Гравiантена Iвана Мудрого (на украинском языке) - Василий Бережной

- Ну й чудово. Треба тiльки дiзнатися, в якi днi й години.

Вони, хоч i голоднi, вештались по музейному мiстечку до самого вечора.

II.

Дзвiнок був тихий, скрадливий, проте Надiя почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику бiля узголiв'я - дванадцята. Хто б це опiвночi? Легка штора на вiкнi набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Iвана, а тут ще й уночi... О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь твердi кроки. Стукiт у її дверi, i мамин iронiчний голос:

- Надю, наречений прийшов!

Невже Iван? Нарештi об'явився... Але чого ж так пiзно? Що скоїлось?

Його з'ява i порадувала, i збентежила Надiю. Iван зайшов знiяковiлий, i навiть винувата посмiшка на його худорлявому лицi не могла приховати внутрiшнього сум'яття i розгубленостi.

- Доброї ночi... Ти пробач, Надю, що я...

Затинаючись, вiн говорив про свою зайнятiсть, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от i наважився прийти, хоч i пiзно.

- Мiг би хоч подзвонити, - осмiхнулась Надiя.

- Навiщо? Поки я добирався, ти ще поспала цiлих пiвгодини. Так i завтра буде, й пiслязавтра, доки не напишу дисертацiї. А що? Нема чого марнувати вечори на зiтхання!

- Краще ночi?

- Ага, пiсля роботи.

Попросила його вийти в коридор, потiм, надiвши легкого квiтчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.

- Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? - спитала Надiя, пiдсовуючи йому яєчню на кухонному столику. - Може, весь час на дзвiницi сидiв?

Її обличчя пашiло - чи то вiд холодної води, чи вiд хвилювання, в голосi чулася легка iронiя. Iван усе це вловлював, милувався нею, а дiвчина нiяковiла ще дужче.

- Та побував i на дзвiницi...

- Ну й що? - її очi зблискували усмiхом. - Випробував свою антену?

Iван вiдповiв не зразу. Крутнув головою у бiк Надiїної матерi, що стояла бiля плити, нiби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потiм пробурмотiв:

- Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити...

- Пробив?

- От бач, ти iронiзуєш... - Iвановi брови нахмурились. - А сталася всесвiтньо-iсторична подiя.

- Ну, розкажи, розкажи!- похопилась Надiя, боячись, що вiн образиться.

- Розповiсти? Але ти ж все одно не повiриш. Серед буденщини - раптом велике, яскраве, незвичне...

- Чому ж... - Надiя вибачливо усмiхнулась. - Ми вже готовi до несподiванок.

- Ну, тодi я тобi скажу: менi вдалося, просто пощастило встановити контакт...

- Який контакт? Я ж запитую про твою антену.

- А навiщо ж я її конструював, як не для космiчного зв'язку!

- I що, встановив зв'язок... з тими... суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?

- Шукав одних, а наткнувся на iнших... - Iван знову покрутив головою i замовк. Вiдсунув порожню тарiлку. - Я б не заперечував проти чорної кави.

- На кого ж ти наткнувся? - спитала Надiя, пiдвiвшись iз-за столу, щоб дiстати в буфетi банку з розчинною кавою.

- Я розмовляв... - Iван зробив паузу, помiтно було, що вiн вагався, казати чи нi. - Майже годину розмовляв iз своїм двiйником. У нього теж є отака Надiя, тiльки вони вже одружилися...

Надiя так i застигла з чайником у руцi, а її мати, яка нiби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Iвана, тяжко зiтхнула.

- Ой лишенько! Оце домудрувався...

Поквапно вискочила з кухнi, щось бурмочучи про себе. Iван криво усмiхнувся:

- Бач, твоя мама вже повiрила...

- Ти її налякав. Ну, хiба ж можна так жартувати?

- Я не жартую.

- Перестань.

Каву пили мовчки. Iван поглянув на годинника:

- Менi пора.

- Може, завтра... чи пак уже сьогоднi сходимо в кiно? - примирливо обiзвалась Надiя.

- Я ж сказав: працюю. - Iван щiльнiше прихилив склянi дверi. - Пишу про цей контакт...

- О, коли б справдi... - не сказала, а проспiвала Надiя, звiвши очi вгору. - Ти б став доктором!

- А може, й стану, - пригорнув її за плечi. - Ну, я пiшов. До побачення.

- Щасливо, упертюх! - Надiя весело пiдштовхнула його до виходу.

III.

А було так. На Лаврськiй дзвiницi Iван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, i наш заповзятець мало не зiрвався вниз, на дзвони. Гамуючи дрiж у колiнах, осiдлав бантину, обiперся плечем об дерев'яну крокву i так дожидався вечора. За його розрахунками, якi згодом пiдтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравiзв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здiйснювати спробу треба було пiсля того, як цей потужний гравiтацiйний конденсатор сховається за обрiй, i то не зразу.

Час минав повiльно, та хiба Iвановi позичати витримки, терпiння? Сидiв, зiгнувшись у три погибелi, перебирав у головi рiзнi варiанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвiт i, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на iмпровiзацiї думка в нього чiтка, а в якi слова виллється, не має значення. Зрозумiють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудростi, викреслили орбiти електронiв i галактик...

Раптом Iвана охопив страх, пройняв кожну клiтину мозку: як вiн мiг наважитись? Помислити? Отака мiзерна грудочка протоплазми... Це ж тiльки уявити собi... А втiм, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс незмiрно мале i незмiрно велике зумовлюють одне одного, та iнакше вони й iснувати не можуть. Мале у великому i навпаки - велике у малому. Така дiалектика. То чому ж вiн не може поцiкавитись... Мусить! I тут не якась зарозумiлiсть, а жага мислячої матерiї.

Увiмкнув апарат, i тiєї ж митi на нього заспокiйливо поглянуло зелене вiчко iндикатора. Тепер антена могла модифiкувати гравiтацiйнi хвилi.

Кашлянувши раз i вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторiї, Iван, прозваний Мудрим, прихилився до гравiфона i почав:

- Гей ви, тi, що в космосi! - У горлi враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: Я звертаюся до вас за роз'ясненням, тобто хочу сказати... Людський мозок уже дозрiв, щоб уважнiше приглянутись до навколиишього... Нас цiкавлять кардинальнi питання Свiтобудови... пiдвалини... Ми не якiсь пiддослiднi кролики... Хочемо знати, навiщо увесь цей колообiг, розпад i синтез iз... живої i неживої матерiї...

Iмпровiзацiя виходила трохи недоладна, сумбурна, й Iван пошкодував, що заздалегiдь не пiдготував тексту або хоча б головних запитань. Тодi б не затинався, болiсно добираючи слова.

Чи сподiвався на якусь вiдповiдь? Ще тодi, коли в нього виникла iдея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав'язати, а от коли надiв навушники, впевненiсть його похитнулася. Безбережний космос... Якщо i є десь приймач гравiтацiйних хвиль, то яка вiрогiднiсть, що вiн саме зараз увiмкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Iван подумав: як це добре, що вiн тут сам, що немає свiдкiв цiєї його... витiвки. Якщо нiчого не вийде, вiн собi пробачить. Мало чого не витворяє людина на самотi... Але ж мусить удатися! Хоч i без надiї, а вiн все-таки сподiвався, вiрив у свою зорю.