Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Комуніст Ярослав Гашек опинився у скрутному становищі, зумівши, проте, уникнути розправи виключно завдяки своїй красномовності. Самарський краєзнавець О. Завальний наводить таку історію з пригоди письменника: «Одного разу, коли він переховувався у своїх знайомих на одній з самарських дач, з’явився чеський патруль. Офіцер вирішив допитати невідомого, на що Гашек, вдавши з себе ідіота, розповів, як він рятував чеського офіцера на станції Батраки: «Сиджу я й думаю собі. Раптом офіцерик. Точно як ви, такий делікатний і щупленький. Німецьку пісеньку муркоче і ніби пританцьовує, мов стара діва на Великдень. Завдяки випробуваному нюхові я відразу ж бачу – офіцерик під мухою. Дивлюся, прямує просто до вбиральні, з якої я щойно вийшов. Присів я недалечко. Сиджу десять, двадцять, тридцять хвилин. Не виходить офіцер…» Далі Гашек зобразив, як він зайшов до вбиральні і, розсунувши гнилі дошки, витягнув з нужника п’яного невдаху. «Ви, до речі, не знаєте, якої нагороди мене удостоять за порятунок життя чеського офіцера?»[1]

Невдовзі Гашекові пощастило роздобути через знайомих довідку про те, що він «божевільний син німецького колоніста з Туркестану». З цією довідкою він кілька місяців поневірявся мордовськими та чуваськими селами, переховуючись від чеських патрулів. Тим часом польовий суд чехословацького легіону видав ордер на арешт зрадника Ярослава Гашека. Втім у вересні зрадникові вдається благополучно перебратися через лінію фронту і приєднатися до частин Червоної армії у Симбірську.

Радянська влада швидко знаходить для письменника нове заняття. На чолі збройного загону чувашів Гашек вирушає до щойно відбитої у білих Бугульми, де тоді було розквартировано штаб 5-ї армії Східного фронту на чолі з маршалом Тухачевським. Тут розпочинається стрімке вознесення чеського письменника партійними сходами. Уже за місяць його призначають комендантом Бугульми. Комуніст Гашек вершить революційне правосуддя у Богом забутому татарському містечку. Враження від цих кількох місяців згодом лягли в основу циклу оповідань «Як я був комендантом Бугульми».

Згодом Гашека приписали до політвідділу 5-ї армії, частини якої тіснили Колчака в глиб Сибіру. У січні 1919 року він опинився в Уфі, де розпочинає видавати більшовицьку газету «Наш шлях». Потім ідуть Челябінськ, Омськ, Красноярськ. В Іркутську, куди письменник перебрався у квітні 1920 року, його обирають депутатом міськради. Розпочинається бурхлива діяльність по зміцненню радянської влади в місті. Він видає газети «Штурм – Рогам» («Наступ») німецькою та угорською мовами, «Бюлетень політпрацівника» – російською. Тоді ж Гашекові випало видавати першу у світі газету бурятською мовою під назвою «Юр» («Світанок»), у зв’язку з чим він швидко засвоїв цю екзотичну мову. Згодом, розповідаючи про цей період перебування в Росії, Гашек згадував, що йому довелося здійснювати якусь надсекретну місію в Монголії, де він від імені командувача армією вів переговори з якимось китайським генералом, хоча біографи й досі не підтвердили документально даного епізоду. Достовірно тільки відомо, що китайську мову він дійсно вчив.

Після закінчення громадянської війни Гашек ледве не осів у Росії назавжди. Придбав в Іркутську будинок на березі Ангари, зайняв пост у політвідділі 5-ї армії. Єдине, що тяжко переживав письменник, – це введення «сухого закону» в Сибіру. Відтак, коли наприкінці 1920 року йому запропонували повернутися до Чехословаччини для підтримки тамтешнього комуністичного руху, він, не роздумуючи, дав згоду.

Ще в Росії у Гашека виникає задум написати гумористичну епопею, що охоплює події Першої світової і громадянської воєн, і десь у 1920 році з’явився перший російськомовний варіант твору, куди було включено розділи «Пригоди кадета Біглера в полоні», «Швейк в країні більшовиків». На жаль, російськомовний варіант твору було втрачено.

Наприкінці 1920 року Гашек повертається до Праги, де дуже швидко розвіялися його революційні ілюзії, якщо вони взагалі в нього були й все, що з ним трапилося, не було черговою доволі макабричною містифікацією. Він знову перетворюється на завсідника празьких корчем. Знову з’являються в пресі його гуморески. У кабаре «Сімка черви» він виступає зі спогадами про те, як був «народним комісаром», сміючись над своїм «червоноармійським минулим», обіцяючи видавцям написати роман або цикл гуморесок під сенсаційною назвою «Швейк у Кремлі». Якщо сприймати Гашека як тотального містифікатора, то навряд чи можна серйозно вести мову про його революційну ідейність: повернувшись у 1920 році до Праги, він геть забув про комунізм і партійність.

Це була людина, якій усе байдуже, на все наплювати. З неймовірною, здавалося б, легкістю він відмовляється від колишніх переконань, друзів і товаришів по пиятиках, відданих жінок. Коли його дружина Ярміла народила сина, до них, переступивши через дуже складні стосунки, прийшли миритися батьки дружини, Гашек вийшов за пивом і повернувся за два дні. У Красноярську він бере шлюб з Олександрою Львовою, яка навіть не підозрює, що у Празі в її судженого є покинута дружина Ярміла й восьмирічний син Ріхард. Олександру Львову, що не знала чеської мови, вперше опинившись у чужій країні, він покинув після приїзду до Праги. Втім вона пише: «Окрім літературної творчості, своєрідність душі Гашека виявлялась у тому, що в нього було відсутнє почуття відповідальності». Інші свідчення були ще різкішими – поет Медек, що добре знав Гашека, говорив про його «аморфну душу, безхребетну, байдужу до всього «людяність». Схоже, що Гашек – як і Швейк – жив не там, де існував. Наприкінці життя він зробився схожим на свого героя і зображав його схожим на себе. Зовнішність Гашека так змалював Йозеф Лада, художник, без якого «Пригоди…» важко уявити (існує навіть видання твору в малюнках Й. Лади), і близький друг письменника. «Людина з маловиразним, майже дитячим обличчям… Гашек скоріше справляв враження пересічного, добре відгодованого синка з пристойної родини, котрий неохоче навантажує свою голову якими-будь проблемами. Майже жіноче, безвусе, простодушне обличчя, ясні очі…» Звичайно, це не хто інший, як Швейк.

Останні роки життя письменник провів у містечку Ліпніце. Стан здоров’я, підірваного на війні, погіршувався, він уже не міг виходити з будиночка. 29 грудня 1922 року він востаннє диктував свого «Швейка» (роман, власне, цілковито був продиктований письменником у корчмі). 3 січня 1923 року він підписав свій заповіт, сказавши: «Швейк тяжко вмирає», і відвернувся до стіни. За кілька годин його не стало. На похороні з представників літературно-художнього світу був присутній лише його друг художник Ярослав Панушка. Празькі друзі Гашека не повірили в повідомлення про його смерть, вважаючи це черговою жартівливою містифікацією. Відомий чеський дослідник творчості Гашека Р. Питлік зазначав: «Гашек не був веселим бодрячком, скоріше – тяжким меланхоліком… був різким, жорстоким, часом неймовірно грубим»[2]. Багато про що може сказати його брутальна пристрасть до розіграшів, що часом межує навіть з садизмом. Він зі сміхом описує в газеті «Наш шлях», як, будучи заступником коменданта Бугульми, наказав відправити на прибирання казарм п’ятдесят черниць, як спершу вони думали, що їх відправляють задля солдатських утіх, – загалом цей розіграш удався. І той же «гуморист»-Гашек продовжує: «У одного попа ми знайшли кулемет і кілька бомб. Коли ми його вели на розстріл, він плакав». І далі: «Під час Французької революції провокаторів не гільйотинували, а вішали. Через те що мотузка у нас відмінена, пропоную всіх цих провокаторів іванів івановичів на місці розстрілювати».

Ярослав Гашек посідає в історії чеської літератури особливе місце. Навряд чи знайдеться інший письменник, котрий привернув би до своєї особи загальну увагу, як це трапилося з Гашеком, що затьмарив своєю незвичайною долею власну творчість. І, ймовірно, жодне мистецьке явище такого масштабу, як творчість Гашека, не заперечувалось і не принижувалось так довго й так наполегливо. Частину провини за це, очевидно, має взяти на себе сам письменник. Він був першим, хто відкрито висловив сумнів у значенні власної творчості; першим, хто висміяв свою літературну працю, нерідко відгукуючись про неї зневажливо, лише як про ремесло.