Солоденьке на денці пирога - Алан Бредлі

Це було дивно, майже безглуздо – наче з оперети Ґілберта й Саллівана. Я спробувала взяти провину на себе, щоб захистити тата. Тато взяв провину на себе, щоб захистити Доґґера. Питання полягає в тому, кого захищав Доґґер?

– Спасибі, місіс М., – подякувала я. – Я не розголошуватиму нашої розмови. Вона цілком таємна.

– Між нами, дівчатками, кажучи… – сказала вона до нудоти солодкаво.

«Між нами, дівчатками» стало для мене останньою краплею. Аж надто ласкаво й поблажливо. Щось, не особливо шляхетне, виринуло з глибин, і я як оком моргнути перетворилася на Флавію Месницю-з-Кісками, яка заповзялася встромити дрючки в колеса цієї жахливої й безупинної торт-машини.

– Атож, – сказала я, – між нами, дівчатками. І якщо вже ми говоримо між нами, дівчатками, напевно, тепер саме слушна нагода сказати вам, що ніхто з нас у Букшоу насправді не любить кремових тортів. Правду кажучи, ми їх ненавидимо.

– Пха, я чудово це знаю, – відповіла вона.

– Знаєте це? – я була надто приголомшена, щоб вимовити більше, ніж два слова.

– Звичайно, знаю. Кажуть, що кухарки знають усе, і я одна з-поміж них. Я знала, що де Люсам кремовий торт не пасує ніяким боком, ще коли місіс Гаррієт була жива.

– Але…

– Чому я їх печу? Тому що Альф не від того, щоб з’їсти смачного кремового торта час від часу. Місіс Гаррієт не раз мені казала: «Де Люси – суціль чванькуватий ревінь і колючий аґрус, натомість ваш Альф – м’який, приємний заварний крем. Мені б хотілось, щоб ви іноді пекли кремовий торт і цим нагадували нам про нашу чванькуватість, і, якщо ми будемо відвертати носа, що ж, ви можете забрати його додому Альфу як солодке перепрошення». І по щирості кажучи, за минулі двадцять із гаком років я віднесла додому порядну кількість перепрошень.

– Тоді вам не потрібне ще одне, – сказала я.

І потому я втекла. Тільки п’ятки замигтіли.

21

У коридорі я стишилась, завмерла й прислухалася. Через паркетну підлогу й дерев’яні панелі звуки в Букшоу розкочувалися так само добре, як у королівському Альберт-холі. Та ба, навіть у цілковитій тиші в Букшоу була власна тиша, тиша, яку я легко впізнаю з-поміж інших.

Піднявши телефонну слухавку якомога тихше, я декілька разів натисла на важіль.

– Я б хотіла зробити дзвінок у Доддінґслі. Перепрошую, я не знаю номера, мені потрібен готель «Руда канарка» чи «Риска й кружало». Я забула назву, проте там нібито були букви Р і К.

– Одну хвильку, будь ласка, – промовив знуджений, але професійний голос на іншому кінці дроту, на якому було чути потріскування.

Це не має бути аж надто складно, промайнуло в мене в голові. Розташований через дорогу від вокзалу, «РК», або як там його називають, був найближчим до вокзалу готелем, а Доддінґслі, зрештою, не таке вже й велике місто.

– У мене в довіднику значиться лише «Виноградник» і «Веселий кучер».

– Це воно, – сказала я. – «Веселий кучер».

У глибині серця я зраділа.

– Номер – Доддінґслі, два-три, – сказав голос. – На майбутнє.

– Дякую, – пробурмотіла я, коли на іншому кінці дроту почулося клацання.

– Доддінґслі, два-три. «Веселий кучер». Ви при телефоні? Це Клівер.

Клівер, подумала я, – це власник.

– Я б хотіла поговорити з містером Пембертоном. Нагальна справа.

Будь-яку перешкоду, наскільки я затямила, навіть імовірну, можна подолати, якщо вдати терміновість.

– Його нема, – відповів Клівер.

– Батечки мої! – сказала я, трохи переграючи. – Страшенно прикро, що я не запопала його. Ви не могли б повідомити, коли він поїхав? Може, я потраплю примірятись, коли на нього чекати.

Флейв, промайнуло в мене в голові, тобі слід бути в парламенті.

– Він поїхав у суботу вранці. Два дні тому.

– О, дякую вам! – видихнула я хрипкуватим голосом, який, маю надію, міг кого завгодно ввести в оману. – Ви надзвичайно люб’язні.

Я перервала зв’язок і поклала слухавку на важіль, лагідно, немов свіжовилуплене курча.

– Що це ти робиш? – вимогливо запитав приглушений голос.

Я рвучко обернулася, щоб побачити Фелі, зайняту вкутуванням нижньої частини обличчя в теплий шалик.

– Що ти надумала? – не вгавала вона. – Ти чудово знаєш, що тобі заборонено користуватися інструментом.

– А що ти надумала? – поцікавилася я. – Кататися на санчатах збираєшся?

Щойно Фелі спробувала злапати мене, шалик упав і відкрив червоні опухлі губи, схожі, як дві краплі води, на південний полюс камерунського гамадрила.

Я надто перелякалася й навіть не реготнула. Додана до помади отрута плюща перетворила її рот на здатний позмагатися з горою Попокатепетль пузирчастий кратер. Мій експеримент виявився успішним. Сурміть у фанфари!

На жаль, мені не було коли записати це; моєму щоденнику доведеться почекати.

Теліпаючи крихітними ніжками, як Товстун-Бовтун, Максиміліан, увесь у гірчичну клітинку, сидів на камені в затінку хреста на ринку. Він був настільки крихітним, що я його не одразу помітила.

– Haroo, mon vieux, Флавіє! – проверещав він, і я зупинила «Ґледіс» прямісінько біля носків його лакованих шкіряних черевиків. Знов уклепалася! Гаразд, тоді треба скористатися ситуацією.

– Привіт, Максе, – сказала я. – Маю до тебе питання.

– Хо-хо! – вигукнув він. – Оце так! Питання! Без жодного вступу? А перекинутися словом про сестер? А плітки з великих концертних залів усього світу?

– Що ж, – трохи збентежившись, відповіла я, – я слухала «Мікадо» по радіо.

– І як тобі? Якщо говорити про динаміку? Ото вже ця тривожна тенденція кричати арії Ґілберта й Саллівана, розумієш-но!

– Цікаво, – гмикнула я.

– Ага! Скажи мені, яким побитом. Любий Артур написав один із найдосконаліших музичних творів на нашому люксусовому острові, наприклад, «Утрачену струну». Ґ. і С. зачаровують мене безмежно. Чи відомо тобі, що їхня безсмертна співпраця зійшла на пси через незгоду щодо ціни килима?

Я уважно придивилася до нього, намагаючись зрозуміти, чи не водить він мене за носа, але, здається, він не жартував.

– Звісно, я просто згораю від бажання вивідати в тебе про недавні неприємності в Букшоу, Флавіє, люба, але я розумію, що на твоїх губах потрійна печать – скромність, вірність і закон – і необов’язково саме в такому порядку, еге ж?

Я хитнула головою.

– У такому разі став своє питання оракулу.

– Ви навчалися в Ґреймінстері?

Макс захихотів, як маленька жовта пташка.

– О, люба, ні. Боюся, я не така вже велика цяця. Я навчався на континенті, у Парижі, якщо казати точно, і не завжди в школі. Але мій кузен Ломбард – старий ґреймінстерець, і він завжди згадує його добрим слівцем – якщо він не на перегонах і не грає в карти у Монфорта.

– Він коли-небудь розповідав щось про директора, доктора Кіссінґа?

– Раба марок? О, моя крихітко, він рідко говорить про що-небудь інше. Він обожнює цього старого джентльмена. На його думку, це саме Кіссінґ зробив його тим, ким він тепер є – нічого надзвичайного, але все-таки…

– Не думаю, що він ще й досі живий. Маю на увазі, доктор Кіссінґ. Напевно, він дуже старий, еге ж? Проте я готова побитися об заклад на будь-що, що він сто років як мертвий.

– Тоді ти позбудешся грошей! – зрадів Макс. – Утратиш кожен свій пенні!

Рукс-Енд притулився в затишній улоговині між пагорбом Сквайрс і Джек О’Лантерн, прецікавий ландшафт, що на відстані скидався на могильний курган залізного віку, а якщо підійти ближче, виявлявся набагато більшим і формою своєю нагадував череп.

Я скерувала велосипед на Пукерс-Лейн, що тягнулася вздовж її щелепи, або східного краю. У кінці провулка густий живопліт загородив вхід у Рукс-Енд.

Коли проїжджаєш ці пошарпані рештки минулого, то опиняєшся на лугах, простягнутих на схід, захід і південь, занедбаних і порослих розмаєм. Дарма що пряжило сонце, над недоглянутою травою плавали щупальці туману. Там і сям широчінь лугів обтинали величезні сумні буки, чиї громіздкі стовбури й спущене додолу гілля завжди нагадували мені родину понурих слонів, котрі самотньо чалапають африканськими саванами.

Під буками дві пані поважного віку жваво перемовлялися, наче змагаючись за роль леді Макбет. Одна була вбрана в прозорий мусліновий пеньюар і домашній очіпок, який, очевидячки, дійшов до наших часів із XVIII століття, а її товаришка, загорнута в синю, як ціанистий калій, широку сукню, мала мідні сережки завбільшки із супову миску.

Сам будинок зовні був тим, що часто романтично називають «старовинним маєтком». Колись він правив за родове гніздо сім’ї де Лейсі, від якої дістав назву Бішоп-Лейсі (казали, що вони доводилися далекою ріднею де Люсам), але звідтоді минуло кілька стадій: від сільського обійстя успішного гугенота-крутелика, – чиїм крамом була білизна, – до того, чим він є тепер – приватним притулком, якому Даффі відразу ж пришила пришви, назвавши «Холодним домом». Мені майже хотілось, щоб вона була поряд.

Два замурзаних автомобілі, припаркованих на обійсті, свідчили про брак як працівників, так і відвідувачів. Обіперши «Ґледіс» об старезну араукарію,[124] я піднялася вкритими мохом покоцаними сходинками до вхідних дверей.