Сагайдачний - Андрiй Чайковський

На цiлiй Українi заповiдалося панське раювання. Одне лише осталось болюче мiсце в панському тiлi, котре, мов загоєне терня, вiд часу до часу болюче вiдзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дiбратися i яке нi раз не хотiло вложити своєї шиї у панське ярмо. Польща обмежилася на тому, що старалася вiдтяти Запорожжя вiд усiєї України. Пограничним українним старостам було доручено не допускати нiкого нi сюди, нi туди. Поставлено на шляху до Запорожжя густi сторожi, котрi ловили збiгцiв, а так само запорожцiв, що на Україну переходили, i люто їх за це карали, одних i других. Та цi способи не могли вповнi своєї цiлi осягти. Гноблений панами i державцями народ втiкав на Запорожжя, бо там бачив одинокий свiй захист. Продирався там усiма можливими дiрами i щiлинами, наче вода iз розсохлої бочки. Одного пiймали, а десять iнших таки перейшло.

Запорожцi знову вмiли то цим, то тим дiйти до ладу з пограничними старостами, i таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.

Не зважаючи на занепад, на Запорожжi безупинно велися великi приготування до того, щоб можна було невдовзi виступити збройною рукою чи проти татар, чи таки ще раз помiрятись з панами на Українi за свободу українського хлопа. Завзяту агiтацiю у тому вели тi численнi хлопськi втiкачi, оповiдаючи про жорстокiсть панського володiння.

Через брак свобiдної сполуки з Україною на Запорожжi ставало тiсно. Там наче в горшку кипiло, i мусив наспiти час, коли та вся енергiя молодої, живої та здорової республiки виладується. Панська рука була закоротка, щоб сягла аж на Запорожжя. Вправдi Польща наставляла свого старшого над низовим козацтвом, та вiн не посмiв там показатися, а запорожцям анi снилося його слухатися, i вони вибирали правильно свого старшину i зi всiх розпорядкiв панського старшого глузували.

Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Сiч, дивились на все великими очима, бо не одне тут побачили iнакше, нiж собi це уявляли. На перший погляд, не знати було тої величi, якої тут надiялися.

Значний простiр землi на Малiй Хортицi обведений валами з дубовим частоколом наверху. Попiд валами iзсередини великi будiвлi городженi хворостом та обмащенi глиною, вкритi комишем, або кiнськими шкурами. Таких будiвель було багато. То були куренi, названi вiд знатнiших городiв України. Посерединi - великий майдан, а на ньому - невеликий домик для сiчової старшини i на сiчову генеральну канцелярiю.

По майданi проходжувалися купками запорожцi.

Пугач привiв пiд домик старшини чубiвцiв. По дорозi сiчовики його поздоровляли. Пугач пiшов з Петром Конашевичем до кошового.

В свiтлицi пiд образами сидiв кошовий батько Богдан Микушинський з генеральним суддею Павлом Тирсою. То були двi найстаршi особи на Сiчi.

Пугач, ввiйшовши, поклонився кошовому:

- Вашi голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Сiч одну вишколену чету вiд старого Чуба з поклоном i поздоровленням, а ватажком у них оцей молодий осавул Петро Конашевич.

Петро вклонився i передав кошовому список:

- Нас приїхало сорок людей.

- Здоровi були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий Касян Байбуза?

- Постарiвся та зимовиком живе.

- Менi дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелi були.

- Вони зовсiм не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував бiля своєї редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.

- Ще старий Чуб на старостi лiт здурiє та ожениться. Та коли тебе, козаче, Чуб осавулом на мiсце Касяна поставив, то, здається, ти неабищо.

- Ця слобода - то його дiло, - каже Пугач, показуючи на Петра, - неабияка голова, нiде правди дiти, в Острозi вчився.

Кошовий став пильно Петровi придивлятися:

- Ну, гарно, йдiть тепер в сiчову канцелярiю, хай вам пан генеральний писар курiнь покаже, до якого вас припише, а завтра пополуднi ти, Конашевичу, заходь до мене.

Вони вклонилися i вийшли. Зараз через сiни була сiчова канцелярiя. Стояли тут довгi столи, а за ними сидiли пiдручнi писарi. Генеральний писар проходжувався вздовж канцелярiї.

Вже вечорiло, i всi заворушилися вiдходити.

Як ввiйшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них i спитав:

- А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! - каже писар, пiзнавши Пугача. - 3 яким дiлом приходиш?

- Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловiк. Призначи нам, пане писарю, курiнь, а то прийдеться хiба на майданi на морозi ночувати.

- Iз Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товаришi. Так йдiть, небожата, у Переяславський курiнь. Там найбiльше людей потреба. Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре, добранiч вам!

Як козаки вийшли до сiней, Пугач каже:

- Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще знайдеш, либонь, i земляка свого Павла Жмайла. Може, вiн який родич твого побратима Марка.

Чубiвцi передали коней новикам, що тут з'явилися, i пiшли гуртом до Переяславського куреня.

Нiчого тут замiтного не було, бо всерединi курiнь був такий, як у Чубовiй редутi, хiба що бiльший. Було тут кiлька огнищ, на яких горiв вогонь i огрiвав усю хату.

Наприкiнцi куреня, за столом, сидiв курiнний отаман Грицько Жук з осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув вiд порога:

- Здоров будь, батьку отамане, здоровi братики! Усi оглянулися, як в курiнь ввiйшла цiла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очi долонею вiд свiтла.

- Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти блукав так довго?

Жмайло його зразу не пiзнав. Отаман каже:

- Не пiзнав Пугача?

- Справдi не пiзнав, - каже Жмайло i встав вiтатися. Жмайло був вже старий i сивий козак.

- Слухай, осавуло, - каже Пугач. - Приводжу тобi когось, що буде тобi, либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, - каже до Марка.

Марко виступив пiд свiтло, та осавул його не знав.

- Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи вiн рiдня тобi, то самi потолкуйте.

- Ти звiдки, козаче?

- Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.

- Рiдний, мiй, рiднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи, що там наш рiд?

- Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно не мали ми вiсточки з рiдного краю.

- Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?

- Я Степанiв. Про нашого прадiда нiчого не знаю.

- Я тобi стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?

- А то - мiй побратим Петро Конашевич, син Iвана.

- Знаю i твого батька, вiтай менi! Батько живий?

- Поляг, ще як я дитиною був.

- А вибач менi, товаришу, - каже осавул до Жука, - я на радощах i козацький звичай забув - перепинив цим новикам поклонитися тобi, як головi куреня.

- Ми вже не новики, - каже Петро, - ми з Чубової редути приходимо, ми - козаки.

- Вiтайте, панове товариство, - каже Жук, та я вас у курiнь не приймаю, бо у мене своїх людей доволi.

Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешнiй запорозький звичай, i чи знають, що їм на таке вiдповiсти?

Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед i, кланяючись курiнному отамановi, каже:

- Я говорю iменем усiєї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобi, батьку, вiд старого сотника Чуба i прошу: прийми нас, сирiток, у свiй славний курiнь, а ми дякуватимемо i, як старий звичай каже, вкупимось.

- Не можу сам цього зробити, бо я сам нiчого не рiшаю, хай старшина скаже, - каже Жук. Покликали ще курiнного суддю i кухаря.

- От i напасть, - каже Жук, - панове отамани. Прийшли якiсь козаки та й у курiнь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.

- Хай вкупляться, - каже кухар.

- Ми подорожнi, - каже Петро, - грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всiх золотого кладу. За решту вибачайте, ми вiдслужимо.

- Ну, що ж, панове, зробимо? - питає Жук.

- Приймемо, - каже кухар, - у нас харчiв доволi, а коли б негарно велися, так проженемо.

- Ну гаразд! - каже Жук. - Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм мiсце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу кашi, щоб для всiх на вечерю стало.

Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжi у куренi кухар таку замiтну вiдiгравав роль i до старшини належав. Кухар на Запорозькiй Сiчi був тим, чим у вiйську iнтендант. На його головi було не лише прохарчування усього куреня. Вiн дбав теж про одежу для всiх, вiв курiнну касу i з усiх видаткiв мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.

- А що з нашими кiньми станеться? - питає Петро старого Жмайла.

Не журись. За конi подбають другi, а ви, повечерявши, вiдпочиньте гаразд.

Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Сiчi.

На другий день вже сонце високо стояло, а чубiвцi ще спали. В куренi за той час козаки повставали, вмивалися i мимрили молитви, снiдали i розходилися, куди кому було призначено. Чубiвцi, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в куренi було тьмаво. Через малi вiконцята i пiхуревi оболонки доходило сюди мало свiтла. Старий Жмайло вже ждав на них, i як прочуняли, водив їх по Сiчi i все показував та пояснював.