Приворотне зілля - Брати Капранови

- Оце все, - сказав Петро трохи винувато, витираючи припалене обличчя. - Решти не дістати, - і простягнув одежину дівчині.

Та мовчки взяла, не розуміючи, що з нею робити.

- Тікати треба, - сказав Петро, - щоб самим не згоріти. І, схопивши дівчину за руку, вистрибнув під дощ.

Сарай запалав умить, неначе гасом облитий. Деякий час Леся продовжувала дивитись на полум’я, не можучи отямитись, потім стала натягувати одежу, добре попсовану вогнем. Колись нова вишнева сукня зараз виглядала брудною ганчіркою і навіть не закривала дівочих персів. Леся безпорадно оглянула себе і прикрилася рукою. На очах у неї бриніли сльози.

Петро, що у військових ситуаціях орієнтувався значно краще, ніж у мирних, спробував заспокоїти її:

- Нічого. Якось дійдемо. Зараз на вулиці нікого нема, а ні - то городами.

Дівчина засопіла і раптом заплакала, заридала вголос, сльози її змішувались з дощем і капали на мокру сукню.

- Нічого-нічого, - Петро по-батьківському обійняв її за плечі, і вони рушили мокрим степом в напрямку села, де вже, мабуть, помітили пожежу та зазбиралися гасити. Над полем бешкетувала літня злива.

- А сьогодні відьми сіно попалили. Разом із сараєм.

Біля хвіртки Тетяна розмовляла з сусідкою, сухорлявою говіркою тіткою, зовні схожою на стару подзьобану життям курку. Голос її також нагадував квоктання, а рвучкі раптові повороти голови та звичка періодично обтрушувати обома руками сукню робили цю схожість просто анекдотичною.

- Яке сіно? Що ти говориш?

- Та на вигоні ж. Тільки попіл лишився.

Тетяна похитала головою:

- Бреши більше. Відьми. То, мабуть, курив хтось або блискавка.

Але сусідка гнула своє:

- Яка там блискавка! А що загасити ніяк не могли, то що?

- Було кому гасити, на вигоні.

- А от і було. Дощ ішов. І баби горщик кисляка навколо обнесли. Якби блискавка, загасло б.

Від цих слів Тетяна скривилася:

- Миколаївно, ти завжди збрешеш, так збрешеш! Коли це дощ сіно міг загасити? А як з кисляком бігати, то краще б водою залили.

- А де ж там вода?

- Ото ж воно і є, сама не знаєш, що говориш. Правда, Петре? - Хазяйка розвернулася до мокрого квартиранта, що вулицею наближався до подвір’я.

Той у відповідь ввічливо кивнув, вітаючись з обома жінками.

- Добрий день.

- Добрий. - Куряча голова сусідки розвернулася до хлопця, а потім так само швидко зайняла попередню позицію.

- От же ж якраз спеціаліст з Києва, ми його спитаємо. - Тетяна хитро зазирнула в обличчя квартирантові. - Миколаївна говорить, що відьми сарай на вигоні підпалили. Хочеш подивитися?

Хлопець гречно обігнув сусідку і, прочинивши хвіртку, протиснувся між парканом і жінками на подвір’я:

- Та я ж не пожежник.

Дощ уже закінчився, і гаряча земля жадібно всотувала небесну вологу у свої спраглі глибини. Люди повиходили з хат, щоб насолодитися раптовою прохолодою, а дерева підступно струшували їм на плечі заблукалі краплі води. Та Петро вже міг не боятися того раптового душу. Мокрішого лейтенанта, напевне, на цей момент не було у всій Україні. Його сорочка наскрізь просякла водою, і вже давно спрямовувала її надлишки прямою дорогою у джинси. Важка тканина штанів стала ще важчою і нагадувала брезент. Ну а кросівки лишали калюжі на післядощовій землі, а значить, були мокрішими навіть за неї.

Голосно чвакаючи на кожному кроці, Петро попрямував через подвір’я до хати і, зійшовши на ґанок, з помітною насолодою скинув важке взуття. Джинси рясними краплями креслили за хлопцем шлях.

Хвилин за десять лейтенант знову з’явився на подвір’ї, тепер уже в футболці, легкій літній куртці і спортивних штанях, акуратно зачесавши набік мокре волосся. Свій постраждалий одяг він ніс на витягнутій руці.

- Тітко Таню, а де це можна повішати?

Хазяйка якраз прямувала до літньої кухні:

- Ну що ти весь час «тітка». Невже я така стара? - Вона взяла з хлопцевих рук мокру одежину. - Давай я сама. А тобі зігрітися треба, дивись яке мокре. Ще застудишся. Іди на кухню, я тебе чаєм напою.

Але лейтенант залишився серед двору, чекаючи поки хазяйка дасть раду промоклим речам.

- Щось в кишені у тебе. Може, потрібне?

Петро знизав плечима:

- Та нічого там нема.

Тонкі жіночі пальці спритно залізли до маленької кишеньки, що, знаєте, невідомо навіщо буває у джинсах біля самого пояса.

- Пришите щось. Одірвати можна?

- Давайте, - знизав плечима хлопець. Він твердо пам’ятав вміст своїх кишень, нічого підозрілого там бути не могло.

Тетяна перекусила нитку, якою зсередини був пришитий жмутик білої матерії, витягла з кишеньки знахідку і здивовано підняла брови:

- Ти ба!

- А що там?

На жіночій долоні красувалася невелика пір’їна разом зі жмутиком ганчірки, щільно обмотаним нитками згори. Петро розгублено знизав плечима, а Тетяна чомусь замислилася і незадоволено похитала головою.

- Ну добре. Ходім чай пити.

Поки чайник грівся на веселому газовому полум’ї, Тетяна взялася досліджувати свою знахідку. Взявши ножа, вона акуратно підпорола нитки.

- Не твоє?

В ганчірці був замотаний жмутик волосся й кілька зерняток маку.

- Ні, - лейтенант кліпнув очима.

Тетяна прикусила губу, замислившись. Потім стурбовано зазирнула хлопцеві в обличчя.

- А більше нічого такого ти не знаходив?

- Чого?

- Ну, такого чогось, не твого. Що невідомо звідки взялося.

Петро знизав плечима. Він не дуже розумів, про що йдеться. Але Тетяна, здається, була не на жарт стурбована.

- А подивися. Поки я чаю наллю, перемацай одяг.

Лейтенант з недовірою гмикнув, проте все-таки пробігся професійним рухом по складках своєї легкої курточки і майже одразу наткнувся на щось тверде внизу за підкладкою.

- Стій! - Тетяна уважно спостерігала за хлопцем. - Дай я сама.

Вона зняла з лейтенантових плечей одежину й поклала перед собою на столі. Невеликий розтин з боку підкладки дозволив видобути на поверхню ще дивовижніший предмет - невелику жіночу каблучку, з дешевим блакитним камінчиком. Хазяйка промурмотіла щось під носа, а Петро зовсім розгубився:

- А це що таке?

- Я ж тебе попереджала, не жартуй з нашими дівчатами.

Петро міг заприсягтися, що, коли виїздив з Києва, нічого подібного в куртці не було. Та й звідки воно могло взятися - річ зовсім нова.

- На каблучку - то, певно, наговорено.

- Що наговорено? - вилупився лейтенант.

- Та щось уже наговорено. - Тетяна задумливо покрутила персня у руках.

А Петро теж взявся розглядати першу знахідку. - І на цеє теж… як його… наговорено?

- Руками краще не чіпати. Ти чай пий, бо застудишся.

Хазяйка підсунула до Петра чашку свіжозавареного чаю, а сама взяла газету й акуратно склала на ній всі предмети - окремо каблучку, а напроти неї пір’їнку, жмут чорнявого волосся та мак. Виглядав цей натюрморт досить безглуздо, але Тетяна явно мала про нього свою думку.

- Пір’їна - то трошки інше, хоча теж закляття… Міцно за тебе взялися!

- Яке закляття? - не зрозумів лейтенант.

- Не знаю. Чи на урок, чи на присуху.

Квартирант сидів, як по голові вдарений.

- Урок?

- Ну, наврочив хтось. Може, спортити тебе… - Тетяна раптом хитро посміхнулася. - Хоча навряд чи спортити.

- Що це ви мені розказуєте? - Петра обурила хазяйчина посмішка. Кому сподобається, коли з нього кепкують. - Що за урок? Що за присуха?

- Присуха. Це таки присуха.

- Яка присуха?

Жінка підняла веселі очі.

- Звичайна. Коли дівка хоче, щоб ти на неї заглядав, то робить присуху і тебе присушує, щоб ти без неї їсти не міг, пити не міг, щоб сохнув, значить, від любові, як тая билина в степу.

- Яка дівка?

Хазяйка знову засміялася.

- Це вже тобі видніше яка.

Петро недовірливо обдивився видобуті з одягу предмети. Нічого зловісного в них не було, звичайний непотріб. Це навіть на увагу не заслуговувало, якщо не враховувати того, звідки вони з’явилися. - І ви у це вірите?

- Роблять люди. - Знизала плечима хазяйка, а потім раптом стрепенулася. - Так ти ж начебто спеціаліст у цих справах. Чого ж питаєш? Чи у вашому інституті не знають, як українські дівчата присуху наводять?

Петро кисло посміхнувся. Майор попереджав, що їхня хазяйка - великий аматор фольклору, а тому варто було приготуватися до найгіршого.

- Знають, звичайно. Просто це не в моєму секторі. - Він бовкнув перше, що спало на думку.

- Ну тоді слухай. - Жінка посунулася на стільці, всідаючись зручніше. - Дівка, коли хоче хлопця присушити, готує зілля, наговорює на нього, і треба щоби той це з’їв або випив. А в зілля дівчина обов’язково кладе щось своє. Ну від себе. Наприклад, плює чи, коли тісто робить, туди свій піт замішує.

- Піт? - гидливо скривився Петро.

- А що ти думав? Любов, це штука, серйозна. - Тетяна іронічно підморгнула лейтенантові. - Але обов’язково треба, щоби хлопець це з’їв. Тому у нас дівчата так добре печуть. - Вона ще раз підморгнула, а Петро зашарівся.