Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Витауте Жилинскайте

А Ейнора проголосила:

- Кадрилю, вiднинi ви наш начальник!

- У... у... ура! - затупотiв вiд радостi Китичка.

- Оце... оце... на тобi... оце... - тiльки й мiг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у крiслi, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека вiдокремитися вiд тулуба i полетiти до стелi.

- Начальнику Кадриль, - пролунав чiткий i спокiйний голос пiлота, - чи всi пристебнули захист пояси? Чи скрiзь порядок?

- Начальнику, - тихенько повторив Китичка, а очi в нього так i бiгали, так i сяяли вiд радостi. - Начальнику, начальнику Кадриль!

Кадриль угомонився, перестав соватись по крiслу, сiв як слiд i, несмiливо крякнувши, звелiв:

- Пасажирко Легарiє, мiцнiше затягнiть захисного пояса!

Легарiя глипнула на нього спiдлоба, нiчого не сказала, але пояса поправила. Кадриль вiдчув себе вiльнiше й смiливiше. А Китичка, який не знав, що й робити з радостi, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком i зашепотiв:

- Бачиш?!

- Бачу! - теж пошепки вiдповiв новий начальник.

- Знай! - додав песик.

- Знаю.

- Та чи ти знаєш, що я вимовив наше заповiтне слово? Тодi, коли ти боровся на схiдцях? - розхвилювавшись, пригадав Китичка. - Чи ти чув?

- Чув. Я був уже зовсiм на краю загибелi, а коли почув, кинувся, як лев!

- Частенько ми користуємося своїм слiвцем, правда?

- Коли... це життєво необхiдно, - вiдповiв Кадриль.

- Кi-кi-кi, - засмiявся песик. - Ти уже заговорив, як Легарiя!

- Починаю тверезо дивитися, - поглузував iз себе Кадриль, i обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.

Вони посидiли трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, i тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:

- Хочеш, задам тобi одну загадку? Вiдгадай, яким ти вiднинi повинен бути?

- Я? - Кадриль став серйознiшим. - Певно, дуже... мм... правильним?

- Нi.

- Кмiтливим?

- Нi.

- Обачним?

- Теж нi!

- То, може, дiяльним?

- О, i не це!

- Ну то поважним?

- Нi, нi, нi!

- Гарним на вигляд? Грiзним? Спритним?

- Та нi ж!

- Тодi я не знаю, - здався Кадриль.

Насилу стримуючись, щоб не захiхiкати, Китичка зашепотiв:

- Холоднокровним!

- Хе-хе-хе... - пирснув смiхом начальник, але одразу перестав смiятися, посерйознiшав: адже вiднинi йому не личить реготати, наче... наче... якомусь безвусому гарячцi! Як же вiн зможе вимагати дисциплiни вiд iнших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комiрець: чи не вистрiпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же вiн вимагатиме вiд iнших, щоб були акуратнi, коли сам нечупара?..

Отак-то. Через новi турботи вiн i не помiтив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бiк, що вона збирається йому щось сказати, та нiяк не наважиться.

- Начальнику Кадриль, - нарештi покликала лялька.

- Так, я слухаю, - повернув у той бiк вухо начальник.

- Я хотiла б, - невинно попросила Ейнора, - трошки порадитися щодо моєї забитої потилицi. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.

ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС

Кадриль шаснув з-пiд пояса до крiсла Ейнори i наставив вухо. Те, що потихеньку розповiла лялька, було таке несподiване i таке важливе справдi, життєво важливе! - що мордочка у начальника ставала дедалi похмурiша й похмурiша i вiн уже не смикав, а скуб свого вуса, наче хотiв його вирвати зовсiм!

- ...це i все, що я намацала в кабiнi пiлота, - кiнчила Ейнора, розповiвши перед тим про те, як її нiс пiлот на плечах i вона наткнулася на його сховану здорову руку.

Кiнчивши розмову, вона зiтхнула: нарештi звiльнилася вiд тягаря таємницi! Хоч таємницi своїх очей вона не видала: вiдчувала, що ще не час.

Вiд почутого у зайчика просто перехопило подих! Скорiше не вiд однiєї вiстi, а вiд двох: про здорову руку пiлота, заховану в комбiнезонi, i про страшну рiч у його кабiнi. Хто знає, який пiдступ готує їм той в окулярах, той в рукавицях i шоломi пiдозрiлий тип!.. Коли б подiбнi новини Кадриль почув ранiше - вiн пiдскочив би, наче сiв на жарину, ввiрвався б у кабiну пiлота, схопив би його за груди i зажадав би негайно все пояснити!.. Ще й шолом з нього зiдрав би, окуляри розтрощив би, комбiнезон розпанахав би... А тепер? Тепер вiн з терпiнням лiтньої людини вислухав усе до кiнця, помовчав, задав кiлька запитань, покосився на дверi кабiни i прошепотiв:

- Дякую вам за пильнiсть. I я попросив би... вiрнiше, наказав би нiкому анi слова!

- Мовчала до цього часу, зможу помовчати й надалi, - вiдповiла Ейнора.

Цi слова почув Твiнас, але вдав, що не чув, лише сумно опустив очицi на свою розтоптану танку. На серцi зробилося так порожньо, наче хтось замiсть серця поклав йому якого пухиря. Товстун зрозумiв, що Ейнора розказала Кадрилю ту головоломку, яку збиралася довiрити йому, але чомусь передумала. "Напевне, вона зневiрилася в менi, - мучився товстун, напевне, вона зрозумiла, що це я вкрав рукавичку, i тепер зневажає мене, адже я не мiг зiзнатися i мовчав, коли Легарiя називала її злодiйкою. Я не лише кривий, товстий, але й непорядний, i краще було б менi залишитися в тiй купi смiття, там моє мiсце..." Вiд таких гнiтючих думок голова його низько схилилася, дзьоб опустився до самої танки, i товстун задрiмав.

Кадриль тим часом повернувся в крiслi й залiз пiд пояс, де згоряв вiд цiкавостi Китичка.

- Друже, - штовхнув вiн у бiк Кадриля, - що трапилося?

- Ейнора турбується за свою забиту потилицю, - викручуючись, вiдповiв зайчик.

- Знаю, - тихiше заговорив песик, - ти не можеш менi сказати. Кожний справжнiй начальник має таємницi, якi недозволено вiдкривати iншим.

Кадриль мовчки кивнув головою i задумався. На його плечi лiг тягар вiдповiдальностi. I який тягар! "Якщо й надалi я буду пiд гнiтом, як сир у ворочку, - мовив вiн сам до себе, - якщо й надалi так триватиме, то... як плигну!" Та куди вiн плигне - навiть сам не знав, а як по правдi, то вiн i не збирався плигати. Бути начальником не лише вiдповiдально, але й дуже цiкаво! Тiльки встигай вухом крутити!.. Ось iз кабiни пiлота пролунали слова:

- Начальнику Кадриль, прошу негайно зайти до мене в кабiну!

ОРIЄНТИР

Твiнас пробудився iз дрiмоти, Легарiя iз похмурого оцiпенiння, Ейнора замалим не пiдскочила: пiлот запрошує до своєї кабiни! До кабiни, куди навiть комар носом не смiв ткнути! До кабiни, яку смiливо можна назвати неприступною фортецею!

А надто ображеною вiдчувала себе Легарiя: як же це так, чому її нiколи не покликав, чому покликав цього свiжоспеченого начальника? Вона презирливо пересмикнула щелепою i голосно, щоб почув Менес, сказала:

- Якщо пiлот хоче завдати удару по моїй амбiцiї, то... фi!

- Бажаю успiхiв, - крикнув Твiнас, перемiгши свiй сум.

- Друже, не здавайся! - вигукнув Китичка, немов товариша на бiй проводжав.

Ейнора мовчала, але так нервово м'яла рукавичку, що було видно, якi почуття непокоять її.

I ось Кадриль береться за ручку дверей кабiни, а серце б'ється так шалено, що коливається навiть таємна кишенька: хтозна, якi несподiванки, страхiття, а то й пастки на нього чекають? I як поводитись, побачивши ту дивовижу, про яку недавно розповiдала Ейнора?.. "Подумаєш, - наїжачив вiн кiнчик вуса. - Хто-хто, а я не знепритомнiю. Страшнiше, нiж на планетi квiтiв, усе одно не буде!"

Трохи постоявши бiля дверей, затамувавши своє нетерпiння, вiн нарештi натиснув на ручку й зайшов усередину.

В КАБIНI ПIЛОТА

Речi, яку Ейнора намацала i про яку розповiдала, в кабiнi не було принаймнi на очi вона не потрапляла, а Кадриль за кiлька секунд устиг окинути поглядом усi кутки. А довше роздивлятися було небезпечно - ще накличе пiдозру та недовiру пiлота. До того ж тут було чимало iншого, що безмежно здивувало його. У кабiнi, наприклад, тебе не пiдiймало вгору: можна ногами мiцно впиратися в пiдлогу й навiть танцювати польку чи кадриль!

Друге, що примусило Кадриля аж рота роззявити, була скляна стiна над пультом пiлота.

- Оце-то штука! - вихопилось у нього вiд подиву.

Крiзь скло можна було бачити весь простiр, який долав їхнiй срiбний кораблик. Рiзнобарвнi свiтила й освiтленi свiчечками ялинковi кулi сяяли далеко й близько, а вiдблиски їх таємниче ряхтiли в скельцях окулярiв пiлота. То в тому, то в iншому кiнцi простору щось спалахувало i гасло: може, комети, може, метеорити, а може, двi зiрки зiткнулися? Весь простiр був залитий незвичайним свiтлом, яке нагадувало ту мiсячну нiч у лiсi.

"I як вiн може знайти шлях у такiй далинi помiж безлiчi свiтил?" - з шанобливим подивом поглянув на пiлота Кадриль. Тепер вiн не дивувався, чому пiлот так довго шукав Тандадрику: знайти її тут - все одно що знайти голку в копицi сiна! А може, ще важче... Та ще заплутанiшим i таємничiшим, нiж космiчний свiт, видався Кадрилю пульт пiлота: скiльки тут кнопок, скiльки ручечок, лампочок, кришечок, дiрочок, а приладiв рiзних - великих i зовсiм малесеньких!.. I скрiзь намальовано лiтерки, стрiлочки, номери, покажчики аж у очах ряботить, навiть неможливо зрозумiти, як воно все умiщається на такiй невеличкiй площi i як таку плутанину може оволодiти одна-однiсiнька рука в рукавицi?..

- Оце... - замалим не вигукнув i навiть не плеснув вiд здивування лапами Кадриль, але раптом вiн згадав про другу пiлотову руку й пiдозрiло кинув оком на порожнiй рукав. "А може, - промайнула у нього думка, - може, схопити за замок, потягнути - дрр! - вниз i подивитися, що воно i як?!"