Пацики - Дністровий Анатолій

— Тебе очень плохо?

— Да, дуже погано, — намагаюся відповідати бадьоро. Маріна тулиться до мене, гладить по голові, наче я велетенський пухнастий кіт. Відкриває сумочку й дістає цитрамон, дає мені таблетку, з кухні приносить у чашці воду.

— Через полчаса тебе будет лучше, — дивиться співчутливим поглядом. Ніяк не розумію, чьо вона така добра. Маріна не відводить очей. Почуваюся незручно, мабуть, до неї нада шось говорити, аби не подумала, що живе з повним доходом.

— У вас там… всі такі красиві? — торкаюся пальцями її обличчя. Вона оживає, з'являється ледь помітна усмішка, цілує мою руку й треться об неї щокою. «Где, там?» — кокетує. Яка діваха! — У вас, у Донецьку… — стежу за її живими, симпатичними очима.

— А ты приедь и увидишь, — сміється вона. Пригортаю її до себе й шепочу на вухо, що обов'язково приїду, якщо так просиш… Ми лежимо в тихій темряві й нам добре. Не хочеться говорити, наче слова зараз зайві. Дивлюся їй в очі, вони злегка поблискують. Не знаю, про що вона думає. Здається, біль у голові поступово минає. Несподівано в мене на язиці крутиться запитання, але не наважуюся його вимовити. Маріна тихо каже, що чує, як б'ється моє серце. В іншій кімнаті тарабанить телефон, але я не реагую.

— Маріна, у тебе багато було?.. — відчуваю, як після цих слів у голову мені б'є кров. Вона затихає, таке враження, наче перестає дихати, й мовчить. Який же я лох! Хто мене тягнув за язика! Несподівано Маріна відповідає, що це не має значення і що в цьому запитанні нема нічого дивного, всі мужики однакові, всі про це думають. Прошу пробачення, глухо кажу їй. Маріна заливається реготом і вискакує на мене.

З

Під ранок Маріна знову пристає, запускає руку під ковдру, пестить мені ноги, підіймається до живота, наче хоче роздражнити. Попри те, що сон не покидає, одразу заводжуся. Її тіло пахне теплим солонуватим потом, який ніжно вкриває шкіру, роблячи її злегка вологою. Граюся з м'якими грудьми й несподівано думаю, скільки ще рук мацали ці витвори природи. Зрештою, хіба це має значення? Нас і так хтось рано чи пізно буде мацати і таке інше. Вона запитує: «я у тебя первая?» Від цих слів соромлюся, Мабуть, виявила мою недосвідченість, що я в сексі повний лопушенція. Мовчки киваю, навіть не знаю, чому їй брешу, в мене ж було… кілька разів. Чистий мальчик, сміється вона, бере моє обличчя у свої руки і з усмішкою на устах обціловує. Мені це подобається. Злегка покусую м'які соски, які швидко тверднуть і трішки збільшуються. Маріна несподівано запитує: яка різниця між жіночими грудьми та дитячою залізницею? Не знаю, сміюся від цього запитання. Вона каже, що те і те має належати дітям, але граються цим чоловіки. Ха–ха–ха! — регочу, як ненормальний. Вона просить, аби поцілував її в шию. У шию — так у шию, нема проблем. Ми знову зливаємося, й цього разу я тримаюся довше, ніж увечері, хоча на початку трохи мудохався з презервативом. Таке враження, наче в її сумочці, крім презиків, більше нічого нема. Я запитую в неї про це, вона погоджується й каже, що гроші не проблема — можна обійтися, а ось без презервативів… далеко не заїдеш, особливо з Донецька в Тернопіль. Може, щось поставити? — показую на радіолу. Несподівано Маріна говорить, що в дитинстві дуже любила музику, навіть закінчила музичну школу з високими оцінками, що в її кімнаті й досі стоїть піаніно, інколи грає, але останнім часом, запинається, від музики ніби відвернуло, на душі стає неспокійно від музики, ніби вивертає, каже, що тепер боїться музики; пауза; шепоче: добре, що ми в тиші.

Поки я вмиваюся, чищу зуби, на кухні Маріна ставить чайник, робить бутерброди. Що мені з нею цілий день робити? — сушу собі голову. Піти погуляти? В кіно? Вона гукає, що сьогодні буде гарний спекотний день. Може, повести її на озеро? За сніданком кажу їй про це, Маріна одразу погоджується, хоча — починає сміятися — крім футболки, на ній більше нічого нема. Відбита кобіта — думаю про себе — нічого не скажеш. Вирішую піти на Острівець, де загоряють і купаються голими, а патрульні деколи за це роблять втик.

Ми виходимо біля обіду. Сідаємо на тролейбус і ідемо до магазину № 6, звідки пішки — під залізничний міст і по Крушельницькій — доходимо до парку Шевченка. Навколо паркового ставка, котрий відокремлений від великого тернопільського озера пішохідною асфальтною набережною, сидить малеча з вудками й показують однин одному на косяки червоноперок та плотви, що видніються в чистій воді між зеленими коралами водоростей. Шум поодиноких катамаранів змушують зграї рибин здійматися й плисти в інше місце. Посеред ставка є острівець, і Маріна прямує туди. Я зупиняю її, кажу, нам треба на той острівець, що на озері, а на цьому — щовечора дискотека, ну і, звичайно, сміюся, вічні розборки між масивами, минулого року нам тут набили морди штемпи зі Старого парку. Маріна питає, що ж було потім, маючи на увазі, як ми повелися. Кажу їй, що цього року, буквально недавно, влаштували їм повне Дахау. Сонце добряче припікає, в парку купа людей, переважно матері з малюками, котрі прийшли на дитячі гойдалки. Купую два пломбіри, Маріна дякує й ласує морозивом. Перед нашими поглядами постає розкішне, широке озеро, синювата вода поблискує на сонці й значно темнішає в затінку дерев під незначним виступом берега навпроти. Маріна захоплено дивиться й каже, що ці краєвиди їй нагадують донецький Кальміюс, але тут значно красивіше. Вона показує праворуч, удалину, де в озеро впадає Серет, і запитує, що там за жовтуватий клаптик землі. Це дальній пляж, до нього ходить катер. Катер? — здивовано перепитує. Да, он він якраз пливе, рукою підводжу її погляд до ближнього пляжу, від пристані якого якраз відпливає великий катер. У нас по озеру пасажирів перевозять два катери, пояснюю їй, великий і маленький. Серед кількох вітрильників, які плавають поблизу Острівця, якраз з'являється маленький катер, що повертається з дальнього пляжу, пропливає близько, можна розгледіти обличчя людей.

Маріна вигукує, що хоче прокататися. Нема питань, їдемо. По дорозі до найближчої пристані, що знаходиться під замком, натикаюся на знайомого рибалку з мого будинку, який завжди ловить рибу на цій набережній і за день повільно проходить нею від пристані аж до човнової станції неподалік від Циганського пляжу. Рибалка хвалиться, що сьогодні зранку біля водокачки взяв білого амура, показує велику рибину й задоволено втирає мокрою рукою засмагле й посічене зморшками чоло. «Ты тоже рыбак?» — запитує в мене Маріна. Да, тут всі рибаки, відповідаю, обіймаючи її, але поганенький, бо мені самі йоржики потрапляють на гачок. Ми прощаємося з моїм сусідом і йдемо далі. На пристані чимало людей, які чекають на катер. Несподівано я помічаю Капусту в чорних окулярах із незнайомою дівахою, вони стоять до нас боком, обличчям до озера, розмовляють і курять. Толян, де Риня? — підходить до мене Капуста й одразу накидається з іншими запитаннями. Цілую її в щічку й кажу, що не знаю. Вона заводиться ще більше, смикає мене за руку й шипить: не бреши, чуєш, не бреши. Я не уявляю, куди подівся Риня, сам його шукаю, кажу вже трохи роздратовано. Іра на мить замовкає, кидає погляд на Маріну й просить перетерти віч–на–віч. Ми відходимо на десяток метрів, і Капуста знову засипає мене своїми бабськими запитаннями: «не бреши мені», «де мій Риня?», «в нього хтось є?», «коли ти його востаннє бачив?», «він ні–чьо про мене не говорив?», «він поїхав до неї, скажи? до неї?» Це нічого їй не дає, бо я поводжуся в кращих традиціях контужених на фронті, лише здивовано кліпаю очима й відкриваю рота, аби вимовити «не знаю», «важко сказати». Хто це така? — показує поглядом на Маріну. Відповідаю, що моя родичка, приїхала здалеку, хоче подивитися на Тернопіль. Капуста підступно посміхається. У тебе всі родички ходять без ліфчиків? — несподівано запитує, чи ти любиш лише з тими гуляти, які виставляють цілому світові свої поганенькі цицьки? Іра, втуплююся в неї поглядом, припини. А Ляня сохне по тобі, придурку, оцінююче дивиться на мене, тільки й мріє, аби тебе, мішком прибитого ідіота, побачити. Нічого не зробиш, котику, розводжу руками, важка жіноча доля. Дурак, вернися до неї, вернися, підскакує до мене Іра, ну, ти ж не сліпий, подивися на яке чювирло горохове ти проміняв Ляню, Толя, шепоче Капуста, признайся, що тобі без Ляні погано, а? признайся. Шум маленького катера, який причалює до пристані, перериває нашу розмову. Підходимо до натовпу. Народу прибуває, люди сходяться з боку парку, йдуть східцями згори, від готелю «Тернопіль». Два здорових шланги в потертих джинсах без футболок першими зіскакують із борту катера на пристань, тримаючи грубі, міцні петлі канатів, прив'язують судно до чорних металевих штирів. Сирена катера дає протяжний гудок, і палубу повільно покидають пасажири. Коли сходить останній, ті, хто стоїть на пристані, один за одним заходять на катер. Я не хочу їхати разом із Капустою, а тому з Маріною ступаємо на судно швидше й одразу йдемо у хвіст. Поки пливемо до пристані ближнього пляжу, я думаю про нашу розмову з Капустою й ніяк не можу позбутися згадок про Ляню. Псується настрій. Марі–на кілька разів кидає на мене запитливий погляд, але мовчить. Закурюємо. Катер залишає за собою бурхливу борозну спіненого, сріблистого шлейфу, який розходиться широким рукавом по озерній гладі, поки не розчиняється з нею. Бризки води