Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Послали по нові карти, але все було марно. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Усі вовком дивилися на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, що всього-на-всього виклав готівкою вісім крон. Він відверто заявив, що такий чоловік, як Вейвода, не повинен би ходити світом, його треба було б відлупцювати носаками, викинути і втопити, як цуценя. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому сяйнула чудова думка. «Мені треба до вбиральні, – сказав він сажотрусові. – Пограйте за мене, пане майстре!» І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці, привести поліцію. Знайшов патруля й каже: «В тому і тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повернутись, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, йому повідомили, що за цей час студент-медик просадив понад два мільйони, а двірник понад три». На тарілці вже зібралося п’ятсот тисяч крон розписками. За хвилину туди влетіла поліція. Бруківник вигукнув: «Рятуйся, хто може!» Але було запізно. Конфіскували банк і всіх повели до поліції. Вугляр із Здераза почав пручатись, і його довелося везти в поліційній таратайці. У банку самими розписками було понад півмільярда, а готівкою понад півтори тисячі крон. «Таке мені ще на зуби не потрапляло, – заявив інспектор поліції, коли побачив ці карколомні суми. – Куди до них Монте-Карло!» Всіх, окрім старого Вейводи, залишили в поліції аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообіцявши одну третину законної нагороди з конфіскованого банку – десь близько ста шістдесяти мільйонів. Але він до ранку з’їхав з глузду, а вранці ходив по Празі й замовляв вогнетривкі сейфи цілими дюжинами. Оце так пощастило в картах!

Потім Швейк пішов варити ґроґ, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося дотягти його до ліжка, пустив сльозу й захлипав:

– Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, здирай шкуру. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке? – І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом: – Я безхарактерна падлюка, – і заснув, як у воду поринув.

Другого дня фельдкурат, не насмілюючись підняти на Швейка очей, як пішов уранці, то повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.

– Покажіть йому, Швейку, – сказав він, знов уникаючи Швейкового погляду, – де що лежить, аби все знав, і навчіть його, як варити ґроґ. А вранці вам потрібно з’явитись до надпоручика Лукаша.

Швейк зі своїм заступником чудесно провели ніч за приготуванням ґроґу. На ранок товстий піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:

– «Гей, біля Ходова там тече водичка, – продає там моя мила червоненьке пиво, горо, горо височенька, йшли дівчата битим шляхом, на Білій горі там ратай оре».

– За тебе я не боюся, – сказав Швейк. З такими здібностями ти у фельдкурата втримаєшся.

Так і сталося, що того дня по обіді надпоручик Лукаш уперше побачив чесне й щире обличчя бравого вояка Швейка, який йому відрапортував: – Насмілюсь доповісти, пане оберлейтенанте, – я той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.

II

Інститут офіцерських денщиків сягає прадавніх часів. Здається, вже Александр Македонський мав свого денщика. Але відомо напевно, що за феодальної доби в цій ролі виступали наймані зброєносці лицарів. А ким був Санчо Панса для Дон Кіхота?

Як не дивно, але ще ніхто не написав історії денщицтва. Ми б там прочитали, що герцог Альмавірський під час облоги Толедо з голоду з’їв без солі свого денщика; про це сам герцог пише в своїх мемуарах. Він оповідає, ніби його слуга мав м’ясо ніжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середнє між курятиною та ослятиною.

В одній старій швабській книзі про воєнне мистецтво знаходимо й настанови для денщиків. За старих часів денщик мав бути побожним, порядним, правдивим, скромним, хоробрим, відважним, чесним, працьовитим. Коротше кажучи, він мав бути ідеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змін. Новітня «офіцерська люлька» звичайно не буває ні побожною, ні порядною, ні правдивою. Бреше, ошукує свого пана й дуже часто перетворює життя свого начальника на справжнє пекло. Це лукавий раб, який вигадує найрізноманітніші підступні заходи, щоб отруїти своєму панові життя. Поміж цієї нової генерації денщиків не знайдеться таких самовідданих істот, котрі б дозволили з’їсти себе своїм панам без солі, як благородний Фернандо герцога Альмавірського. З іншого боку, ми бачимо, що начальники в боротьбі на життя і на смерть зі своїми новочасними денщиками вживають найрішучіших заходів, прагнуть утримати власний авторитет. Часом це набирає форми терору. Так, у 1912 році в Граці відбувся процес, на якому головну роль грав один капітан, що забив носаками свого денщика. Капітана тоді виправдали, бо він це вчинив тільки вдруге. В очах тих панів життя денщика не має ніякісінької ціни. Це лише річ, лялька для биття, раб, служка для всіх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушує раба бути дуже хитрим і підступним. Його становище на нашій планеті можна порівняти хіба що з муками слуг-хлопчиків у ресторанах за старих часів, яких ляпасами й знущанням привчали сумлінно ставитися до своїх обов’язків.

Та бувають випадки, коли денщик піднімається до ступеня фаворита і тоді стає пострахом роти, батальйону. Всі нижні чини намагаються підкупити його хабарами. В його руках не тільки відпустки, він, якщо треба, може вступитися за когось під час рапорту, й тоді все добре минається.

Ці фаворити діставали на війні великі й малі срібні медалі за хоробрість і відвагу.

Я знав у дев’яносто першому полку кількох таких. Один денщик дістав велику срібну медаль за те, що неперевершено вмів смажити вкрадених ним же гусей; другому вручили малу срібну, бо він діставав з дому чудові посилки з харчами і його офіцер у часи найбільшого голоду обжирався так, аж не міг ходити.

Реляцію на його відзначення медаллю начальник зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану відвагу й хоробрість, за те, що нехтував своїм життям і не залишав свого офіцера ані на крок під сильним вогнем атакуючого ворога».

А той тим часом десь у тилу спустошував курники. Війна змінила ставлення денщика до офіцера й зробила з нього найненависніше створіння для інших вояків. Денщик мав сам завжди цілу бляшанку консервів, тоді як на п’ятеро солдатів припадала також одна. Його польова фляжка завжди була повна рому або коньяку. Таке убоїсько весь день жувало шоколад і жерло офіцерські сухарики, курило сигарети свого офіцера, куховарило, поралося біля їжі, носило пошите за індивідуальною міркою новеньке обмундирування.

Денщик перебував у найближчому зв’язку з ординарцем і постачав йому недоїдки зі свого стола та ділився з ним своїми привілеями. До тріумвірату залучався ще фельдфебель-рахівник. Ця трійця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офіцером, була обізнана з усіма операціями та воєнними планами.

Підрозділ, капрал якого приятелював з офіцерським денщиком, був завжди найкраще поінформований, коли й що почнеться.

Якщо денщик казав: «О другій тридцять п’ять чмихнемо», – то точно о другій тридцять п’ять австрійські вояки починали «відриватися від ворога». Денщик перебував у найтісніших стосунках з польовою кухнею, дуже охоче крутився біля казана й там диктував, що йому подати, немов сидів у ресторані й мав перед собою меню.

– Я хочу реберце, – звертався він до кухаря, – вчора ти дав мені хвіст. Вкинь мені в юшку шматок печінки. Адже знаєш, я селезінки не жеру.

Денщик був мастак сіяти паніку. Під час бомбардування позицій серце у нього тікало в п’яти, він з усіма офіцерськими манатками опинявся в найбезпечнішому бліндажі, ховав голову під ковдру, аби його не знайшла граната, і бажав лише одного: щоб його командира поранило й він разом із ним потрапив у тил, якнайдалі від фронту.