Пацики - Дністровий Анатолій

— Вона казала, що тебе не було на двох заняттях.

— Може.

— Ти не ходиш у бурсу?

— Ма, ти знов починаєш?

— Синок, — дивиться на мене, — я тебе прошу, закінчи те кляте петеу. Без освіти тобі буде важко. Повір мені. Це ж середня освіта, якщо не матимеш диплома, то не зможеш піти далі вчитися. Чуєш мене, синок? Я розумію, що тобі важко. Всім важко. Зараз часи такі. Але ж… Толя, не грай вар'ята. Потихеньку… і все налагодиться.

Я тебе прошу, не кидай училище, чуєш? А там, дивися, влаштуєшся на гарну роботу, зароблятимеш путню копійку, одружишся; пауза; мені спокійніше буде. Синок, подумай…

— Добре, — перебиваю її, аби все це припинити. — Пішли спати.

Я знову у своїй кімнаті. Оглядаю платівки, радіолу, обклеєні картинками та плакатами стіни й почуваюся краще. Таке враження, наче мене тут не було цілий рік. Сідаю за свій письмовий стіл, торкаюся рідних предметів: олівців, запальнички, старовинного срібного хрестика, якого колись виміняв у Коновала. Несподівано заходить матір: можна? Да, да, заходь. Вона сідає на вільне крісло й каже, що до мене кожного дня телефонує Ляня, дівка, мабуть, за тобою сохне, синуля, може, ти до неї хоча б подзвониш?

17

Учора в бурсі мені виписав наш мастак за те, що прогулюю пари. Толя, каже він, ти ж нормальний розпіздяй, візьми себе в руки, закінчи це сране петеу, залишилося якихось два роки. Да, мастак Ромко — мужик серйозний і злого не бажає. Я пообіцяв йому, що виправлюся. Сьогодні на світовій літературі несподівано для себе отримую п'ятірку, й це мене круто вставляє. Здивований Коновал дивиться на мене і каже: ти шо, гоніш? ти шо, ботан? Сам ти ботан, обурююся на нього, читати нада, хоча б деколи; «Собор Паризької Богоматері» — класний роман, і тобі, наріку недоношеному, цього ніколи не знати. Коновал на мене гниє, але я його не слухаю. Після пари Риня, я і Король ідемо в дворик за нашими навчальними майстернями, в гастрономі купуємо «Жигулівське» (фуфлове попалося — 2–го пивзаводу), падаємо на лавці. Риня зізнається, що вчора вночі до нього подзвонила зарюмсана Іра Капуста, Толян, я з нею тер аж до дванадцятої ночі, вона так ридала, шо це просто торба, мені її навіть шкода стало; пауза; Риня сумно дивиться перед себе, п'є невеликими ковтками з пляшки й продовжує: яка тьолка, пацани, я не знаю, чи будуть мене ще так любити… Ти говориш, як сімдесятилітній дід, сміється Король, клацає запальничкою й прикурює, глибоко затягується, випускає дим і продовжує: а я, пацани, думаю, шо ми не повинні сохнути за ними, хай вони бігають за нами: ше така бабаська не вродилася, яка змусить мене про неї думати; пауза; це дуже нездорова біда, коли мужик постійно думає про бабу, він тоді стає ненормальним… скільки класних пациків було, які через пизду зламалися. Я допиваю пиво, жбурляю пляшку в кущі. Риня несподівано згадує Дефіцита й каже, що він вже догрався, Дімі, здається, кранти настали, он, на весілля запросив.

— З Ахінацеєю?! — у мене мало очі на лоба не лізуть.

— Да, — відповідає він, — прижучили нашого Діму кегебісти, прижучили по повній програмі, пацан так скоро не відмажеться, ходив, сміявся, блатував, а тут — хлоп! — і ласти.

Пауза.

— І мене він запросив, — каже Король.

— А нас з Машталіром — нє, — дивлюся на них.

Риня кисло посміхається й каже, що Дефіцит уже кілька днів ходить мутним, ніби його мішком прибили, шось собі кілішкує, нічьо не говорить, пацану нада помогти, бо настануть гайки… якшо сам себе підписав на цю біду, то можна простіше до цього ставитися, на всьо забити великий болт і жити в своє задоволення, а шо нє? а? в будь–якій ситуації є вихід, навіть коли тебе насильно женять; а корчити з себе нещасного… їбав я це. На його місці міг би бути я, обводжу їх поглядом, або Бодьо Машталір. І шо, ти тоже би собі так мозги парив, як Діма? — дратується Риня. Не знаю, розгублено відповідаю йому, просто… просто нам легко говорити, бо ми не були в його шкурі. Да всьо це гнилі тьорки! — встає Риня з лавки, «в його шкурі», «в його шкурі»… шо «в його шкурі»? Хай живе так, як йому добре… ну женили тебе на цій сучці Ахінацеї… пху! твою мать! і треба було ж таке чювирло підчепити? але ж на цьому життя не зупиняється… Пацани, перебиває нас Король, шо ви про всяку біду думаєте, краще їдемо вечором під «Нічлаву», купимо тварюку й відпердолимо її, а? їдемо? Пауза. Ми переглядаємося з Ринею. Ачьо, можна, пожвавлюється він, сьогодні ж ми нічим не зайняті? Король каже, що колимагу й хату організує, за це не переживайте, головне, шоб бабки були, п'ятдесят паперів на дві–три години хватить. Нема питань. Моїх останніх двадцять п'ять баксів, думаю, вистачить.

Згодом він заїжджає за нами на вишневій «п'ятірці» свого старого, ми сідаємо в салон із затемненими вікнами. Старий Короля — ше той фраєр, бабасьок молоденьких любить катати, дрючить їх одну за одною. Король відкриває біля себе віконце, на повну котушку вмикає AC/DC, як ненормальний, вигукує «вав» і з пробуксовками зривається з місця. Ми летимо по Київській під 80 у напрямку 9–ї бурси, повертаємо на Примакова. Не боїшся фараонів, шо так їздиш? — питаю в нього. їх тут нема, каже він весело, я сюдою їхав із центру за вами. Риня, звертаюся до нього, в мене з баблом підсос. Питаю, чи не сплавив він цифровий магнітофон, який ми недавно витягнули з «волги» на Енергетичній. Поки ше нє, відповідає, їдемо розбитою бруківкою вниз до 6–го магазину, потім під залізничний міст і виїжджаємо на Крушельницьку. Під готель «Тернопіль» підрулюємо повільно, оглядаємо місцевість. Біля входу до «Нічлави» стоїть три крутелики і курять. З боку парку Шевченка ідуть дві соски, заходять у кабак, один із крутеликів говорить до них і бере симпатичну брюнетку, підстрижену під каре, за руку. Він кілька хвилин тре з нею, мала силувано посміхається, аж поки не заходить у «Нічлаву». Ну шо, пацани? — дивиться на нас Король, вйо, бо дощ і коні мокнуть. Він просить зачекати і йде шукати повій. Ми з Ринею закурюємо, мовчимо. Пауза. Ше місяць–другий, несподівано озивається Риня, і похолодає, можна буде їздити у Львів або Франківськ і скидати куртки; пауза; он з Югославії бариги стільки лайкової шкіри понавозили. А де колимагу візьмемо? — запитую в нього. Риня обертається до мене й сміється: тесть Дефіцитові нульову «дев'ятку» обіцяв? — обіцяв. Король невдовзі повертається і каже, що є одна клячя, по п'ятнадцять паперів з носа. Не страшна? — жартує Риня. Нєа, відповідає Король, станок нормальний, ходова нормальна, табло — в порядку; спочатку панти клеїла — по двадцять хотіла, але я домовився за п'ятнадцять, карочє, пацани, в нас тільки дві–три години. Скидаємося по п'ятнадцять баксів і віддаємо Королю. Він іде за шльондрою, а Риня каже, треба купити водяру, пиво і все інше. Дає презерватив. Короля так і не видно. Риня, ти з Естонією — серйозно? Певний час він мовчить, але знаю, що від таких думок балда його розколюється. Ти про шо? — дивиться на мене. Ну, ти будеш туди звалювати назавжди? Пауза. Він дістає нову цигарку, клацає червоною запальничкою, глибоко затягується й повільно випускає дим, порожнім поглядом втуплюється перед себе, наче кілішкує, що відповісти. Поки не знаю, каже, я про це кожен день думаю… Капусту люблю… але Інгрід… мене від неї, Толян, аж трусить… Пауза. Де цей Король? — несподівано драіується. Зараз прийде. Нарешті з'являється Король, за ним іде кляча. Я придивляюся, і в мене від несподіванки аж відкривається рот.

— Торба! — вигукую я. — Риня, подивися, хто йде!

— Хто? — перепитує він.

— Дід Піхто! Це ж Іруся! Іруся, ця блядюга Артура, пам'ятаєш?

— Да?

Вони підходять до машини, Король відчиняє задні дверцята біля мене, і в салон сідає Іруся, вона мене спершу не помічає, вітається з Ринею, поводиться скуто, прохолодно, ніби механічно. Король швидко оббігає машину до водійських дверцят, сідає. Привіт, Іра, вітаюся я. Вона дивиться на мене й сахається, каже Королю, щоб той зупинив, але я беру її легко за руку й кажу, дурненька, я нічьо не пам'ятаю, ніяких образ, да? Вона втухає й більше не сіпається. Повертаємо в центр і їдемо на Східний, де Король підготував хату. Я сиджу біля неї й думаю. Не вкладається в голові, що вона займається таким. Скільки пройшло часу? Три місяці, чотири? Коли вона пішла на панель? Іра сидить мовчки, лише час від часу кидає на мене короткі, швидкі погляди. Да — думаю про себе — колись ця пизда мене серйозно заводила, я ще був тоді хлопчиком, тремтів від одного її вигляду.