Приворотне зілля - Брати Капранови

- Пробачте, а Тетяна Юхимівна вдома?

Смеркало. Микола Пилипович за сільським звичаєм стояв біля хвіртки. Думки його були зосереджені на важливих для подальшого розвитку операції питаннях, а тому поява молодого хлопця на стежині під вишнями пройшла непоміченою.

А подумати керівнику групи було про що. Виявилось, що баба Кабачиха не зовсім відьма. Точніше, зовсім не відьма. І хоча вербування старої пройшло успішно, час настав подумати про більш безпосередні контакти, а значить, як це не важко, про діда Юхима. Бо інших зачіпок у оперативників поки що не було.

Що можна закинути старому? Однозначно Петра. Хай пояснить, чого тоді гуляв попід танцями вночі? Але як до нього підійти? Впертий дід може гостей прямо з порога завернути. Навіть точно заверне. Хіба через парторга спробувати…

- Пробачте!

- Га? - виринув майор зі своїх думок.

Хлопець біля хвіртки трохи сполошився та знічено пробурмотів:

- Вчителька, Тетяна Юхимівна тут живе…

- Нєту єйо, - автоматично відповів майор, і раптом його наче по голові стукнуло: «Юхимівна?!»

Десь далеко забрехали собаки звичним вечірнім хором. А хлопець все ще стовбичив біля хвіртки, переступаючи з ноги на ногу та не даючи зосередитись. Врешті-решт, він таки наважився на щось і видушив із себе:

- Я насправді до вас.

- До мене? - Майор підвів здивовані очі й умить пригадав цього парубка. Перед ним стояв один із тих трьох, що їх вони з парторгом допитували у конторі. Наймолодший. Кликали його, здається, Віталькою.

- А може, до вашого… ну напарника, що на танцях був.

- А-а! - протягнув майор. Хлопець заважав зосередитись і перетравити щойно отриману інформацію. - А що?

- Я вибачитися хочу. Ну що тоді вдарив його.

Микола Пилипович присвиснув.

- Ну це давай луччє я йому передам. А то у нього нерви, він може і… - Майор красномовно похитав головою. - Так шо передать?

- Передайте. Передайте, що я вибачаюсь.

- Хорошо.

Проте хлопець продовжував м’ятися біля хвіртки, і Микола Пилипович знову підняв на нього роздратовані очі.

- Всьо?

- Ну так. Тільки ви мене ще тоді питали.

- Що питав? - Майор вирішив, що почує прохання не звертатися до міліції. І не вгадав.

- Ну кого я під танцями бачив, коли все це сталося.

- А-а. Ну і кого?

- Парторга.

- Всьо?

- Так. Він у залу зазирав, коли дівчата танцювали, а потім пішов за клуб.

- Спасибо. Ну, можеш іти.

Сутінки швидко поглинули хлопця. Микола Пилипович нарешті зміг зосередитися на своїх думках.

Юхимівна! І як йому не спадало на думку запитати, як її по батькові. В уяві постала огидна постать діда Юхима, потім Тетянине обличчя… так, цілком можливо. Тетяна Юхимівна! А що ж це парторг, сучий син, мовчав, га?

Вулицею пройшли люди. Вони за сільським звичаєм привіталися із заїжджим науковцем, і той автоматично кивнув у відповідь.

Ти диви! Значить, Юхимівна! Ага. А вони вуха розвісили. Фольклористка! Вчителька! Очі замилює, а двоє зайнятих людей через неї… через неї! Зачекайте, а парторг? Якщо він знав, що вона донька діда Юхима, то чому не сказав? У нього і самого по відьомській частині не все гаразд. А крім того, Петро оно за донькою неповнолітньою увивається, міський командіровочний. І цей хлопець… Чекайте, що це він сказав, що бачив, як парторг у клуб заходив? І той тракторист теж парторга бачив…

При цій думці майор раптом хлопнув себе по лисині. Ой, ні, пробачте, по голові.

Господи, як усе просто! Петра увалили того самого вечора, коли йшла гра в преферанс. Правильно? А парторг, як ми пам’ятаємо, тоді залишив партнерів, буцімто на хвилинку додому, і був відсутній майже годину. Точно. На танцях музика грала, а тоді скінчилася. І він сказав, що ходив додому, в той час, коли свідки його біля клубу бачили… Все сходиться. Як все сходиться! Мотив - будь ласка, мотив відомий. Наталка з пошти йому каже, що донька з Петром гуляє, батько приходить на танці перевірити і все бачить. А дати дрючком по голові простіше, ніж потім виховувати байстрюка. Логічно? Дуже логічно. Оце так парторг! І що він, цікаво, робив біля клубу вранці? Скажіть, будь ласка, чого б це нормальна людина після п’янки встала рано і поперлася до клубу? Злочинець завжди вертається на місце злочину - залізне правило, яке ще раз знайшло блискуче підтвердження. Який лис! Який старий і хитрий лис! Другом прикидався, горілку підливав, а сам дрючком по голові!

«Стій, - зупинив себе досвідчений майор. - Не суєтісь. Давай по порядку». Юхимівна, це перше. Те, що Тетяна - Юхимівна, зовсім не гарантує, що вона донька того самого Юхима. Мало в селі Юхимів!

Мало. До речі, дуже мало. Тут так всього один. Юхима сьогодні просто так не знайдеш. Якби вона була Петрівна, інша справа, Петрів кругом достобіса. А прізвище? Хоча що для жінки прізвище? Скоріш за все, вона на чоловіковому. От якби саму спитати, взяти за барки, і спитати як слід!.. «Паспорт!» - майнула в голові думка. І справді, почати треба з речових доказів. Десь у хаті повинен бути паспорт, а в ньому написане місце народження. Якщо співпадає - значить, точно вона, якщо ж ні… Це все одно нічого не означає, мало де людина може народитися. Але там буде видно.

Микола Пилипович заплющив очі і міцно затулив їх руками. Це допомагало відсторонитися від емоцій. Постоявши так з півхвилини, він раптом неначе завзятий спринтер зірвався з місця і побіг доріжкою до будинку.

Петро лежав на ліжку. Він взагалі останнім часом самоусунувся від операції. Ну та це потім, у Києві буде видно.

- Петро! В окно подивися нємножко.

Лейтенант слухняно підійшов до підвіконня і вирячився на огорнуте сутінками подвір’я, вартуючи.

- Що сталося?

- Та тут інформація новая. Очєнь інтересно.

- А-а, - байдуже протягнув Петро.

Работнічек, мать його! Але зараз треба було знайти паспорт квартирної хазяйки, і майор одразу відкрив дзеркальні дверцята буфета - найпопулярнішої схованки для різноманітних документів. Проте там лежало все що завгодно, крім паспорта. І у шухлядах теж. Микола Пилипович понишпорив поміж білизною у шафі - другій за популярністю народній схованці. Там, щоправда, знайшлися гроші. Небагато. Проте жодного документа. За пічкою, крім глечиків і пучків трави, теж нічого не було. Чомусь спало на думку, що хитра господиня спеціально заховала від них свого паспорта, але це вже було явним перебільшенням.

Майор почухав потилицю. От якби мати години дві часу і бригаду, вони б тут усе перевернули догори дном, а так… Проте версія, яка закріплювалася з кожною хвилиною у голові, була такою стрункою, що відмовлятися від неї, через те що не знайшовся якийсь паспорт, було б просто блюзнірством. Та й до чого тут паспорт, скажіть будь ласка? Навіть якщо хазяйка не має відношення до лютого діда, все одно лишається парторг. А парторг уже на гачку. Тут усе в наявності - і мотив, і час, і свідки, і відсутність алібі, тобто навіть наявність антиалібі. Та за таких доказів людину можна в камеру закривати, а там уже сам зізнається у всьому, де дінеться.

Значить, що у нас виходить? А виходила ідеальна ситуація. Компромат - осьо він. Тепер у парторга лишався вибір - або відповідати на всю котушку за скоєне, або співпрацювати, і не корчити з себе, як ото корчив - дружба, горілка, преферанс і все таке, а реально приносити користь. Чомусь Микола Пилипович був певен, що з парторга має бути користь, особливо якщо взяти до уваги історію, що її розповів отець Штефан.

Це була удача, справжня удача. Завербувавши таке джерело, можна було б спокійно повертатися до контори. За наявності доброго джерела інформація - справа часу. А Тетяна… до речі, якщо все складеться як слід, можна буде і Тетяну вербануть, донька вона там чи ні, а у цій історії явно замішана. Тут у них одне велике кодло, якщо навіть парторга загнуздали, і це, зважте, за старої ідеологічної системи.

Дійшовши таких висновків, Микола Пилипович припинив нишпорити в хазяйчиних речах і вирішив зараз-таки брати парторга за роги. Просто в лоба: «За що ви хотіли убити Петра?» Саме «хотіли убити», щоб страшніше стало. А може, краще не так? Микола Пилипович і справді був досвідченим працівником, тому ніколи не зупинявся на одному варіанті.

- Петро, без меня тут присмотри за хазяйкой.

- А що? - Петро не відривав очей від подвір’я.

- Та єсть тут одна версія. Прийду - розкажу. Ти з нєйо очей не спускай.

Він і не підозрював, що того вечора лейтенант виконає його розпорядження на всі сто і навіть більше.

Кинувши поглядом на непорушну фігуру підлеглого, що продовжував спостерігати біля вікна, майор помітив, що з-під лейтенантової подушки на ліжку визирає ремінець кобури. Тут іще одна ідея стрельнула в голову, і, повагавшися трохи, Микола Пилипович, нишком витяг Петрову зброю, а порожню кобуру акуратно повернув на місце. Господар навіть вухом не повів. Работнічек!

Перевіривши перед дзеркалом, чи не виглядаює з кишені пістолет, Микола Пилипович поправив зачіску і рушив до воріт у супроводі двох поглядів - лейтенантового з-за вікна та повного білого Місяця, що сходив з-за обрію.