Пацики - Дністровий Анатолій

— Діма, підрулюй до них! — кричить Риня. Наша колимага наближається, і цієї миті Риня б'є пляшкою по капоті «таврії». Лох різко натискає на гальма, вискакує з машини й репетує на всю вулицю. Дефіцит зі страшними скрипами також гальмує, і ми вибігаємо.

— Це мого тата машина! — від розпачу волає мудак у чорних окулярах. — Що скаже тато?!

Риня підскакує до нього й з усієї сили б'є в табло, да я в рот їбав твого тата, придурок! Із «таврії» вилазить ще один фуфєл. Я швидко оббігаю нашу «трійку» і з ноги заряджаю йому в коліно, він згинається і йойкає від болю. Машталір коротким прямим вирубує його. У цей час Риня пресує того вилупка, який на Канаді показав нам «фак». До Рині долучається п'яний Дефіцит і копає лежаче тєло, яке верещить, ніби недорізане порося, й закривається своїми каліками. Тьолки в салоні «таврії» відкрили сосальники: люди! хто–небудь! рятуйте! Ми закриваємо двері, щоб їх не було чути. Повз нас проїжджає набитий людьми тролейбус і раптом збавляє хід. Діма Дефіцит підбігає до нього й починає товкти по металевому корпусу кулаками, переляканий водій дає ходу. Круті педалі, пака в лоб нє далі! Малий Машталір дивиться на пасажирів, зупиняється поглядом на одному з них і горланить «чьо пасьош, ублюдок? траву пасі!»

— Звалюємо! — кричить Риня. Ми штовхаємо колимагу, вона заводиться, сідаємо й їдемо по Енергетичній у бік універсаму. Потім звертаємо на Прімакова, а далі — на Київську.

Заїжджаємо в моє подвір'я, Діма виключає двигун. Ху, каже він, покаталися. Пауза. Малий Машталір тихо регоче, за ним Риня і я. Дефіцит дивиться на нас, харя його схожа на табло дауна, кліпає п'яними очима і собі гигикає.

— Як ми того лоха, а? — сміється Риня.

— Да, — каже Бодьо, — красіво.

Пауза. Мовчки куримо і знову час від часу сміємося. Пацани, може, по пивасику, бокаль–чик–другий — пропоную їм. Вони погоджуються, Дефіцит закриває колимагу, ми йдемо в найближчий магазин, набираємо купу «жигулівського». Від перших кількох ковтків відчуваю пожвавлення руху крові, а потім — повний форсаж. Заєбі–толз. Допізна сидимо за столиком, Дефіцит пару разів ходить стругати, накрило, бідаку. Машталір звалює додому, каже, водяру з пивом не мішаю. Ми лишаємося утрьох — мертвий Діма, який спить за столиком і намагається крізь сон говорити, я і Риня. Як ти думаєш, запитує Риня, йому гайки? Пауза. Думаю, да; хай жениться… а потім розведеться.

12

ОЙ БЛЯ!

Сьома ранку — я в штопорі. Який тупий біль! Я більше ніколи не буду стільки пити. Більше ніколи не буду поліруватися! Який ідіот придумав пиво після водяри! Повільно, малими ковтками п'ю гарячий чай, трохи попускає, але ненадовго, через хвилин десять–п'ятнадцять біжу в туалет, згинаюся над унітазом, таке враження, що весь біль плавно перетікає в голову. Мацаю чоло, воно гаряче, як Сахара. Стругаю, ривками, в конвульсіях. Чайок накрився. Як мене ха–рить! Опираючись рукою об стіну, повільно заходжу до кімнати матері й вітчима, які спокійно давлять масу й не знають про мої тортури. На мить вітчим розплющує свої каламутні, сонні очі, блудить ними навколо, мене не помічає й знову бай–бай. Відчиняю дверцята в серванті й порпаюся у картонному ящичку, де лежать ліки. Хапаю упаковку активованого вугілля. На кішку кидаю п'ять–шість таблеток і запиваю водою з–під крана. Невдовзі на кухню приходить мати й питає, чого товчуся з самого ранку. Мені погано, насилу видавлюю. Вона бурчить, що не треба по ночах вештатися, якщо не вмієш пити — не берися. Ображено на неї дивлюся: я думав, ти щось розумне скажеш. На — простягає мені металеву літрову кружку з розведеною марганцівкою, пий, скотино. Я беру важку велику кружку, дивлюся на рожеву рідину, й мені стає погано від одної думки, що цю біду доведеться ковтати. На дні кружки в невеличку пучку зібралися кристалики марганцівки, я запихаю в розчин палець і починаю ним крутити за годинниковою стрілкою, кристалики повільно зриваються з місця й кружляють у коловороті. Збираюся з силами і з нестерпними стражданнями випиваю половину кружки, решта — виливаю в умивальник. Ця біда робить свою роботу. Через хвилин п'ять я знову над унітазом, із мене виходить рожева рідина, дивлячись на неї, я чомусь вірю, що все буде добре, скоро поволі спадатиме біль, з'явиться апетит, я знаю, вже недовго. Поїж кашки, каже через годину матір. Не хочу я ніякої кашки. Поїж кашки! —

визвіряється вона на мене. Не хочу я ніякої кашки! НЕ ХОЧУ! — йду з кухні, а мати мені навздогін кидає: псіх. У своїй кімнаті ставлю платівку Елвіса Преслі й падаю на ліжко. Мене все це харить. На другій композиції голка на платівці починає скакати, й це мене також дратує, її запоров ще два місяці тому цей підар вошивий Петро Григорович, гнида неохайно ставиться до чужих речей. Підводжуся, переставляю голку на наступну композицію. Ляня, дурочка, знову до мене дзвонить, по кілька разів на день, із матір'ю тріпається по півгодини, і чьо їй нада? Може, думає, що в нас знову все починається, сюсі–пусі, аля–улю, рамси… бля… дебільна курка. Матір каже, йди, поговори з нею. Я лежу й на неї не реагую. Що їй сказати? — дивиться на мене. Скажи, шо мене нема, вона заперечує, але я її грубо перебиваю, ти мені заважаєш слухати музику. Пауза. Матір знову заводиться, командним тоном каже, щоб я йшов і поговорив з Лянею. Я не буду з нею говорити, ти це можеш зрозуміти? — підводжуся з ліжка. Чому? Пауза. Бо не хочу. Мати гнівно гримає за собою дверима, аж здригається в кімнаті вікно. Преслі. Я заплющую очі й слухаю музику. Зараз так не співають, думаю про себе, зараз кожен лох може випхатися на сцену, і про нього газети скажуть, що це повний відпад, крутитимуть пролетаріату кожного дня гівняні пісеньки по ящику, і він буде щасливим. У мої двері стукають, на цей раз вітчим, каже, що мене до телефону. Я підводжуся.

«Толя», одразу пізнаю голос Дефіцита, але він приглушений і чужий.

«Да, Діма, я тебе чую».

«Толя, мені, здається, вафлі», — каже він і починає ридати.

«Діма! Діма! Шо таке?»

«Ліпше не питай, я зараз не можу говорити». Кладе слухавку.

Невже Дімі торба? Не можу повірити, що в наше непримітне, безтурботне життя увірвалася небезпека, так просто, несподівано, про яку ніхто ніколи з нас не думав. Згадую його веселу манеру підрулювати до красивих бабасьок, чірікати їм усілякі приємності на вушка, від чого вони сміялися, здригаючись усім тілом, їхні очі від задоволення й цікавості поблискували, бо Діма, у принципі, симпатичний пацик, і тьолки на нього велися, як ні на кого з нас. Да, ця пизда Ахінацея — кара Божа, яка нагло звалилася на наші голови й одного з нас, здається, накрила остаточно. Як би там не було, але я відчуваю, що в Дефіцита всьо буде нормально, він викрутиться, на крайняк — одружиться з тією сучкою, а потім… рано чи пізно кине її, бо такі «склеєні» сім'ї довго бути не можуть, — це не по–людськи і не по–божому, так робити — нечесно. Діма, Діма… раніше ти завжди усміхався, що буде потім? Пауза. Я отямлююся й дзвоню до всіх наших, може, Дефіцит їм натріпав іншого. Рині нема, малий Машталір жує і каже, що до нього ніхто не дзвонив.

Ясно. Точніше — нічьо не ясно. Після другої дня виходжу на кухню, голод бере своє. Мене попускає бодун, і я відчуваю, як зростає апетит. Смажу яєчню, нарізаю свіжі огірки, помідори і поспіхом їм. Матір сідає напроти й мовчки спостерігає, як я хряцаю. Від цього почуваюся незручно, кажу їй про це, а вона нічого не говорить і тільки кліпає очима. Якщо подобається — ну то дивися. Сидить спокійно біля стіни, обкладеної білою облицювальною плиткою, голову злегка відкидає назад і тулить до стіни. Поводиться дивно, відкритими, розширеними очима вона застигає на уявній точці й думає про своє. З цієї «коми» її виводить телефонний дзвінок. Отямлюється, на секунду зачіплюється поглядом на мені, ніби хоче пересвідчитися, що я не привид, швидко біжить у вітальню. Чую, як весело щебече, певно, з однією зі своїх при–бацаних подружок (це на годину), а на мене б кричала, щоб не висів довго на телефоні, бо підняли тарифи. Після їжі почуваюся краще, бодун попускає, лише втома нагадує про вчорашнє. Закурюю, відчиняю вікно. Мати з–за спини кидає мені: знову куриш? Не обертаюся, чую, як вона збирає зі столу тарілки, відкручує кран, тече вода, гуркотить каструлями і, здається, миє брудний посуд. Дивлюся на випадкових перехожих, які снують туди–сюди. Ідуть дві симпатичні подружки, в коротеньких спідничках, під тенісками нема ліфчиків, все як має бути, їхні засмаглі ноги рухаються гарно, наче в єдиному такті, плавно ступають, спинки дівчата тримають рівно, вип'ячивши свої маленькі пімпочки спереду. Хароші дойки. Збуджуюся. Несподівано помічаю літнього чоловіка з псом, придивляюся до нього, стежу за його поведінкою. Пес хоче бігати, нюхати травичку біля пішохідної доріжки, а господар щоразу смикає його за пові–док і тягне до себе. Бідна тварина. Чоловік каже «Барс», і я пізнаю його: це те мудило, яке ночами лазить біля мого будинку, вигулює пса і знущається з нього. Колись, курвий син, я тебе перестріну й настріляю по мозгах, шоб ти, вівця тупорила, запам'ятав на все життя: тварин бити не можна; а по ночах вештатися й голосно говорити — це, як каже малий Машталір, не красіво. Вийду і відірву бошку. Попадися тільки мені під гарячу руку, старий пердун! затичка минулорічна! лайно зіпсутого носорога! шоб тобі сифиліс мозги роз'їв! шоб у тебе був рак печінки! шоб тобі твій пес відкусив яйця!