінці на досвід став багатий:

життя трудне мистецтво ненавчальне.

ТРОЯНДИ

Пора троянд спізнилась, сестро,

так довго ждали, аж приходить.

На милі сонця, світла верстви

розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,

ощадне сонце й зелень гола,

все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше

ідем, далека, поміж буки,

зоря з зорею й серце з серцем.

ТЮЛЬПАНИ

Червоне золото тюльпанів

на сірім сонці – танці з лика

і механічний сад мелодій,

де в чорних дисках спить музика.

Металу в’язень – людський голос

засуджений в кружок порожній,

і світу в’язень – людське серце

цього збагнути неспроможне.

Крізь сірий шовк – безбарв’я сіре

червоне золото тюльпанів.

Цвісти, горіти й проминати,

лишати все, йдучи в незнане!

ТЮЛЬПАНИ ДВА…

Тюльпани два, мов ти зо мною,

на двох краях життя пустелі

даремне кличуть, лиш водою

йдуть світла золоті тунелі.

Червоне полум’я двох квітів

крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.

Так родяться мистецтво й міти

із туги за далеким, вищим…

За кращим, більшим, за незнаним,

що підняло б над світу низом.

Два райські птахи – два тюльпани -

карає ніч за мрії безум.

Червоне полум’я двох квітів

просвітлює сіряву сутінь,

червоне полум’я тюльпанів -

цвісти, горіти, проминути.

УРИВОК

Боюсь згасити світло лампи,

бо може стати ще страшніш,

і ніч, розкладена на ямби,

у серце вбилась, наче ніж.

Ніяк заснути! Кличуть півні,

годинник б’є, і місяць лине.

Мій сон, мій голос неспокійний

в моїй трагічній Батьківщині.

ВІЩИЙ ДУБ

Сніг зеленіє в світлі ночі,

сніг блакитніє в світлі дня.

Цей дуб – то дерево пророче,

корява ліра з його пня.

Сніг попеліє в сірий вечір,

щоранку у вогнях цвіте.

Із рани сонця кровотечі

б’ють в царство снігу золоте.

Лиш дуб один крізь біле море,

дельфін рослинний, вдаль пливе

і лірою сніг-саван поре,

віщуючи життя живе.

ВЕРБЕЛЬ

Ось бубон ранку – кругле сонце

до маршу будить вояків.

Лопочуть верблі по казармах,

весна тріпочеться, мов спів,

весна тріпочеться, мов птах,

у клітці сірих коридорів,

і день накреслює свій шлях

на мапі неба.

Гаснуть зорі,

мов очі втомлених коханок.

Ось кленів ряд в стобарвній зливі.

Весни пожежа підпалила ранок -

і знову день окрилений,

і знову день п’янливий.

Вітри на кленах грають,

мов на мідних трубах,

вітри світанку сурмачі.

Дівчатам млосно, болісно і любо,

в обіймах мліють, ячучи.

Пробудяться, розкриють тьмяні очі,

почувши верблі, верблі вояків.

Це верблі весняні, це верблі у маршрут,

та серце схвилював цей спів,

нагадуючи верблі смерті.

Слова коханців юних і палких,

слова, мов гроші, пристрастю протерті,

німіють.

Все ж таки

життя кипучого нікому не зв’язати!

І кидає весна слова команди,

прикази радісні й крилаті

нестримних перемог, осяяних оман.

Стоїть казарма чорним кубом,

дуднить під кроками майдан,

і ранок б’є у сонця бубон…

22 лютого 1935

Вірші

Весна

Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.

На шляху

Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.