КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

Необхідність виконання спеціального завдання може бути обумовлена неможливістю встановлення гласними засобами кола співучасників і каналів надходження предметів, обмежених чи вилучених з цивільного обігу (наркотичні засоби, зброя, радіоактивні матеріали, підроблені гроші тощо), або масштабністю проведення названих операцій (наприклад, при участі правоохоронних органів ряду держав), або неможливістю або ускладненістю одержання доказової інформації про тяжкий злочин, підготовлюваний більш тяжкий злочин (про його виконавців і осіб, причетних до такої злочинної діяльності, про рівень корумпованих зв’язків, місцезнаходження предметів злочину тощо). Це свідчить про виправдану необхідність і вимушеність тимчасового невиконання обов’язку припинення контрольованого злочину.

3. Об’єктом, якому при правомірному виконанні спеціального завдання завдається правомірна шкода, виступають ті об’єкти кримінально-правової охорони, яким заподіюється шкода у зв’язку з такою діяльністю, а саме:

інтереси правосуддя, що полягають у такій діяльності правоохоронних органів, яка забезпечує негайне припинення і повне розкриття злочинів. Заподіяння шкоди інтересам реалізації правосуддя має вимушений характер, оскільки є необхідним для збирання доказової інформації, попередження вчинення більш тяжких злочинів членами організованої групи чи злочинної організації, встановлення кола осіб, причетних до злочинної діяльності, викриття співучасників, невикриття особи, яка виконує спеціальне завдання, тощо.

Щодо поняття та ознак потерпілого див. ст. 49 КПК.

4. Об’єктивна сторона зазначених вчинків виявляється в діях або бездіяльності спеціальних суб’єктів, які можуть брати участь у вчиненні злочинів членами організованої групи або злочинної організації, або не припиняти таку злочинну поведінку названих осіб. Отже, бездіяльність особи, яка зобов’язана та має реальну можливість припинити злочинне посягання, за своїми зовнішніми, фактичними ознаками може збігатися з ознаками потурання вчинюваному злочину та ознаками інших службових та загально-кримінальних злочинів. При цьому необхідна наявність певної відповідності, оскільки шкода, що заподіюється об’єктам кримінально-правової охорони, повинна бути розмірною з тієї метою, яка досягається заподіянням зазначеної шкоди. Тому поставлена мета повинна бути настільки суспільне значущою, що допускається заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони, явно виправданою в даній ситуації.

5. Особа, яка виконує спеціальне завдання повинна усвідомлювати, що членами організованої групи чи злочинної організації вчинюється або готується вчинення злочину, неприпинення якого пов’язане з досягненням соціально-корисної мети. Про поняття та ознаки організованої групи та злочинної організації див. коментар до ст. 28 КК.

Метою виконання спеціального завдання, пов’язаного з проникненням у злочинну групу чи злочинну організацію, є намагання у подальшому припинити їх злочинну діяльність, розкрити злочини, попередити вчинення інших злочинів членами таких об’єднань. Така мета збігається з цілями проведення оперативно-розшукової діяльності взагалі, вона лише конкретизується залежно від виду контрольованого злочину і фактичних обставин його неприпинення. Крім того, суб’єкт усвідомлює, що шкода, яка заподіюється об’єктам кримінально-правової охорони розмірна, відповідає досягнутій меті.

6. Чинність ст. 43 КК поширюється на такі категорії осіб: 1) працівники (у тому числі негласні) оперативних підрозділів органів, що здійснюють опе-ративно-розшукову діяльність; 2) співробітники розвідувальних органів, які відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» можуть здійснювати оперативно-розшукові заходи; 3) штатні та позаштатні негласні співробітники спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України (статті 13-14 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 18 лютого 1992 р. (ВВР. — 1992. — № 22. — Ст. 303); 4) члени організованої групи чи злочинної організації та інші особи, які погодилися співробітничати з працівниками оперативних підрозділів або дали згоду на проникнення у такі злочинні об’єднання з метою виконання спеціального завдання (п. 8 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від ЗО червня 1993 р. (ВВР. — 1993. — № 35. — Ст. 358).

Слід зазначити, що провокування чи спонукання членів організованої групи чи злочинної організації до вчинення злочинів з метою їх викриття та притягнення до кримінальної відповідальності, утворює склад підбурювання до злочину, вчинення якого провокувала особа.

7. Згідно з ч. 2 ст. 43 КК не є злочином вимушене заподіяння шкоди пра-воохоронюваним інтересам, за винятком умисного вчинення особою, яка виконувала спеціальне завдання, у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

8. Про поняття та ознаки особливо тяжкого та тяжкого злочину див. коментар до ст. 12 КК. Насильство над потерпілим може полягати у різних формах незалежно від характеру заподіяної шкоди. Поняття спричинення тяжкого тілесного ушкодження дається в коментарі до ч. 1 ст. 121 КК. Тяжкими або особливо тяжкими наслідками можуть бути визнані, наприклад, випадки спричинення смерті однієї особи чи декількох осіб, заподіяння значної економічної шкоди, ускладнення міжнародних відносин, виникнення епідемій, епізоотій, еніфітотій та ін.

Вимушене вчинення інших видів злочинів при виконанні спеціального завдання не тягне кримінальної відповідальності.

9. У випадку вчинення особою, яка виконувала спеціальне завдання, умисних злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 43 КК, при притягненні до кримінальної відповідальності вона не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене на строк, більший ніж половина строку позбавлення волі, передбаченого в санкції відповідної статті Особливої частини КК. У таких випадках виконання спеціального завдання розглядається як обставина, що пом’якшує покарання (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК).

Розділ IX

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

1. Розділ IX Загальної частини КК передбачає випадки звільнення особи, яка вчинила певний злочин, від кримінальної відповідальності, тобто від застосування санкції кримінально-правової норми, за якою були кваліфіковані дії цієї особи. Така санкція передбачена в КК і означає певні обмеження прав і свобод, що можуть бути застосовані до особи, яка вчинить злочин (наприклад, позбавлення чи обмеження її волі на певний строк, конфіскація майна, застосування арешту тощо). За наявності відповідних підстав держава повноважна відмовитися від застосування до злочинця зазначених обмежень. Отже, звільнення від кримінальної відповідальності — це відмова держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, передбачених КК обмежень її певних прав і свобод.

2. Звільнення особи від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення нею злочину в період, коли для цього виникли й існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов’язок відповідати за вчинене перед державою. Це, за загальним правилом, день закінчення строку давності (ст. 49 КК). При цьому, однак, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності лише до того моменту, поки вона їй не була ще піддана, тобто до набуття законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність (Вісник Конституційного Суду України. — № 5. — 1999. — С. 7-13) саме з дня набуття законної сили обвинувальним вироком суду і починається реальна кримінальна відповідальність (засудження особи та, за загальним правилом, відбування нею покарання). Після цього моменту мова може йти лише про звільнення засудженої особи від покарання (див. коментар до розділу XII Загальної частини КК «Звільнення від покарання та його відбування».).

3. Звільнення від кримінальної відповідальності необхідно відмежовувати від виключення такої відповідальності, яке має місце у випадках, коли в діях особи відсутній склад злочину, тобто підстава кримінальної відповідальності і, отже, особу нема від чого звільняти. Виключення кримінальної відповідальності має місце, наприклад, при малозначності діяння (ч. 2 ст. 11 КК), вчиненні особою в стані неосудності суспільне небезпечного діяння, передбаченого КК (ч. 2 ст. 19 КК), при наявності обставин, що виключають злочинність діяння (див. коментар до Розділу VIII Загальної частини КК), а також у випадках, передбачених ч. 4 ст. 331 КК (прибуття в Україну іноземців чи осіб без громадянства для використання права притулку, а також з метою набуття статусу біженця тощо), ч. 2 ст. 385 КК (відмова особи давати показання щодо себе, а також членів сім’ї та близьких родичів), ч. 2 ст. 396 КК (заздалегідь не обіцяне приховування злочину членом сім’ї чи близьким родичем особи, яка вчинила злочин) тощо. У зазначених випадках така особа, як передбачає КК, не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне (див. ч. 2 ст. 19, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК).