Лис Микита - Iван Франко

Був я штучка невеличка,

Та «від личка до ржемичка»

Щораз далі, далі ліз:

Вже ягнята й козенята,

Що відбігли геть від тата,

Я хапав і в яму ніс.

Біг до зла я шляхом битим!

Спобратимався в Неситим:

Він учитель мій у злім.

І коли я нині стою

Під смертельною вербою,

То його заслуга в тім.

Раз ото на переднівку

Ми таку злодійську спілку

Зав'язали: я дрібне,

Вовк велике має красти,

А що зиск - по рівній части;

Нині кара б'є мене!

Але як прийшло ділиться,

То ніколи, як годиться,

Половини Вовк не брав:

Загарчить - не смій і писнуть!

Сам же, хоч би мусив тріснуть,

До крихітки все зіжрав.

А як часом грубілу штуку

Нам вдалось спіймати в руку,

То Неситий як ревне,

Вже Вовчиця тут з синами!

М'ясо мало не з кістками

Хавкнуть - хвиля не мине.

Адже ж тямлю так, як нині:

У одної господині

Ніччю виліз я на під;

Висів тамка у димарни

Солонини полоть гарний,-

Ну, його й дістати слід.

Кажу: «Вовче, ти дри стріху,

Я ж сей полоть нам на втіху

Живо з вішалки здійму».

І поліз я на бантину,

Довго мучивсь, поки скинув

Подоть просто в рот йому.

Вовк м'ясиво хап - і драла!

Та мене ще хіть зібрала

На вечерю курку взять:

А у тої господині

На близесенькій бантині

Спав курей довгенький ряд.

Підіпхавшися по платві,

По бантині, мов по дратві,

До курей я вже підліз.

Серце б'ється… тихо… темно…

От в такі-то хвилі, певно,

Найлюбіш жартує біс.

Вийшла ж і мені ярмурка!

Я гадав, що скраю Курка,

А то крепкий був Індик.

Я на Курки шийку мірив,

Індика в крило і вцілив -

А Індик як здійме крик!

Я зубами хап за тепле,

А Індик крилом як стрепле!

Даром, що старий я Лис,-

Світ мені заморочився,

Я схитнувся, поточився,

З Індиком гегеп униз!

Ну, та й мав я тут пригоду!

Полетів, та не до поду,

А на тік у сіни впав.

Гепнув так з цілого маху,

Думав: кожду костомаху

Мов у ступі зопихав.

Не кінець тут моїй лазні!

В сінях був я, мов у казні,

Вийти не було куди.

От запхався я в куточок

І стулився у клубочок:

«Тихо! Лихо пережди!»

Та даремну мав надію!

Чую голос: «Гей, Андрію!

А поглянь-но до сіней!

На поді там щось кричало

І у сіни щось упало!

Ну, Андрію, встань-но, гей!»

Чути: наймит щось воркоче,

Встав, щось шкряба і стукоче,-

Світло він світив, мабуть;

Далі двері відчиняє,

Каганець в руках тримає:

«Що за дідько гримнув тут?»

Глип! Індик по сінях ходить.

«От хто крики тут заводить!

З сідала Індик упав!»

Втім, в куток зирнув нечайно…

«Ай! Хазяйко! Уставай-но!

Гість до нас тут завітав!»

«Що за гість?» - «Та Лис Микита!»

«Бий, Андрію!» - «Чим же бити?

Встаньте радше з подушок!

Та обоє ми без труду

Сю поганую приблуду

Живо зловимо в мішок».

Поки там вона збираєсь,

Наймит зблизька призираєсь,

Знай, до мене з каганцем.

Я ж сиджу, тремчу, все чую

Та й усе собі міркую,

Як би тут втекти живцем?

Ось хазяйка лізе в сіни;

Того й ждав я, як відчинить

Двері в комнату вона:

Шусть їй прудко попід ноги,

В хату вскочив та й з порога

Просто скачу до вікна.

Шибку висадив з розгону,

Стрічку не одну червону

Я на шкірі здряпонув;

Ну, та вирвався на волю.

Та й садком відтак по полю,

Мов безумний, в ліс махнув.

Довго бігав без уговку,

Поки врешті в нетрі к Вовку,

Ледве дишачи, добіг.

«Ой Вовцуню! Я аж гину!

Дай же м'яса одробину,

Що для мене ти зберіг!»

«О, зберіг! - смієсь Неситий.-

Тим ти, певно, будеш ситий:

На і знай дар щедрий мій!»

І - зміркуйте підлу штуку! -

Дав мені дубову клюку:

Полті вішають на ній.

Отаке сказати мушу:

Тільки гріх я брав на душу,

Що із ним до спілки крав,

А й за гріш не мав пожитку

І без власного прожитку

Був би з голоду пропав.

Але я не дбав нітроха,

Славшій скарб царя Гороха

Я у своїх мав руках!

Скарб безмірно так багатий,

Що ледве би міг забрати

На сім возів у мішках».

Лев, про скарб такий почувши,

Насторожив пильно уши.

«Лисе, що се ти верзеш?

Про який се скарб гадаєш?

Чи ще й досі скарб той маєш?»

Лис сказав на те: «Авжеж!

Царю,- каже,- пане милий,

Перед входом до могили

Я душі не обтяжу!

І чого ніяким світом

Не сказав би жінці й дітьом,

Се тобі я розкажу.

Знай же, царю, скарб той грубий

Статься мав твоєї згуби

І нещастя джерелом.

Не вкради його Микита,

Кров твоя була б пролита,

Стався б страшний перелом!»

Лев, неваче ужалений,

Скочив, рикнув, мов шалевий:

«Що, що, що се ти сказав?

Що се за смалені дуби?

Перелом? Нещастя? Згуби?

Все розказуй, щоб я знав!»

Каже Лис: «Я царську волю

Рад сповнити, тільки молю,

Вислухай мене ти сам.

Лиш тобі й твоїй княгині

Важну річ відкрию нині

І Гороха скарб віддам».

«Гей, здійміть із нього пута

І ведіть його ось тута!» -

Крикнув гучно Лев катам.

Ті нерадо розв'язали

З пут Микиту й розважали,

Що то він набреше там!

А Микита, волю вчувши,

Свобідніше відітхнувши,

«Слава богу! - прошептав.-

Ну, коли не рад здихати,

Наострись гаразд брехати!»

З тим перед царем він став.

«Ну,- цар каже,- сядь, Микито,

Сміло все кажи й відкрито,

Але з правди не змили!

Бо як збрешеш, то, їй-богу,

Не за шию, а за ногу

Будеш висів на гілли!»

ПІСНЯ ШОСТА

Слухайте ж, як Лис Микита

Цупко, наче кінь з копита,

На брехню пустився й лесть!

Щоб лиш на гіллі не згинуть,

Не задумавсь камінь кинуть

І на батька свого честь.

«Царю і весь чесний зборе!

Превелике, люте горе

По заслузі б'є мене!

За злодійство дам я душу,

Та одно злодійство мушу

Розказати вам страшне.

Парканадцять літ вже тому,

Як мій батько - де, в якому

Місці, хто се зна - напав

Славний скарб царя Гороха.

Та добра йому нітроха

Скарб той клятий не придбав.

Батько мій був горда штука.

Фінансовая наука

Був його любимий фах.

Льстив царю, міняв все фарбу,

Щоб лиш стать міністром скарбу,

Він на се острився страх.

Та ти, царю, хитрість скриту

Проглядів, прогнав Микиту,

А міністром став пан Рись.

І пішов мій батько в пущу,

І поніс він думу злющу -

Відомстить тобі колись.

В пущі скарб знайшов заклятий

І почав він міркувати,

Щоб великий бунт піднять,

Щоб царя зіпхнути з трону,

Славну ж царськую корону

Щоб Медведеві віддать.

Спілку він зібрав велику.

З листом шле Кота Мурлику

До Бурмила: «Так і так.

Льва ми хочем скинуть з трону;

А як ти його корону

Хочеш взять, пришли нам знак».

Ну, на вість таку Бурмило,

Начеб що його вжалило,

Схопився і сам прибіг.

«Браття,- каже,- я все з вами!

Або ляжем головами,

Або Льва зав'яжем, в міх!»

Батько мій і Кіт Мурлика,

Вовк, Бурмило і велика

Їх рідня - усі зійшлись

І на бунт, на чорну зраду,

Братобійчу, люту зваду

Всі врочисто сприсяглись.

Із околиць чужоземних

За Горохів скарб наємних

Мали військ навербувать.

Я підслухав всю їх змову,

Про страшну її основу

Став я пильно міркувать.

Я Бурмила хитру злобу

Добре знав, його особу,

Непочесну і смішну,

Став рівнять з тобою, пане,

І кажу: «Сей опуд стане

Нам царем? Ну, батьку, ну!

Знав ти скарб знайти великий,

Та біда, коли владики

Ліпшого знайти не вмів!

Де Бурмило - цар народа,

Там пропала честь, свобода,

Голос правди занімів».

І неначе голос з неба

Звав до мене: «Треба, треба

Зав'язати зраді рот!

Хоч той зрадник - батько твій.

При царю ти вірно стій!

Будь, Микито, патріот!»

Так розміркувавши гладко,

Дожидав я, аж мій батько,

Як була умова, знай,

Там у зрадників тих темних,

На вербунок військ наємних

Рушить у сусідній край.

Вже давніше, в переднівку,

Вислідив я ту криївку,

Де мій батько скарб сховав;

Ну ж тепер безпроволічно

Виносити денно й нічної

Все дочиста я забрав.

Невеликий час минає,

Аж мій батько повертає:

Вже готове військо жде!

Лиш вербунок заплатити,

Генералів назначити -

Хоч в огонь воно піде!

Не вітав рідню, домівку

Батько мій, лиш у криївку

Просто шасть - і обімлів!

Препуста-пуста печера,

Що була ще повна вчера!

Скарб увесь мов хто замів.

Що він біга, шкряба, нюха,-

Скарбу ні сліду, ні духа!

Тут старий ума лишивсь!

Заскомлів, немов на зуби,

Далі, шнур знайшовши грубий,

На гілляці задушивсь.

А Неситий і Бурмило,

Зрозумівши, що постигло

Батька мого, подались:

Страх лояльні поробились

І служить тобі пустились,-