Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Витауте Жилинскайте

Китичка мiцно стулив губи, довго дивився, як тоненькi пальчики розмотували i розмотували пов'язку, i нарештi сказав:

- Менi при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твiнас був викрав у Легарiї рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.

Ейнора перестала розмотувати пов'язку.

- Невже?

- Знай, - Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, - що Твiнас, хоч i товстуватий i трохи незграбнуватий, але зате який вiн благородний, такого i вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку вiн викрав, носив у своїй тапцi, тому вiн так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!

- Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, - весело усмiхнулася Ейнора.

- О Ейноро! - остовпiв песик. - Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!

- Навiщо менi та краса, - гiрко стиснула губи Ейнора, - якщо я через неї стiльки настраждалася.

- Ти не кажи так, - з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв. - Ти ще не знаєш справжнiх страждань.

- Пробач менi, Китичко, - прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.

- I ще знай, - додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!

У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.

- Ти так думаєш? - тихо спитала вона.

- I думаю i знаю! - запевнив песик.

Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.

- Нi, нi, - голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.

Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.

- Яка довга й тоненька пов'язка, - здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.

- Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, - промовила Ейнора.

- Ти якось дивно говориш, - здивувався Китичка. - Менi нiколи отаке не... не прийшло б у голову.

- А менi нiколи не виходить iз голови та квiтка, - зiзналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона менi сниться... Може, вона подiбна до незабудки, тiльки набагато-набагато бiльша.

- Бррр! - аж затряс головою песик. - I пригадувати я тих квiтiв не хочу! Жорстокi, хижi крокодили. Згадаєш тiльки про вазу - i то морозом тебе обсипає!

- Усе-таки, Китичко, - мовила Ейнора, - чи тобi не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють iншi?.. - Ейнора поклала змотану пов'язку i почала розмотувати Китиччину лапу. - Пригадую, на травi у нашому дитячому садку зацвiтав молочай... Як довiрливо вiн пiдiймав свої жовтоволосi пухнастi голiвки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... I раптом набiгають дiти i одне перед одним квапливо рвуть тi довiрливi голiвки... Бачила я: iз зламаних стебел сочилася бiла густа рiдина, у дiтей од неї ставали коричневi пальцi... Але тодi я ще нiчого не розумiла... зрозумiла лише тодi, Китичко, коли ослiпла, коли, стала слухати серцем. Тодi я почула i плач зiрваних молочаїв, - вiд нього, того плачу, тремтiло повiтря, здригалися сонячнi променi, завмирала трава... I ще, коли я ослiпла, то почула, як помирала квiтка, поставлена у вазу на столi у дитячому садку... Дiти їли суп, сьорбали, торохтiли ложками, вередували, хихикали... А квiтка ридала...

- Хлипала, так як я? - запитав Китичка.

- Хлипала спочатку часто й голосно, потiм дедалi рiдше, тихiше... зовсiм зрiдка... зовсiм потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я нiколи в свiтi не забуду її останнього подиху, пiсля якого вона навiки замовкла... I тодi я зрозумiла, Китичко, ще одне: тяжко, навiть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

- Слухаєш серцем... - повторив песик.

- Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.

- Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...

- Послухай, Китичко, я пригадала одну рiч. Коли я була ще в тiй склянiй шафi, вихователька садка щодня, бувало, посадить дiтей перед собою i читає їм казки. Менi особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його iм'я: Фенiкс.

- Фенiкс, - повторив песик.

- Цей птах був незвичайний тим, що, зiстарiвшись, спалював себе. А потiм iз того попелу знову вiдроджувався: гарний, дужий, молодий.

- Чудний птах, - здивувався Китичка. - Хотiв би я побачити його на картинцi.

- Послухай, Китичко, далi. Може, i та планета хотiла спалитись, як той Фенiкс, щоб знову вiдродитися iз своїх попелищ кращою, добрiшою i бiльш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було i всьоме, i з усiх найщасливiше, бо для вiдродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю вiдiрвав вiд себе... чи ти зрозумiв, Китичко?

- Я... я хо... хотiв би так зрозумiти, Ейноро, - тихо вiдповiв Китичка, - ти навiть не знаєш, як я хотiв би саме так зрозумiти...

- Але ж, Китичко, iнакше й не можна зрозумiти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелiлого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лiсi, щоб розпалити вогнище.

- Як ти гарно говориш, Ейноро, - здивувався Китичка, - говориш так, що я аж тремтiти почав... може, тому, що ти дивишся серцем i бачиш суть.

- Мiж iншим, - пригадала Ейнора, - я не закiнчила говорити про квiтку.

- Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобi стеблину тiєї квiтки, - вимовив Китичка.

- Я весь час думаю, - сказала Ейнора. - Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою нiжно погладив її стеблину i вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою i гордою тому, що не вiдчувала до себе нiякої нiжностi... Пiдняла Кадриля понад хмари, щоб тiльки вiн досягнув корабля... пiдiймала i пiдiймала, а сама ставала дедалi тоншою i тоншою... i коли нарештi Кадриль дiстався до нитки й учепився за неї, стеблинка квiтки стала тоненька, як i нитка... i перервалася...

- Звiдки ти знаєш, що перервалася? - здивувався Китичка.

- Менi розповiв пiлот, - призналася Ейнора. - У вiкно кабiни вiн усе бачив.

- А Кадриль, - вимовив песик, - Кадриль нiчого не бачив i до цього часу нiчого не знає. Його хвилювало тiльки одне: як би схопитися за кiнець нитки, бо iнакше вiн загинув би, тому вiн i не побачив, що сталося з стеблинкою.

- I я чiтко уявляю, - говорила далi Ейнора, - як тонiсiнька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвiт, величезна блакитна квiтка...

- Блакитна, як твої очi, як яєчко однiєї пташки, не можу сказати якої, - устряв Китичка.

- ...вiдiрвавшись, падає, мов камiнець, униз. Адже вона, та квiтка, Ейнора почала часто дихати, - вона теж згорiла, як Фенiкс, але не для себе, а для iншого.

- Я роз... розповiм Кадрилю, - задихаючись вiд хвилювання, пiдвiвся песик. - Я пiшов би й зараз розповiв би, - вiн з жалем подивився на дверi, що були в облозi жукiв, - адже це так важливо, що важливiшого i бути не може!.. Неабияк розхвилюється мiй друг, коли почує цю вiсть, неабияк!

- Коли я пригадую ту квiтку, - немов сама до себе мовила Ейнора, - я хочу бути кращою.

- I я, Ейноро, i я хотiв би бути кращим... значно кращим. А мiй друг... мiй друг захоче бути в тисячу разiв кращим!

Ейнора, усмiхаючись, поклала на пiсок змотану пов'язку i обережно доторкнулась до Китиччиних лапок.

- Скоро зовсiм загояться, - сказала вона.

- Як шкода, - промовив песик, - що я не можу тобi сказати одне заповiтне слово! Бачиш, його можна довiрити лише один раз i лише одному Другу.

- I менi шкода, Китичко, що не можу подiлитися з тобою однiєю своєю таємницею... як ти гадаєш, Китичко, чи ми коли доберемося до Тандадрики?

- А як же iнакше? - зробив великi очi песик. - Обов'язково доберемося.

- Адже менi так потрiбна Тандадрика, - вголос роздумувала Ейнора, щоб мене любили. Але мене й люблять!

- Та ще i як! - пiдтвердив Китичка.

- Менi та планета була потрiбна, щоб я стала бачити. Але... - Ейнора почала терти лоба, - але... о, Китичко, може, я вже досягла своєї Тандадрики?

- Якось химерно ти говориш, Ейноро, - покрутив головою песик, - хоч... хоч менi прийшло в голову, лише зараз прийшло, що i я дочекався такого видовиська, такого фейерверка, якого ще в свiтi не бачив... Нi, нi, це занадто важко зрозумiти, - невесело зiтхнув вiн.

- Я так само ще не все розумiю, але хочу, дуже хочу схопити саму суть, - сказала Ейнора i бiльше не вимовила нi слова.

Китичка здивувався, що повiки у неї на очах дуже сумнi. До цього часу вiн думав, що сумними можуть бути тiльки очi, але щоб могли бути сумними повiки...

- Знаєш, Ейноро, що ти менi зараз нагадуєш? - сказав вiн. - Одну мушлю, яку я бачив на картинцi, розчинену мушлю...

Довкола них панували тиша i спокiй. Жуки на схiдцях не ворушились.

Може, вони поснули.

Тепле повiтря i м'яка травичка хилили на сон; Китичка й незчувся, як у нього опустилася голова i вiн задрiмав, а незабаром те саме зробила й Ейнора. Вони обоє нiколи не повiрили б, що могли б мiцно заснути на такiй негостиннiй планетi, в невiдомостi, оточенi дивними ворогами. За всю довгу стомлюючу мандрiвку щойно тепер обоє по-справжньому вiдпочили: коли одне прокидалося, бачило, що спить другий, то, щоб не будити, сам засинав знову... Благотворний вiдпочинок дiє, наче найкращi лiки: у Китички загоїлись лапки, у Ейнори виздоровiла рука, а сни - прозорi й зворушливi обвивали їх, немов нiжне осiннє павутиння. I хтозна, скiльки вони ще спали б, коли б зненацька на них не сипонула сила-силенна жукiв...