Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Чи пан вчитель знає Київ?

- Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися, бо лише сьогоднi приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець, а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя.

- Я чула вiд вельможної панi, що пан був у походi на татар i там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на вiйнi, але як страшно в татарський ясир попасти. Кiлько-то я про те наслухалась вiд очевидцiв. Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок продають туркам у гарем, продають, мов скотiв.

Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся, та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i ти би турецького гарему, певно не побачила".

Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, i оповiстив, що вельможнi панство йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до вельможної, поправляючи щось на її одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки.

Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом. Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого боку батька - обидва хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi.

Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо.

Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети. При їдi не говорилося нiчого. Всi мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможнi це завважали.

- Чому вашмосць так мало п'є?

- Не привичний до напиткiв.

- Я чував, що козаки чарки не цураються.

- Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах не вiльно пити пiд строгою карою.

- Я цього не знала, - каже вельможна. - Навпаки, менi говорили, що козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.

- Воно так є, як я кажу. Я придивився тому i на Сiчi, i в походi. Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмiє добре забавитися i загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.

Панство звели розмову на останнiй козацький похiд на татар, в якому Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi з захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.

Особливо обом хлопцям це оповiдання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.

Завважив це Петро i заговорив до них:

- Вiд завтра, мої паничi, зачнемо вчитися.

Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.

На те каже панi:

- Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука має вестися, щоб потiм не було непорозумiння.

Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.

"Їдять стiльки, що пiв голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловiка у горлi пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козакiв називають п'яницями. Панство видає грошi, зiбранi кривавим потом своїх пiдданцiв. Людська бiда i горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архiмандрит у золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав: отре-цаюся, то-що iншого. Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково завертати. Я мушу усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хiба що самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потiм подякую, а може, менi подякують".

А панство говорили мiж собою про Петра таке:

- Йому ще багато треба оглади товариської, - говорила панi, - щоб мiг i знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде вiн для наших дiтей загрубий, та i їх самих не помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.

- Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозi вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо вiн прямо iз степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.

- Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.

- Ти без потреби побоюєшся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годi.

- А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi був присутнiй i на все уважав.

- Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам не згодився. Подумай. Вiн острозький академiк з вищою освiтою. А охмiстр? От собi вивчений песик, що гладко танцювати вмiє, а освiти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввiйшов до своєї кiмнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкi штани, обутий i в синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях нiколи не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.

Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став його сердечно по руках цiлувати, а далi впав навколiшки.

- Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

- Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене поштуркувати, а вошi -їсти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.

- Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд того, що завтра вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати.

Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти своєму добродiєвi, що йому на серцi лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою i хотiв, не ждучи вечерi, лягти вiдпочити.

Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi.

Цiєї ночi i паннi Зосi зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечерi, їй так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва i її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку.

Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi мокре рядно на болюче мiсце.

VII

На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв, та вони не приходили.

Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана вчителя до себе.

- Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна панi має мене навчити.

Лакей повiв його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така розкiш, що хiба у султаншi не було краще.

Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро змiркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був спереду пiд шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само широкi розлогi рукави не прикривали бiлесенької та округлесенької руки вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi. У неї порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозорої, мов роса, течi.

Петро вклонився i приступив, щоб поцiлувати ручку ясновельможної, а вона каже:

- Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Нашi дiти дуже нiжно вихованi i слабосильнi, i з ними треба поводитися нiжно, делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука дiткнулася тiла моєї дитини.

- Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива? Є ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб, щоб науку подавали дитинi в займаючiй зрозумiлiй формi. Вiдтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила i йому вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина радiє тодi, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб був карою.

Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi. Не я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.

Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб її дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро заговорив про старинних фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо такого вченого учителя при її дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку.