Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Оце що ні, то вже ні. Останній раз був я на сповіді, як женився. І то з примусу, бо ксьондз не хотів інакше повінчати.

— Так, так, я знаю, що ви людина прогресивна і для вас, як каже німець, релігія шпільт кайне ролє[61].

Коли Леон сказав це, Йосифа щось наче сіпнуло:

— Слухай мене, Леоне, ти часом не натякаєш на те, щоб Бронко… перейшов на польське?

Леон почав шморгати носом, як людина, якій треба знайти час для відповіді.

— Відзі пан, панє Завадка, пан трохи не так висловлюється. Тут ідеться про звичайну формальність. Панскі син — греко-католик, а треба, щоб він став римо-католиком, і по всій параді! Ніхто не вимагає від нього, щоб він перейшов на Мойсеєве віросповідання, правда? Він залишається католиком, як і був, тільки ота мала формальність…

Завадка відчув, як у нього холодніє обличчя.

— Що ж ти, Леоне, граєш вар'ята? Ти ж знаєш, що в наш час перейти на римо-католицьке — це те саме, що з копитами перейти на польське, і то ще на яке польське! На оте, слухай мене, що то скачи, враже, як пан каже… І ти, чоловіче, наважуєшся з цим звертатись до мене?

Завадка мусить потягти ковток пива, так йому висохло в горлі. Неприємне відчуття, ніби обпарив чимсь горло.

— Поговоримо, панє Юзефе, по-мужському. Прошу зрозуміти: те, що стосується релігії, — абсолютна формальність. В душі, між нами кажучи, ваш син може залишатися, ким йому подобається, а що стосується офіціального документа, то так треба. Пан мнє розумє, панє колего?

— Який я тобі до біса колега! — фиркнув Завадка. Він настільки не хоче нічого спільного мати з тим, що сидить проти нього, аж крихти від свого хліба згортає на окрему купку.

«Щеня ти миршаве! І як ти собі думаєш переходити на польське? Сьогодні на польське, а завтра, як треба буде, то на німецьке, а там ще на турецьке? Що ж то, собако, національність — то тобі спідниця чи штани, що їх можна міняти в кожну погоду? Ти мені припікаєш соціалізмом. Так, гівнюху, так, я старий соціаліст. Я завжди був далекий від тих українських патріотів, що по-польськи відзивались тільки до собак… І богові я ніколи не набридав своїми молитвами та постами, але, падлюко, я не з тих, що торгують своєю національністю. Я завжди, щеня ти миршаве, був і залишуся тим, ким мене мати родила. А ще тепер, у ці страшні часи, коли тюрми тріщать від наших людей, тепер цуратись свого народу, — то краще шнурок на шию і повіситись на сухій вербі…»

— Слухай мене, Леоне, — починає вголос думати Завадка, — ти або зовсім сп'янів, або шуя[62], яких світ не бачив. Ти знаєш, те, що ти мені пропонуєш, — це в сто разів гірше від того, що зробив з нами твій тато. В сенаті, слухай мене, — ти ж знаєш, читаєш же газети, — обговорюють проект нової Берези Картузької, бо стара… вже не вміщає ув'язнених… А ти, тварюко, береш на себе сміливість пропонувати мені… ух! Панно Рузю, ще пляшку пива, але холодного, з льоду, якщо можна…

Лід, — подає з-за прилавка голос панна Рузя, — щойно вийшов, але в цю хвилину вона велить внести відро свіжої води, і зараз на столі буде пиво, як з самого льоду.

Зілінський, який за прикладом Завадки замовив і собі пляшку пива, довго й акуратно скручує цигарку.

Завадка дивиться на його підпухлі опущені повіки й думає:

«Не може, падлюка, дивитись у вічі чесним людям. Ух ти! Йому здається, що як воно на чужій кривді долізло До власної друкарні, то вже бога за бороду спіймало. Забуває, шуя, що за такими, як Йосиф Завадка, стоїть ще його профспілка. Історія з старим нічого не навчила його…» — Слухай мене, Леоне, ти дай мені на письмі, розумієш, на письмі, що ти не приймаєш мого сина тому, що він українець, а я вже знатиму, що мені далі робити. Твій тато теж був дуже сиромудрий і думав, що його не стосується договір з нашою організацією, а вийшло, що ні… Довелося-таки старому послухатись профспілки. Добре то кажуть, коби свиня роги мала…

— Як бога кохам, пан смішний, панє Юзефе! Що пан порівнює тамті часи до сьогоднішніх?

— Ти що цим хочеш сказати?.. Панно Рузю, як там з тим холодним пивом?

— А що стосується того, що я хочу сказати, то я зараз виясню. Пан, панє Юзефе, зовсім відстав від життя. Так, так, відстав від життя. Пан хоче скаржитися на мене? Перед ким, якщо можна запитати шановного пана? Панові Юзефові Завадці не подобається мій політичний принцип. Це панське[63] право. Так, так. Але прошу пам'ятати тільки те, шановний панє Юзефе, що не я видумав той принцип. Я не маю голови… хи-хи-хи… до політичних принципів. Є настанова пана старости — може, я не повинен цього говорити, бо це була чисто довірочна нарада, — але є, проше пана, настанова пана старости до ремесла приймати тільки поляків або таких, що хочуть стати поляками. Так, так, хочуть стати поляками.

— А наша профспілка не підчиняється твоєму панові старості. Зрозумів?

— А пан Завадка впевнений у цьому?

Йосиф подивився Леонові у вічі довгим колючим поглядом.

— Падлюка ти, Леоне, от що я тобі скажу! Слухай мене, тобі хочеться, щоб я, старий профспілчанин, зневірився у своїй організації? Цього тобі хочеться? А дулі з маком тобі не хочеться? Таж тебе, пуцьверінку, ще на світі не було, як я носив уже профспілковий квиток на грудях. А може, в тебе, слухай мене, спеціальне завдання від пана старости розпалювати зневіру у провід серед членів профспілки? Від такої тварюки, як ти, можна всього чекати…

Рузя ставить на стіл льодове пиво. Завадка прикладається до кухля і за одним подихом спорожняє його до половини.

Зілінський змочує губи і відразу ж витирає їх білосніжною з ясно-голубими краєчками, акуратно вчетверо складеною хустиною.

— Пан Юзеф погарячився і незаслужено наніс мені образу. Так, так, велику образу. А в нас, поляків, що стосується образи, то кажуть, що знєвага — крві вимага. Та я — людина потульна. Так, так, потульна. Пан, панє Завадка, знову відстав від життя. Так, так, відстав від життя. Ну, припустімо: пан піде скаржитись до своєї профспілки і дійде аж до президії професійних спілок. Вище нема вже куди, це пан і сам прекрасно знає. І що ж? Там пана товариші вислухають, овшім[64] вислухають чемно, попросять сісти, може, навіть почастують цигаркою, але правди панові все одно не скажуть. Так, так, правди від них пан не почує, панє Завадка. Товариші почнуть доводити панові, що профспілка зобов'язана регулювати наплив робітників до друкарень, щоб запобігти безробіттю. Чим не аргумент? Або скажуть панові, що не можуть «найближчим часом» улаштувати панського сина на роботу, бо саме тепер створилася перепродукція друкарських учнів. Вони, ті панські товариші, панє Завадка, будуть всіляко співчувати панові як старому членові профспілки, але що ж вони можуть? Може, скажуть панові, що вони влаштовують тільки таких учнів, на яких є попит. Ваш син українець? Добре, хай собі буде українцем, але «тимчасово» немає попиту на учнів української національності, — а при чому тут президія спілок? Так, так, панє Завадка, пан не хоче того бачити, що я пораджу, якщо пан навмисне не хоче бачити, що верхівка ваших профспілок — це самі видні лідери ППС. А ППС, — невже ж, панє Юзефе, пан не знає цього? — ППС відкрито веде проурядову політику, а політика уряду тепер така, що Польща — для поляка, і я, бардзо пшепрашам, не вбачаю в цьому абсолютно нічого поганого!.. Може, вип'ємо ще по кухликові?

Завадка підвівся. Він не мав наміру, як подумав Леон, кинутись на нього з кулаками чи шпурнути кріслом. Боронь боже! Він тільки встав, щоб краще прицілитись і плюнути в пику цьому щеняті. Це так. Такий намір був у Йосифа Завадки. Але цієї хвилини сталося щось незрозуміле: Йосиф Завадка начеб відчув на своїм плечі важку руку Павлини, яка посадила його на місце. Дарма Зілінський зірвався з місця, заслонившись спинкою крісла. Йосиф Завадка вже заспокоївся. Він уже відчуває себе таким спокійним, таким спокійним, аж важким від того крижаного спокою в собі.