100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Одеса зазнала величезних збитків, міжнародне пароплавство на Чорному морі було паралізоване майже на два тижні. За весь час слідства було притягнуто до суду 173 матроси з «Потьомкіна» (з тих, що здалися самі або були виловлені), 55 матросів з «Георгія Побідоносця», 44 із «Прута». Страчено було 7 осіб, із них єдиний «потьомкінець» – О. Матюшенко, помітна частина звинувачених виправдана. Перша спроба повстання на Російському імператорському флоті завершилася безуспішно, проте добре налякала громадськість імперії і стала в чомусь прелюдією до військових повстань 1917 р.

Повстання стало предметом розгалудженого радянського культу: події присвячений класичний фільм «Броненосець “Потьомкін”» С. Ейзенштейна, однойменна опера О. С. Чишка, літературні, живописні твори. Ім’ям О. Матюшенка, Г. Вакуленчука і навіть самого броненосця названо кілька кораблів, чимало вулиць у Севастополі, Санкт-Петербурзі, Харкові, Донецьку, в місті Дергачі «червоному адміралу» Матюшенку поставили пам’ятник та відкрили будинок-музей. Г. Вакуленчук як більшовик посмертно удостоївся навіть перейменування на його честь рідного селища міського типу Великі Коровинці. Всі живі учасники повстання отримали 1955 р. радянський орден Червоної Зірки. Після 1991 р. популярність радянської версії подій на «Потьомкіні» знизилась, проте почали з’являтися публікації, в яких події на броненосці, зокрема і діяльність Г. Вакуленчука, О. Матюшенка, О. Коваленка, розглядаються як прояв «української складової» революції 1905–1907 рр., що спірно. 1965 р. в Одесі було споруджено пам’ятник потьомкінцям на місці демонтованого монумента Катерині II, 2007 р. влада міста здійснила зворотну «рокіровку».

Столипінська аграрна реформа в Україні

Листопад 1906 – червень 1917 р., 47 губерній Російської імперії (з них 9 українських).

Петро Аркадійович Столипін (1862–1911; з 1902 р. – гродненський губернатор, у 1903–1906 рр. губернатор Саратовської губернії, з квітня 1906 р. міністр внутрішніх справ, з липня 1906 до 1911 р. голова Ради Міністрів, блискучий оратор, реформатор, провадив послідовну політику модернізації та зміцнення імперії, успішно придушив революцію 1905–1907 рр., 1910 р. видав циркуляр із забороною реєстрації товариств та видавництв «інородців», провадив політику русифікації, вбитий у Києві агентом царської охранки есером Д. Богровим), Сергій Юхимович Крижановський (1862–1935 рр., політичний діяч, юрист, в 1906–1911 рр. заступник міністра внутрішніх справ, співрозробник більшості законів Столипіна, з 1919 р. в еміграції).

Головною проблемою селянства Російської імперії і зокрема українських губерній у XIX – на початку XX ст. було аграрне перенаселення (і подрібнення земельних наділів з кожним новим поколінням селян), низька ефективність селянської праці на землі (ініціативу селянина зв’язувала наявність громадового землекористування, традиційна селянська ментальність). У європейських країнах питання вирішувалося шляхом перетворення селян на фермерів, орієнтованих на ринок, і урбанізацією, тобто переселенням значної кількості селян до міст. Реформа 1861 р. призвела до швидкого розшарування селянства. Бідність основної маси селян імперії, невизнання ними прав поміщиків на землю призводила до високого революційного потенціалу селянства (що становило абсолютну більшість населення країни). Отже, вирішення аграрної проблеми мало не лише економічне (підвищити прибутковість селянських господарств, добробут селян), але й пряме політичне значення.

Основними законодавчими актами реформи були царський указ 22 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинних законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі III Державною думою закон від 27 червня 1910 р. За цими законами скасовувалися обов’язкові форми земельної громади, кожному селянинові надавалося право вийти з неї та виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в рамках одного масиву – відрубу, до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи хутір. Селяни могли користуватися допомогою Селянського поземельного банку, йому надавалася активна агрономічна допомога: селян стимулювали до купівлі поміщицьких земель на пільгових умовах, до запровадження нових методів обробки землі, ліквідації черезсмужжя, всіляко підтримувався кооперативний рух на селі. Останнім «акордом» реформи став закон від 11 червня 1911 р. про землеустрій, який встановлював порядок праці губернських, повітових і волосних землевпорядних комісій, створених ще 17 березня 1906 р., закон закріпив курс на створення хуторів і відрубів.

Проведення реформи в Україні мало свою специфіку. Через незначну поширеність громади на Правобережжі та Лівобережжі (крім Харківської губернії) тут найбільшої популярності набув вихід селян на хутори і відруби. Щоб зменшити аграрне перенаселення, уряд Столипіна підтримував еміграцію селян з малоземельних губерній (зокрема, українських) за Урал. У 1906–1913 рр. з 9 українських губерній виїхало 1,2 млн селян, щоправда, через погану організацію процесу переселення близько чверті цього числа згодом повернулися.

Внаслідок реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них, в Полтавській та губерніях Правобережної України майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів. З 1907 до 1911 р. в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські й відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. За період своєї діяльності земельні комісії впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин, зросли врожайність і вартість селянських господарств.

У руках селянства опинилося 65 % усієї землі, проте в Україні й надалі існувало аграрне перенаселення, що стало однією з причин революційного вибуху 1917 р. Однак більшість істориків підкреслюють найбільшу успішність реформи саме в українських губерніях імперії.

Реформа була різко розкритикована російськими й українськими лівими, зокрема В. Леніним, адже вона за умови належного запасу часу могла вибити ґрунт з-під ніг їхньої революційної пропаганди на селі. Сьогодні – добре знана в Україні та Росії подія завдяки публікаціям у пресі, телебаченню, де реформа нерідко розглядається як істориками, так і любителями історії як «золотий шанс», що міг би врятувати імперію від революційних потрясінь. Водночас завдяки стійкій і в цілому заслуженій репутації українофоба і послідовного русифікатора постать ініціатора реформи є далеко не найпопулярнішою в українському патріотичному середовищі. У 2000-х рр. у Москві, Петербурзі та Саратові Столипіну встановлено пам’ятники, засновано державну премію його імені для економістів, випущено кінофільм і ювілейну монету. Ще 1913 р. було споруджено пам’ятник Столипіну в Києві, 1917 р. знищено. 2012 р. Міністерство культури Росії запропонувало подарувати Україні новий пам’ятник, що було розцінено як провокація. У Києві існує меморіальна дошка на честь Стоzxлипіна.

Галицька битва 1914 року

18 серпня – 26 вересня 1914 р., Східна Галичина та Північна Буковина.

Командувач Південно-Західного фронту Микола Юдович Іванов (1851–1919, генерал від артилерії, згодом програв Горлицьку битву, 1917 р. командував Петроградським гарнізоном, не зумів придушити Лютневу революцію, 1918 р. командував Південною армією, учасник Білого руху); командувач 4-ї армії барон Антон фон Зальца (1843–1916; ветеран російсько-турецької війни 1877–1878 рр., у серпні 1914 р. зазнав поразки під Красником, знятий з посади); командувач 4-ї армії з 22 серпня Олексій Єрмолайович Еверт (1857–1926; відзначився в Російсько-японській війні, в 1915–1917 рр. головнокомандувач армій Західного фронту, підтримав зречення Миколи II, з 1917 р. у відставці); командувач 5-ї армії Павло Адамович Плеве (1850–1916; генерал від кавалерії, у 1915–1916 рр. командувач Північного фронту, ініціатор створення в імперській армії «батальйонів смерті» – особливих ударних груп); командувач 3-ї армії Микола Володимирович Рузський (1854–1918; генерал від інфантерії, головний герой Галицької битви, у 1914–1915, 1916–1917 рр. головнокомандувач Північного фронту, відіграв провідну роль у зреченні Миколи II, убитий червоними); командувач 8-ї армії Олексій Олексійович Брусилов (1853–1926; відзначився у війні 1877–1878 рр., з 1912 р. генерал від кавалерії, відзначився в Галицькій битві 1914 р. та під час відступу російських військ 1915 р., з березня 1916 р. командувач Південно-Західного фронту, 1917 р. прихильник зречення Миколи II, у травні–червні 1917 р. головнокомандувач російської армії, з 1920 р. у Червоній армії, у 1923–1924 рр. інспектор кавалерії).