Без права на реабилитацию - Александр Войцеховский

Йшлося про намагання законсервувати на теренах Галичини і Волині дискримінаційну специфіку соціально-класової структури, штучно стримувати зростання представництва українців в робітничому класі, мінімізувати їх роль в торгівлі, освіті, культурі, тим більше — в органах управління. Зокрема, влада різко обмежувала прийом представників непольських національностей на державні оборонні, залізничні, поліграфічні, нафтодобувні та ін. підприємства. Згідно даних перепису 1931 р. серед греко-католиків (методика перепису підміняла національну належність конфесійною) Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств частка зайнятих в сільському господарстві складала 88,7 %, робітників та ремісників — 5,8 %, тих, що проживали на доходи від торгівлі, роботи на транспорті — 0,8 %, зайнятих в громадській діяльності, освіті та культурі — 2,1 %, домашню прислугу — 1,1 % (1). Соціальний визиск в умовах загальної економічної кризи, від якої на зламі 20–30-х років XX століття потерпав весь капіталістичний світ, ставав ще помітнішим.

Поряд з цим польська влада вживала дії, спрямовані на асиміляцію, в першу чергу українців. З цією метою проводилися форсовані заходи по мінімізації (де-факто — ліквідації) мережі культурно-освітніх установ.

Таким чином влада буржуазної Польщі прагнула зменшити ризики, пов'язані з можливим плебісцитом відносно долі «східних кресів» — Східної Галичини та Волині, переданих Польщі згідно рішенням Паризької конференції країн-переможниць у Першій світовій війні. Версальський мир був хиткий, а 6 референдумів відносно державного самовизначення окремих територій, проведені на його підставі, не давали однозначних гарантій на утримання загарбаних земель. Так, населення Північного Шлезвігу, анексованого Прусією ще в 1866 р., висловилося за приєднання до Данії, а у Верхній Сілезії 717 122 голосам за перехід до Німеччини протистояло 483 514 тих, хто бачив своє майбутнє в Польщі (Див.: 2).

Більш «дієвим» виглядала політика посилення гноблення — і класового, і національного. Як перше, так і друге були справою, звичайною для капіталістичної Європи в міжвоєнний період. Статистика свідчила: в 1920-січні 1931 рр. до Ліги націй було подано 314 петицій відносно порушень прав національних меншин, з яких розглянуто лише 21. Практично половину (155 з 314) складали скарги на національну політику польської держави. З 79 петицій, поданих з українського питання розглянуто лише 1. Більше того, розглядаючи криваву «пацифікацію» («умиротворення») селянства Галичини та Волині в 1930–31 роках, Рада Ліги Націй в січні 1932 р. на доповідь японського делегата винесла постанову, якою засуджувалися дії… українських селян (Див.: 3).

Альтернативу такій політиці пропонувала КПЗУ, яка організаційно входила до складу Комуністичної партії Польщі. В спеціальній резолюції V Конгресу Комінтерну підкреслювалося, що українське питання є одним з найважливіших національних питань середньої Європи, вирішення якого диктується інтересами пролетарської революції як у Польщі, в Румунії і Чехословаччині, так і у всіх прилеглих країнах. Конгрес, записано в резолюції, «визнає необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехословакії і Румунії лозунгу об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в Радянську робітничо-селянську республіку» (4). Саме реалізація такої програми дала змогу об'єднати етнічні українські землі в єдине ціле в рамках Української РСР.

Інший шлях був обраний націоналістами, які за словами слабкого політика, але вдумливого письменника В. Винниченка, «зовсім не мали на увазі ніяких соціальних чи навіть глибоко політичних революцій. Їм ходило переважно те, щоб вирвати з під польського панування Галичину» (5).

До різкої радикалізації дій націоналістичних угруповань активно був причетний і Лебедь. Вперше його ім'я широкому загалу стало відомо під час Варшавського процесу над організаторами вбивства 15 червня 1934 р. бойовиком ОУН Мацейком («Гонта») міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. З 12 підсудних троє були засуджені до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув'язненням. Серед них, разом з Бандерою та Карпинцем — «Микола Лебедь, літ 25, абсольвент гімназії» (6).

Звільнений з ув'язнення після блискавичного краху буржуазної Польщі в вересні 1939-го, Лебідь пристав до очолюваних Бандерою прихильників кардинальних змін в ОУН. В утвореному в результаті розколу в ОУН, Революційному проводі на Лебедя були покладені функції другого заступника провідника та куратора створюваного спеціального підрозділу — Служби безпеки ОУН (СБ). Структури, якій пізніше навіть не схильні до сентиментів командири УПА закидатимуть дискредитацію оунівського руху. «Служба безпеки була зорганізована на німецький зразок. Більшість командирів СБ — це колишні курсанти з німецької поліцейської школи в Закопаному (з років 1939–40). Ними були переважно галичани» (7).

Специфічні контакти з гітлерівцями стали в нагоді, коли бандерівський провід (втім, як і його опоненти-мельниківці) зробив остаточну ставку на фашистську Німеччину.

Прийняття такого рішення багато в чому було викликано невдалими спробами розгорнути повномасштабну збройну боротьбу на території, що після вересня 1939-го стала частиною Радянської України. Хоча автори випущеної під егідою робочої групи при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА монографії ведуть мову про «антирадянське збройне повстання ОУН» в жовтні 1939-липні 1941 років (саме таку назву має параграф 1 розділу 1 книги), вони визнають: «збройний виступ націоналістів не мав характеру одномоментного вибуху на всій території Західної України…Виступи мали ознаки початку партизанської війни» (8). Додамо — без особливих надій на успішний підсумок.

В цих умовах, навесні 1941 р. Лебедь в Кракові зустрівся з представником гітлерівських спецслужб Айкерном. В ході переговорів стало зрозумілим, що націоналістичні структури розглядаються як реальні допоміжні сили в майбутніх бойових діях. Умови співпраці з гітлерівською розвідкою Лебедем були сформульовані так: 1) рівноправність бандерівської організації з мельниківською ОУН; 2) постачання зброєю та боєприпасами; 3) матеріальна допомога. Політичні вимоги, пише, спираючись на архівні джерела, сучасний дослідник, не розглядалися (9).

Проте одним з результатів зустрічі стало включення до передових частин вермахту каральних підрозділів «Нахтигаль» та «Роланд».

Аналізуючи природу націоналізму, Д. З. Мануїльський слушно вказував: «Український буржуазний націоналізм завжди працював як наймит на чужого пана. Український націоналізм ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних панівних класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а орієнтувався на багнети чужинців» (10). З цим важко не погодитися, зустрічаючи твердження В. Кука, що на другий день війни вони разом з Я. Стецьком, М. Лебедем та І. Равликом (незабаром — одна з чільних фігур в поліції Львова) на легковій автомашині, зареєстрованій в військовому відомстві, рушили в напрямку Львова (11). (Принагідно наведемо враження колишнього перекладача вермахту українського походження: «…дістали звичайний вояцький мундир без відзнак…незграбний мундир, забраний з трупів (блузка дірява і захляпана кров'ю») — 12).

В «Українському державному правлінні», яке бандерівці намагалися створити після декларативного «акту 30 червня», серед 41 прізвища потенційних урядовців значився і «6. Лебідь М. — безпека» (13).

Саме він несе безпосередню відповідальність за формування на тимчасово загарбаних радянських територіях структур окупаційної влади, включаючи підрозділи допоміжної поліції, які уже з перших днів разом з гітлерівцями включилися в винищення оточенців з частин Червоної Армії, представників державного, партійно-комсомольського активу, працівників правоохоронних органів, симпатиків Радянської влади з числа місцевого населення, а також представників національних груп, чия ліквідація була засадовою вимогою ОУН. Так, в одній з директив СБ до чинників, які мали бути «унишкідливлені», відносилися:

«1) москалі, надсилані на українські землі для закріплення.

2) жиди, так індивідуально, як і національна група.

3) чужинці, переважно азіати, якими колонізує Москва Україну з наміром створити в Україні національну шахівницю.

4) поляки на західноукраїнських землях, що не зреклися мрії про відбудову Великої Польщі» (14).

Бандерівці мали програму масштабних етнічних чисток і в умовах окупаційного режиму приступили до її реалізації. Наведемо лише один з багатьох прикладів.

«УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся» — дещо «меланхолійно» пригадував Лебедь. І далі: " нехай нікого не дивує, що боротьба прийняла в деяких місцевостях спонтанні, гострі форми" (15).