1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

— Не соромтесь, кажіть усе.

— Поки триває напівмертвий стан м'язів, не припиняється ерекція.

Аомаме сильніше насупилася.

— Ви хочете сказати, що кілька годин ваш статевий орган залишається твердим?

— Саме так.

— Але ніяких відчуттів нема?

— Нема, — відповів чоловік. — Ні статевого потягу. Лише ерекція зберігається. Наче камінь. Так само як в інших м'язах.

Аомаме ледь-ледь хитнула головою. І повернула назад на своє місце.

— І в цьому я не зможу вам нічим зарадити. Сфера моєї професійної діяльності досить далека від цієї проблеми.

— Мені самому незручно про це говорити, а вам, може, не хочеться цього слухати, але дозвольте ще трохи розповісти.

— Будь ласка, розповідайте. Я зберігатиму вашу таємницю.

— І весь той час я злягаюся з жінками.

— Жінками?

— Біля мене є кілька жінок. Коли я перебуваю в такому стані, вони по черзі сідають верхи на мене нерухомого. Але я нічого не відчуваю. Ніякої статевої насолоди. Проте вивергаю сім'я.

Аомаме мовчала.

А чоловік вів далі:

— Жінок усього три. Усім понад десять років. Можливо, ви спитаєте, чому коло мене молоді жінки й чому вони повинні мати зі мною статеві стосунки?

— Це що, складова частина релігійної практики?

Сидячи на ліжку із схрещеними ногами, чоловік глибоко дихнув.

— Вважається, що такий параліч — послана з неба благодать, по-своєму священний стан. Тому, коли він настає, жінки приходять, щоб злягатися зі мною. Сподіваються народити від мене дітей. Моїх спадкоємців.

Аомаме мовчки дивилася на чоловіка. Мовчав і він.

— Словом, їхня мета — завагітніти? Зачати дитину від вас у такому стані? — спитала вона.

— Саме так.

— І ви за тих кілька годин паралічу тричі вивергаєте сім'я у лоно трьох жінок?

— Саме так.

Аомаме не могла не відчути, в якому складному становищі опинилася. Вона готувалася вбити цього чоловіка. Послати його на той світ. А тим часом їй відкрилася дивна таємниця його організму.

— Я не зовсім добре розумію, але яка в цьому конкретна проблема? Раз-двічі на місяць ваші м'язи зазнають паралічу. І тоді приходять три молоді подружки, щоб мати з вами статеві стосунки. Як на здорову голову, це справді щось незвичне. Однак…

— Вони — не подружки, — перебив чоловік. — Вони виконують біля мене роль жриць. І злягання зі мною входить у їхні обов'язки.

— Обов'язки?

— Які визначаються їхньою роллю. Усі стараються зачати спадкоємця.

— А хто це визначив? — спитала Аомаме.

— Це довга історія, — відповів чоловік. — Проблема в тому, що внаслідок захворювання мій організм неухильно прямує до загибелі.

— І жінки завагітніли?

— Ще ніхто. І такої можливості, напевне, нема. Бо в усіх ще не було місячного. Але вони хочуть чуда від такої благодаті.

— Ще ніхто не завагітнів. У них не було місячного, — сказала Аомаме. — І ваш організм прямує до загибелі.

— Час паралічу м'язів потроху довшає. Та й зростає кількість нападів. Параліч почався сім років тому, один раз на два-три місяці. Тепер він повторюється щомісяця раз-двічі. Щоразу, коли параліч проходить, організм охоплюють страшні муки й утома впродовж цілого тижня. Біль у тілі такий, як від уколів товстою голкою, голова розколюється, настає безсилля. Про сон не може бути й мови. Жодні ліки не зменшують цього болю. — Чоловік зітхнув і провадив далі: — Наступного тижня стає легше порівняно з попереднім, але біль не зникає. Щодня кілька разів напливає, немов хвиля. Я задихаюся. Нутрощі нормально не функціонують. Суглоби скриплять, як незмащений мастилом механізм. Щось пожирає моє тіло, висмоктує кров. Я це виразно відчуваю. Але пожирає мене не рак і не паразити. Я піддавався різним точним аналізам, але причини не вдалося з'ясувати. Мені казали, що я здоровий. Мене мучить щось незрозуміле для медицини. Щось отримане як розплата за даровану благодать.

«Цей чоловік, здається, справді на дорозі розпаду, — подумала Аомаме. Але на ньому не проглядала навіть тінь виснаження. Очевидно, його організм був міцно збудований і натренований, щоб переносити страшний біль. Однак Аомаме відчувала, що він прямує до загибелі. — Він мучиться. Якою хворобою — невідомо. І без мого втручання, нестерпно страждаючи, з повільною швидкістю фізично занепадає і згодом неминуче зустріне смерть».

— Цього процесу я нездатний спинити, — сказав чоловік, ніби прочитавши думки Аомаме. — Щось з'їсть моє тіло й підведе до смерті, повної жахливих мук. Вони викинуть мене, як використану автомашину.

— Вони? — спитала Аомаме. — Хто?

— Ті, що пожирають моє тіло, — відповів чоловік. — Та нічого. Зараз я прагну хоч трошки тимчасово зменшити біль. Навіть якщо це не буде остаточним розв'язанням проблеми, воно мені потрібне. Цей біль нестерпний. Іноді він стає страшним, глибоким. Наче прямо пов'язаним із центром земної кулі. Його ніхто, крім мене, не розуміє. Він багато чого забрав у мене й водночас, взамін, багато чого дав. Особливо глибокий біль — це особлива благодать, яка, звісно, не зменшить болю й не усуне розпаду.

Після того на якийсь час запала глибока мовчанка.

А тим часом Аомаме нарешті промовила:

— Здається, я повторююсь, але я не можу запропонувати вам якоїсь практичної допомоги у вирішенні вашої проблеми. Особливо якщо її послано як розплату за даровану благодать.

Випроставшись, лідер подивився на Аомаме своїми маленькими очима, схожими на льодовик у глибині очної западини. А тоді розтулив свої тонкі губи:

— Е ні, ви зможете щось зробити. Ніхто інший, а тільки ви.

— Добре, якщо це так.

— Я це розумію, — сказав чоловік. — Багато чого розумію. Якщо ви готові, то я не проти того, щоб ви почали те, що робите завжди.

— Спробую зробити, — сказала Аомаме грубим глухим голосом. «Те, що роблю завжди», — подумала вона.

Розділ 10

(про Тенґо)

Пропозицію відхилено

Тенґо попрощався з батьком перед шостою вечора. Поки приїхало таксі, вони мовчки сиділи біля вікна один навпроти одного. Тенґо заглибився у свої неквапливі роздуми, а батько, нахмурившись, утупився у краєвид за вікном. Сонце хилилося до обрію, і легка небесна блакить поволі густішала.

Тенґо мав напоготові ще багато запитань, але знав, що на жодне з них не дочекається відповіді. Це було видно з міцно стулених батькових уст. Здавалося, той вирішив більше нічого не говорити. Тому Тенґо вже нічого й не питав. Як казав батько, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Наближалася пора, коли вже треба було йти, і Тенґо розтулив рота:

— Сьогодні ви мені багато чого розповіли. Говорили незрозуміло, натяками, але, гадаю, по-своєму чесно відкрили правду.

Тенґо подивився батькові прямо в очі, але на його обличчі не помітив жодних змін.

І тоді він сказав:

— Я хотів би ще дещо у вас розпитати, однак розумію, що це завдасть вам болю. Тому мені нічого іншого не залишається, як здогадуватися про це з того, що ви вже сказали. Можливо, ви не мій рідний батько. Я так припускаю. Усіх обставин я не знаю, але загалом можу так думати. Якщо я помиляюсь, то так мені й скажіть.

Батько не відповів.

І Тенґо провадив далі:

— Якщо мій здогад правильний, то я тільки порадію. І не тому, що я вас не люблю. Бо, як я вже казав, не маю підстав вас ненавидіти. Адже ви виховували мене як рідного сина, хоча не доводилися мені кревним батьком. Тож я маю вам за це тільки подякувати. На жаль, між нами не склалися такі стосунки, як між батьком і сином, але це інша проблема.

Батько все ще мовчав і лише поглядав на краєвид за вікном. Ніби вартовий, що стежить за сигнальним вогнем дикунів на далекому пагорбі. Для певності Тенґо кинув погляд туди, куди дивився батько, але не помітив нічого схожого на такий вогонь. Там виднів тільки сосновий бір, забарвлений передчуттям сутінків.

— Вибачте, але я не можу зробити для вас майже нічого. Хіба лише молитися, щоб утворення порожнього місця у вас проходило з невеликими стражданнями. Адже досі ви й так багато намучилися. Напевне, ви по-своєму глибоко любили мою матір. Так мені здається. Але вона кудись поїхала. Не знаю, чи з моїм біологічним батьком, чи з кимось іншим. Здається, ви не збираєтесь розповідати мені, за яких обставин це сталося. В усякому разі, вона з вами розлучилася.

І залишила мене малого. Ви мене виховували, бо, мабуть, сподівалися на її повернення в майбутньому. Однак вона не повернулася. Ні до вас, ні до мене. Напевне, вам було гірко. Все одно що жити в безлюдному місті. Щоб заповнити порожнє місце.

Вираз батькового обличчя не змінився. Тенґо не знав, чи батько розуміє його слова й чи взагалі їх чує.

— Можливо, мій здогад помилковий. І може, добре, що я помилився. Для нас обох. Та від таких думок у моїй душі багато чого вляглося. Кілька сумнівів одразу розвіялося.