Приворотне зілля - Брати Капранови

Микола Пилипович рефлекторно смикнувся.

- Ой, що це? - Господар у своїх мандрах наштовхнувся на пістолета в кишені.

- Не твоє дєло! - грубо відштовхнув його майор.

- Зброя? - здивувався парторг. - Зброю треба залишити. Зі зброєю не можна.

- Не твоє дєло! - Микола Пилипович скинув туфлі зі шкарпетками і лишився босяка. - Дальше что?

- Не можна зброю, - тихо повторив парторг, але майор уже перебрав ініціативу.

Він вирвав з парторгових рук другу половину пучка й понюхав його.

- Це куда? Под мишку?

Той кивнув. Микола Пилипович прилаштував траву під пахву. Запах від неї йшов сильний, п’янкий. Чомусь у голові виникла думка про наркотики.

- Дальше! - Він відігнав непотрібні думки і вхопив глечик з припічка.

- Це п’яти намастити, - тихо пояснив господар, і гість тут-таки взявся виконувати інструкцію. Мазь у глечику виявилася ще духмянішою, але на п’яти вона справила добре враження, навіть краще за дезодорант, що ним користувався Микола Пилипович, коли упрівали ноги.

Ще раз понюхавши пальці і скривившись, майор поставив глечика на місце. Він відчував піднесення, як під час важливої операції.

- Дальше!

Парторг несміливо простягнув швабру. Микола Пилипович зважив її в руці, спробував на міцність і задоволено гмикнув. Від духмяної мазі п’яти горіли і підштовхували до рішучих дій.

- Зброю… - знову повторив господар.

- Гуляй. - Микола Пилипович не був налаштований на дискусію. Він озирнувся, кидаючи поглядом по залитій жовтим світлом кімнаті, і очі його зупинилися на роззявленій пащі печі. Щось підштовхувало до неї, і швабра в руках злегка тремтіла. Микола Пилипович перевів запитальний погляд на парторга. Той кивнув. Чомусь захотілося перехреститися, але це було б неправильним з будь-якої точки зору, тому майор тільки сплюнув і рішуче поліз до чорного отвору, паскудячи свого імпортного костюма в сажі.

Отак, власне, і опинився Микола Пилипович на тій самій галявині, що і Петро, але значно пізніше. Під впливом парторгової самогонки він навіть не встиг як слід здивуватися своєму польоту. А з галявини в глибині лісу лунали дивні звуки, і, зовсім не криючись, бо насправді вже не було від кого, майор чимдуж поспішив на звук. В руці він тримав швабру, за пазухою - «макарова».

Побачивши перед собою багаття і людей навколо нього, майор завбачливо заліг і поплазував уперед, уважно вивчаючи ситуацію. Петрів пістолет давив на ребра, заважаючи пересуватися, тому, врешті, він видобув його з кишені і закляк на краю галявини. Кущі тут видавалися вперед великим клином і давали можливість спостерігати майже впритул. Не можна сказати, що на Миколу Пилиповича не справили враження голі жінки, особливо враховуючи їх кількість. Точно так, як і молодший колега, він з подивом впізнавав знайомі обличчя і роздивлявся фігури. Проте вік і відповідальність допомогли зосередитися на головному, відкинувши зайві емоції.

А біля багать діявся якийсь негаразд. З юрби на центр раптом вилетів голий-голісінький чоловік і закрутився на місці. Щось у ньому здалося майорові знайомим, а коли найближче багаття зблиснуло, в його світлі знайомі риси сплелися в один образ. Петро! Так, його молодший колега, лейтенант стояв голий серед жіночої юрби та зацьковано озирався. Микола Пилипович протер очі. Авжеж, це був Петро і ніхто інший. Але ще одного учасника, а точніше учасницю, подій упізнав у наступну мить майор. Серед освітленого кола стояла жінка і голосно сміялася, подаючи приклад решті банди. Хоч Микола Пилипович і ніколи не бачив свою квартирну хазяйку без одягу, він все одно одразу впізнав її. Так, Тетяна бездоганна у своїй голизні, тому спостерігач у кущах на мить замилувався її багатими формами. Але коли на арені з’явився дід Юхим поруч із чорною рогатою твариною, майорова рука міцніше стисла пістолет.

- Ага! Осьо він! - громовим голосом прокричав дід, і спиною Миколи Пилиповича поповзли зрадливі мурашки.

- Ось хто сюди проліз! - Дід явно гіпнотизував юрбу, і вона замовкала, немов по команді.

Микола Пилипович мав професійне передчуття небезпеки. І зараз це почуття говорило, просто волало про те, що насувається щось страшне.

Коли Петро закричав: «Стоять!», майор рішуче зняв із запобіжника лейтенантового «макарова».

Проте наступної миті сталося неймовірне - під поглядом квартирної хазяйки лейтенант раптом став слухняним, наче лялька. Він повільно, як зачарований, ступив крок до неї, тоді ще один, крок за кроком, крок за кроком.

Коли до мети лишалося ще кроків п’ять, Микола Пилипович натиснув на гашетку. Пістолет із сухим звуком вистрілив і звично підстрибнув угору.

Могло здатися, що це просто у хащах зламалася гілка під чиєюсь ногою. Але від цього несподіваного звуку лейтенант раптом зупинився. Немовби постріл перервав тонку нитку, що з’єднувала його з Тетяними очима.

Ніхто нічого не зрозумів, а з кущів тим часом знову сухо тріснуло. І наче у відповідь на постріли з очей чорного цапа, що ним виявилась тварина біля діда Юхима, раптом блимнуло червоним.

- Трах!

Щось гучно розірвалося зовсім поруч. Микола Пилипович автоматично тиснував на гашетку пістоля, і цієї миті все зірвалося з місця. Звуки пострілів злилися з несамовитим виском, виттям та свистом. Натовп розпався на окремі купки, що з галасом бігли кудись. Микола Пилипович кинув стріляти і просто затулив голову руками, боячись, що його от-от затопче юрба. Петро укляк посеред галявини, не маючи сил ані тікати, ані боронитись. Потім знову щось вибухнуло, завило і раптом настала тиша, дзвінка, прозора, як буває перед ранком, коли нічні звуки поховалися, зморившись, а ранішні ще не полонили землю, чекаючи сонця, що от-от має з’явитися на палаючому небосхилі.

Сонце, наче спортсмен, вистрибнуло з-за обрію і засяяло, надолужуючи недодане за ніч. Земля прокидалася йому назустріч шурхотом листя на деревах, співами пташок, крапельками роси на стеблах поруділої від спеки трави. День міцно ставав на ноги, обтрушуючи з себе нічну дрімоту.

Микола Пилипович рвучко розплющив очі та озирнувся.

Він сидів на лаві під пам’ятником, на тій самій лаві, що на ній вчора напився з парторгом. Видатного ідеолога поруч не було, певно, очуняв трохи раніше й ушився. До речі, міг би розбудити, щоб столичний гість не мозолив очі людям із самого ранку. «Скотина», - подумав Микола Пилипович і потягнувся всім тілом. В голові шуміло, як і годиться з перепою, а втім, це легко виліковується. Щось іще невиразно тривожило майорову душу, але що - зметикувати поки не вдавалося. Майор озирнувся довкола - чи не бачить хто - і повільно підвівся з лави. Босі ноги торкнулися прохолодного асфальту, і тут раптова думка прошила все єство, неначе постріл. Майор опустив очі долу. Ноги справді були босі. Блискучі туфлі з акуратно складеними шкарпетками стояли поруч. Микола Пилипович деякий час дивився на них, а потім раптово почав порпатись під пахвами так, наче його заїли воші. Але ні вошей, ні чогось іншого під пахвами не було, крім, зрозуміло, пістолета в кишені. Майор зі стогоном опустився на лаву і згадав усе. Усі події минулої ночі постали перед ним в одну мить. Погодьтеся, що першою думкою повинна була бути - примарилося з п’яних очей. Так Микола Пилипович і подумав, але босі ноги, пожмаканий брудний костюм… Треба було негайно перевірити зброю - чи стріляли з неї, але, незважаючи на похмілля, у майора вистачило глузду не видобувати пістолета на вулиці. «Петро, - майнуло в його голові. - Там же був Петро!» Треба було негайно знайти лейтенанта і розпитати його, що він пам’ятає, що бачив, де був. Дійшовши такого логічного рішення, Микола Пилипович нахилився і почав повільно та акуратно взуватися. Звичка до порядку не зраджувала його ніколи, навіть з похмілля. Взуваючись, він звернув увагу на те, що ноги зберегли запах чогось трав’яного та незвичайного, і від цього запаху думки ще більше заплуталися.

З-за рогу вийшли дві жіночки і заклякли на місці, побачивши під пам’ятником на лаві столичного гостя.

- Це він, - зашепотілися вони, неначе побачили кінозірку. -… той самий… уявляєте?

«Спокійно!» - скомандував сам собі майор. Він не зрозумів, чим викликана така увага до його скромної персони, тому удаючи раптову заклопотаність, рішучим кроком почимчикував на квартиру. Якщо це і справді був сон, то з наслідками його треба було розібратися.

На вулиці вже було людно - у селі взагалі підводяться рано. Вдягнуті святково люди йшли у бік церкви, але Микола Пилипович не зауважив цього, бо намагався очей від землі не підіймати. Голова його була зайнята геть іншими проблемами.

Тетянина хата зустріла квартиранта несподіваною тишею. На ліжку в кімнаті лежав абсолютно голий Петро. Він міцно спав. Майор сів на стілець і трохи відсапався, намагаючись прийти до тями. Невже це могло бути насправді? Ліс. Стрілянина. Він обережно видобув з кишені лейтенантового «макарова». Ого! Неозброєним оком видно, що недавно стріляли. Паскудні справи! Не дай Боже когось зачепило.