Повiя - Панас Мирний

- Зараз.

I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.

- Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би - все б на неї дивився! - бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла йому чаю на невеличкiй пiдставi.

- Та берiть уже, а то кину! - червонiючи, як макiвка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку i ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.

- Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у їх жилах замiсть кровi тече буряковий квас або сирiвець. Ця - запечена сонцем; у сiєї кров - огонь! - бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.

I почав розказувати Проценковi рiзнi приповiстки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайнi приповiстки, безпутнi речi безпутного п'яного бажання та жаги; вiд них аж на душi переверталося у свiжого чоловiка. Недобрими, видко, здалися вони i Проценковi, бо вiн мерщiй перебив Довбню:

- Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловiковi на таке повинно пускатись?

- Розумному, кажете? - спитав спокiйно той. - А причому тут розум? Натура, та й годi! Їсте ж ви? п'єте… ну?

Вiн не доказав. Та нiчого було й доказувати: Проценковi стало аж страшно вiд такої голої та нiчим не прикритої правди. Вiн почав заминати розмову, переводити її на другi речi, поки не звернув на лiбретто, над котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була хоч i похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на неї, як на дiло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень - таких чулих та глибоких. Досi їх тiльки ставили на кону - i всiм вони так подобалися; iнодi декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, i така постанова мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще опера, - то були тiльки першi кроки до неї, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього? Треба тiльки лiбретто виконати, а голоси до нього пiдставити з тих самих пiсень, що народ спiває… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завiв їх у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а то б i прохати не треба, - сам усе б виконав… Його ся думка так посiла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тiльки й гомону, тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити попадi, такiй хорошiй спiвусi. I вiн його за тиждень одмахав. У тому лiбретто вiн розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як грали весiлля, як вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипцi грає, вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти голоси до його лiбретта.

- Я його виконав, - хвалився вiн Довбнi, - потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душi, випiк на огнищi свого серця!

- Не доводилося менi куштувати яєшнi, пряженої на такому огнищi, то й боюсь, щоб не опiкся! - одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.

А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати, i обiцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосiв.

Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня з його лiбреттом. А вже коли вiн прийшов з скрипкою - то, певно, має чим похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'ється, покуре", - думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.

- А нуте, заграйте що-небудь, - попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.

Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.

- Ось почуєш, як вiн добре грає! - обiзвалася Мар'я до Христi, пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще мов нижче схилилася над роботою.

Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав i вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до плеча скрипку, вiн почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомiн, топiт… чується маршова козацька пiсня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пiсня, це - молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. I зразу - як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усiх чотирьох струн, замовкла.

- Що це вiн грає? - спитала Мар'я. - Щось по знаку.

- А це ж як ведуть молодого до молодої, - одказала Христя.

- Так, так… - почала Мар'я i не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першої дружки у хатi молодої; тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; її подруги на кiнцi пiдхоплюють i мчать-пiдносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними - навздогiнцi… Ось вони наближаються, зiходяться; ось зiйшлися докупи, злилися в одну пiсню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усiма головами. Всi, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий двiр, а посеред нього - весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, - наче м'яч застрибав, пiшов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!" - кричить дружко, б'ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.

Довбня замовк; а Проценковi все ще вчувається дрiбний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт очуняв його; вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся… То з кухнi доносився регiт. Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я з печi реготалася.

- Х-х-у! - зiтхнув Проценко. - Батечку мiй! та се страшна штука! - скрикнув вiн.

А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:

Ой стiн, сосно,

Та розвивайся!

Рано, рано!.. - понеслася журлива пiсня; i в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге i втретє. Тi забої - наче на даний поклик - повiдають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося… Пiсня затихла. Гомiн - не гомiн, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" - гукає дружко. Дружки починають важковажко, i музика пiдтягує їм ще важче… "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дiвочою. Тепер ти вже не вiльна птиця, а чужа робiтниця. Свекруха тобi голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нiкому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає - та нiкому пожалувати. Сльози та скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зiгне та зостарiє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дiвочою!" I княгиня, спотикаючись вiд слiз, iде уклонятися батьковi-матерi… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-ридає. У Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I знову понеслася маршова пiсня, спершу гучнозично, а далi все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лiсом-горою… Тепер тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив її на столi.

- Оце вам i весiлля до вашої опери, - сказав вiн i почав витирати пiт З лоба.

- Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, - додав i мерщiй побрався до тютюну.

Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли, зiтхання важке, поривчасте.

- Господи! - скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули. - Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж - великi генiї творили, а це - народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! - скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi i заговорив спокiйнiше:

- Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу - нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате - яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?

- Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! - одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись ним, наче хмарою.

- Як нiчого? - скрикнув Проценко. - Нi, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як ви їх так занехтуєте.