Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

В осінньому вітрі вже вчувалася зимова нотка, він видув з площі Ринок перехожих, їх тут, на диво, майже не було, хоч годинник на ратуші ще не вибив і одинадцятої. Лише за спиною кам’яного Нептуна темніли кілька зіщулених постатей, вони затуляли собою вуличного музиканта, що грав на контрабасі. Ніколи ще не доводилося чути й бачити контрабас на площі Ринок. Холодній темній площі пасували його глибокі, вкрадливі, густі звуки.

13. Ян Кумпа. Бучач і вітер підземелля

Вчора ж умовилися, що поїдуть разом. Обговорили деталі, а сьогодні – поворот на сто вісімдесят градусів. Вибачте, плани змінилися, і Ян Кумпа з Іриною їдуть до Бучача вдвох.

Ірина підстриглася коротко-коротко, як ніколи. Зачіска пасує їй. Помолодшала на десять років, а хто оцінить? Нема кому. Луїза з Галею не їдуть, одразу відмовилися, бо Луїза чекає на свого Ігоря: він ось-ось має повернутися з рейсу. А в Галі – випуск номера, вона має бути при своєму журналі. «Їдь, – каже, – Ірино, їдь неодмінно. Бучач – фантастичне місто».

Мали, одначе, їхати вчотирьох, разом з Магдою і Куричем. Ті відразу пристали на пропозицію Яна Кумпи: «Так, поїдемо». І вчора ще раз підтвердили. А сьогодні вранці, коли «опель» зупинився біля їхнього живоплоту, вийшли до воріт з винуватими усмішками: «Ми залишаємося, вибачте. Оце так зачіска! Ну, справді, вибачте, на жаль, не вийде… Нам дуже шкода!»

Невідкладна справа в Ігоря виникла, а Магда без нього не поїде.

– Зайдіть до хати, – просить Магда, – каву щойно зварила, зайдіть на хвилинку. Я вас так не відпущу.

На столі – кавник та канапки, на одному з крісел – на Куричевому «Шерхані» – плетений кошик з провізією.

– Це вам на дорогу, – каже Магда.

Ірина зазирає до кошика.

– Не така ти й винна, як себе почуваєш. – У кошику термос і прозора пластикова коробка з пиріжками. – Чого справді не їдете?

– Через яблуко. – Курич киває на своє творіння, на обличчі – жаль. Не тому жаль, що плани поламалися, а тому, що віддавати шкода. – Ціну, – каже, – назвав таку, що аж зіщулився. Щоб не було ніяких питань. А воно, бач, не подіяло. Беруть!

– Якби я не знала, що тут і до чого, присягнулася б: це наше яблуко, – каже Ірина. – Тобто яблуко Пінзеля. Точнісіньке.

Вона крутить його в руках, здивовано хитає головою. Ну все таке саме, як у тому першому яблуці! Навіть хробачий хід. Дивіться – показує Яну, щоб переконався.

– Куричу, – каже вона. – Ти геній, Куричу!

– Атож! – погоджується той.

Пояснення Ігоря й Магди видаються досить переконливими. Пізно ввечері телефонував… той Геленин помічник – як його? – Богдан. Каже: його шефиня купить яблуко, якщо господар трошки спустить ціну. А Ігор йому: «Ні, вже на кріслі скинув». Тоді той Богдан знову телефонує: «Гаразд, чекайте завтра». А Ігор йому: «А післязавтра?» Той: «Післязавтра не зможу, і цілий тиждень потім теж».

Довелося Куричам залишатися вдома. Не щодня такі покупці трапляються.

– Здається мені, – промовив Кумпа, ледве його «опель» вибрався на трасу й набрав швидкості, – що той Богдан інше яблуко хотів купити…

– Не знаю, – розгубилася Ірина, – він на це роздивлявся. А іншого йому ніхто й не продав би.

– І ще, здається, Магда з Ігорем задоволені, що вони залишилися, а ми поїхали.

Стенула плечима. А справді… Вони наче зраділи нагоді вирядити їх до Бучача вдвох. Тому й вибачалися без кінця. Теж мені, конспіратори. А Кумпа, бач, який спостережливий. Провела рукою по своїй коротесенькій стрижці. Волосся слухняно лягло під долонею й миттю виструнчилося. Податливість і опір водночас – те, що вона хотіла відчути.

Ян мовчки потицяв у кнопки, шукаючи музику. Каскад з кількох різнопланових тихих музичних уривків – і салон заповнили знайомі акорди. Не може бути!.. Акордеон. Ледь чутна музика, щемка й чуттєва. Тільки не треба додавати гучності. Ян наче почув мовчазне прохання.

За вікном, в акварельній, стриманій гамі, мерехтять придорожні пейзажі пізньої осені. Мінімум барв, мінімум звуків. «Якщо він не заговорить, поки лунає ця мелодія, то… – загадує Ірина. – То все буде добре». Що «все»? Геть усе.

Вона перша порушила тишу:

– Десь ви пропадали…

– Їздив у справах, – озвався він.

– Галя бачила вас у Луврі, вона теж у Парижі була.

Глибока зморшка ворухнулася на щоці, цього короткого сум’яття годі було не помітити.

– Брала інтерв’ю коло вікна в залі Пінзеля, – докинула Ірина, – а тоді глянула, а вас уже немає.

Лише стишені перебори акордеона їй у відповідь.

– Я був у Парижі, – погодився Ян.

І все. Більше нічого.

«Кожен має свої таємниці», – погодилася подумки Ірина.

– Що буде далі? – запитав він.

Вона на нього глянула, не зрозумівши.

– Що буде після Пінзеля? Яка колекція?

Тепер настала її черга розгубитися на якусь мить. Невже такі збіги можливі?

– «Французький акордеон». Така буде назва. Мені Галя аудіоальбом привезла. І ця мелодія, яка щойно звучала, там теж є. Це звуковий фон майбутньої колекції…

Він покивав мовчки. Їй здалося, що він не повірив. І нехай. А якби вона це щойно придумала, то що йому з того? Важко пояснити, звідки дізнаєшся, якою буде твоя наступна колекція. Іноді досить почути кілька акордів.

Обабіч траси миготіли рекламні щити, дороговкази, лінії електропередач…

– Я знову хочу кави, – сказала вона. – У паперовому горнятку. Такої, що на заправках продають.

– І я теж, – усміхнувся він.

– Ви вже бували в Бучачі? – запитала Ірина, коли він повернувся з кавою.

– Я там жив… – сказав. – Потримайте…

Обережно взяла горнятка, оповиті серветками, посунула коліна вбік – шкода світлих штанів, коли що. Даремна обережність: Ян, ледве опустився в своє крісло, забрав у неї обидві кави, прилаштував на виступі панелі перед собою. Накрив пластикову покришку паперовою серветкою, обережно зняв, випускаючи гарячу ароматну пару, і подав Ірині каву. Те саме вчинив і зі своєю. Ані краплі не бризнуло з-під покришки.

– …до п’ятого класу. – І відпив ковток. – А потім ми переїхали до Львова. Дуже довго не їздив до Бучача, якось не випадало нагоди. Важко пояснити, чого там не був. І от коли нарешті приїхав у місто свого дитинства, то не пізнав деяких закутків. Не те, щоб Бучач аж так змінився, скоріше змінився я сам. Аж так змінився, що й не годен пізнати свого міста.

Ірина згадала свої даремні пошуки в Надвірній. Вона розуміла його.

Згодом, коли прокручувала в пам’яті події тої довгої дивовижної днини, не могла згадати, що спонукало їх говорити відверто, нічого не приховуючи. Напевно, з того кавування в «опелі» все й почалося. Ніби хтось підсипав до кави чарівного порошку відвертості. Передавали одне одному нитку розмови, вона розмотувалася сама собою, як сіра стрічка дороги попереду.

Здається, вона йому сказала, що він справляє враження правдивої людини. Він усміхнувся:

– Правдивий – той, що каже правду? Тоді ні, бо часом я її тримаю при собі.

– Я помітила, – сказала вона. – Мені здалося: ви скоріше змовчите, як збрешете.

– Ну, це я з вами такий… і то сьогодні…

– Тоді – начувайтеся! – пообіцяла вона. – Скористаюся з нагоди, дозволю собі дещо спитати, якщо ви нині схильні до правди.

Приблизно так усе починалося.

– Що для вас місяць листопад? – Ірина й дівчата іноді бавилися у гру в асоціації.

Однак він мовчав, і вона випередила його зі своєю відповіддю:

– Для мене листопад – це хризантеми. Такі дрібні, руді. А для вас?

Не відразу озвався:

– Смерть дружини. Вона помирала в листопаді.

Ірині пальці смикнулися, ледве стрималася, щоб не торкнутися його плеча.

– Вибачте.

Заледве кивнув.

Розповів коротко, сухо і страшно. Невиліковна хвороба. Повільне згасання. Доглядав сам. Донька кілька разів приїздила – вона в Німеччині живе. Тривалий час не міг отямитися. Робота врятувала. І мама – їй уже за вісімдесят – потребує уваги й піклування…