Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Безбородько вибачився перед сусідкою і собі встав. Мав таке враження, ніби хтось щораз глибше свердлить йому голову. Втрачав свідомість і водночас відчував це. Було дуже неприємно і навіть боязко.

Дивився на тітку Клавду і хоч знав, що та мала за шістдесят, бачив її молодою дівчиною, достеменно такою, як у неї в салоні на портреті. Не дивувався тепер, що стільки чоловіків, за родинною легендою, втрачало голову із-за неї.

Але куди поділась Неля? Не бачив її. Бачив тільки, як Ольга, товста й червона, поралася з морозивом.

Безбородько підійшов до вікна, щоб відчинити його навстіж, бо тітка Клавда казала повідчиняти тільки кватирки і впустити в кімнату свіжого вечірнього повітря, як зупинився, неприємно вражений.

Стежкою мимо порічок, у напрямі кухонного входу, ішов, за звичкою тримаючи голову в плечах, Суліман. Був ще молодий. Не міг мати більше як тридцять вісім років, але тепер скидався на старого. Згорблений, з довгою, аж за вуста, тінню від носа, з опущеними руками, недбалою ходою, він нагадував прибиту горем людину, а не фінансового володаря, що трусив кишенями містечка.

«Цей чого тут?»

Та відповідь прийшла сама. Гієна занюхала падло й прийшла на жир. Було зрозуміло: якщо Річинські заборгувалися, то тільки Суліманові, а він досить хитрий, щоб зручно використати нагоду, коли зібралася вся ближча і дальша родина.

Безбородько відчув, як холодні краплі лоскочуть йому спину.

Суліман! Суліман!

А що буде з його сплатами? За хутро. За радіоприймач. За рентген. За енциклопедію. За… за… Страшними примарами постали перед очима зобов'язання за предмети, які він ніколи не бачив, якісь векселі, яких він ніколи не підписував.

Все-все забере Суліман, а йому залишиться тільки жмут опротестованих векселів і Катерина.

Чому Катерина, чому не Неля?

Думка ця, хоч муляла мозок Безбородькові від початку хвороби отця Аркадія, достигла і скристалізувалася за секунду: коли вже все має пропасти, коли вже всім має подавитись отой проклятий Суліман, то хай він, Теофіл Безбородько, бодай цей один, найдорожчий скарб врятує для себе.

Неля!

Де Неля? Попалась йому під руки Зоня, що сварила Мариню за розбиту чашку.

— Де Неля? — спитав таким голосом, що Зоня здивовано глянула на нього.

— Неля? Катруся казала їй почистити срібло. Напевне, десь у ванькирику…

Тітка Клавда стягала зі столів скатерті і, заплямлені вином чи вишняком, відкидала набік. Вона мала свій певний спосіб виводити плями.

Катерина щойно видала вечерю дякам на веранді і, наказавши Марині подати фірманам в кухні позавчорашню рибу, яка вже мала підозрілий зеленкуватий відтінок, повна енергії, легким кроком входила в їдальню, коли перед нею стала Неля.

З розкошланим волоссям, з червоними плямами на шиї і злим блиском в очах, Неля здалася їй дуже підозрілою:

— Іди… Іди… до ванькира… бо там з твоїм Безбородьком щось коїться…

Задихаючись, Катерина влетіла туди, але, на перший погляд, нічого підозрілого не помітила. Безбородько сидів верхи на стільці і, схрестивши руки, затулив ними обличчя.

— Що тобі? — спитала Катерина не так стурбовано, як з підозрою. Думка, яку Катерина ніколи не хотіла допустити до себе, тепер почала боляче виникати у її свідомості. — Питаю, що сталося? — голос загострився. Нахилилась над ним, щоб відвести його руки від обличчя. Вдарив на неї випар алкоголю, і це трохи заспокоїло Катерину. — Що з тобою? — спитала втретє і по-материнськи обняла за голову. Безбородько стомлено притулився до її теплих, повних грудей.

Чи було то кохання? Чи лише вдячність? Чи втеча від самого себе?

За дверима у їдальні чи аж у салоні змагалися чиїсь голоси. Чути було, як пересувають столи. Хтось ударив по клавіатурі фортепіано й з грюкотом опустив покришку. Катерині почулося, що хтось гукає її.

За хвилину голос став виразнішим. Хтось кликав її, але вона не могла залишити Безбородька самого: таким здавався безвольним.

Невже ж так знеміг його алкоголь?

Раптом відчинились двері й тітка Клавда, за нею стрийко Нестор і його жінка, тітка Меланія, вуйко Зенко і ще хтось із своїх стали перед порогом ванькира.

Заговорила тітка Клавда:

— Де ти сховалась? Михасі хочуть від'їздити, а ключі від возовні[86] де упряж, у тебе.

Тоді виступив поперед усіх стрийко Нестор:

— Дорогі мої! Послухайте мене! Ми тут, пане добродію, сама родина. Скажіть мені, як довго, пане добродію, ця молода пара має ховатись по кутках із своїм коханням? Хай для всіх нас цей сумний день закінчиться радісною подією. Гелю, ходи-но сюди, Гелю! — звернувся у присмерк їдальні, звідки вже вели збентежену Олену. — Ходи-но сюди і благослови дітей!

Він був, як і всі присутні, трохи напідпитку і не в жарт закоханий в молоду Ілаковичку. Це збудило в ньому велику щедроту серця. Хотів усіх навколо себе бачити щасливими.

Безбородько підвівся. Каламутними очима повів по всіх, ніби шукав когось.

Катерина підступила ближче і торкнулась його плеча. Він вдячно притулився до неї.

— Пані добродійко, — промовив нарешті до Олени якимось чужим голосом, — пані добродійко…

Але стрийко Нестор перебив його:

— Не треба бавитись у формальності… Ми тут самі свої, одна родина. Брати і сестри, многая літа нареченим!

Безбородько протверезів, лише вийшовши на веранду. Дяки давно скінчили вечеряти. З подвір'я долинали голосні розмови, переривані сміхом вишнян, які, пообідавши, виряджались у дорогу.

На лавочці під вишнею два дяки п'яними хрипкими голосами критикували болгарський наспів.

Від городів тягло приємною росяною прохолодою. Безбородько вийшов за межі електричного освітлення, що падало з вікна, і тоді помітив, що на небі вже з'явилися зірки.

Він не міг очуняти після того, що допіру сталося. Чиркнув сірника, щоб закурити, і лише тоді у непевному світлі вогника помітив якусь похилену постать, що притулилася з боку веранди.

— Хто там? — обережно запитав, але постать не ворухнулась. Скидалося, ніби той хтось заглядав у віконечко ванькира. Безбородько зійшов зі сходів і попрямував до невиразної постаті.

Суліман!

— Ви що тут робите? — накинувся на нього Безбородько, але, усвідомивши, що саме від маклера може довідатись про те, що його цікавить, стримався і змінив тон. — Що ж, Сулімане, пропали ваші гроші?.. Як знаєте, Річинських проголосили невиплатниками. Що тепер буде? — запитав, тамуючи подих.

Безбородько вдруге засвітив сірник і потримав його на рівні Суліманового обличчя.

Суліман дмухнув на сірник.

— Попечете собі пальці, пане докторе! Пан доктор таке говорять, немов приїхали до нас з Марса або Венери. Де ж пан доктор таке бачили, щоб банкрот оголошував, що він — банкрот! На яке лихо йому треба це робити? Хто оголошує прилюдно, що він банкрот, то значить… ну, то значить, що йому вдалося обдурити дурну публіку

і зробити добрий інтерес. Я дивуюся, що пан доктор такий учений, а цього не розуміють…

Безбородько схопив Сулімана за лацкан, як за вухо, і потягнув за собою у глиб саду.

— Закурите, Сулімане?

— Дякую, пане докторе, я щойно курив.

— Суліман, а якби я вас запитав так просто з мосту: чи мають Річинські гроші, — що ви відповіли б мені?

— Що я відповів би? Я можу сказати, що я відповів би… Я… відповів би, що на таке питання я зможу дати відповідь трохи пізніше…

— Ви не певні, як у панства Річинських справи з грішми?

— Що значить — я не певний? Чому пан доктор не припускають, що мушу… що мені, може, невигідно тепер говорити правду панові докторові?

Безбородько тихо застогнав.

— Але ж мене заручили! — застогнав він якось безрадно.

Суліман торкнувся його плеча.

— Ну, ну! Заручили — це ще не весілля. Заручини, власне, і є для того, щоб молоді мали час надуматись…

— Суліман, — скартав його Безбородько, — я вас просив би не забуватись. Боюсь, щоб ви не згадали колись цю нашу розмову й не пожалкували.