Вiра-Вiруня (на украинском языке) - Василий Бережной

У квартирi було тепло, але Тамара, роздягнувшись, шарфика не скинула. Зайшовши до Кузьминої кiмнати, одразу ж побачила на столi журнал. Нетерпляче вхопила цупку книжку, вмостилася з ногами в крiслi, почала гортати, але прiзвища свого Кузьми нiяк не могла знайти. Перебiгла очима змiст, - Пробує не значився. Окинула поглядом заголовки i тодi натрапила - "Гримаси знахарства", її наче окропом ошпарило. Невже про Вiру? Пiдписано: К.Любимов. Сховався за псевдонiмом... Гримаси, значить... Вiра - знахарка... Ну, ну... Любимов...

Знайшла статтю, пробiгла кiлька рядкiв i одразу вiдчула, як паленiє вiд сорому обличчя. Обурення заважало читати, думки плуталися, i годi було їх приборкати; насуплювала брови, щоб зосередитись, i - не могла. Рука сiпнулася - пожбурити б геть те чтиво, але якась злостива цiкавiсть не давала вiдiрвати очей вiд чорних лiтер, що вигинались довгими рядками. Стогнала, наче вiд болю, прикушувала нижню губу, однак продовжувала читати. Оце так Любимов! Бiльше року, як побрались, а вона й не знала справжнього Кузьми... I як же так можна? Вочевидячки... Фанатизм навиворiт? Чи вульгарне виляння хвостом? А совiсть? Де ж його совiсть?

Завжди така врiвноважена i стримана, зараз Тамара кипiла. Ошукана! Окрадена! Схопилася з крiсла, боса забiгала по кiмнатi, як пантера в клiтцi. Раптом погляд її зупинився на великому кольоровому фото, пришпиленому до простiнка мiж вiкнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалинi - густий фiолет. Засмаглi тiла чоловiкiв, жiнок, дiтей. На передньому планi - вони з Кузьмою. На ньому чорнi плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплi води, руки в боки... Було, було! Минуло безповоротно...

Шарпнула зi стiни той зафiксований на паперi золотий день, - на килим полетiло бiле ошмаття. Ще одне фото пiд склом - вiн приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зiрвала i кинула на пiдлогу. Губи її тремтiли, вiї клiпали, їй хотiлося заплакати вiд лютi, але слiз не було. Згадала Вiру, її ласкаве обличчя i поступово вгамувалася. Зiтхнувши, провела долонею по чолу i пiшла до спальнi. Картала себе за нервовий зрив. Ну хiба ж так можна? От Вiра так би не повелася. Треба гасити в собi негативнi емоцiї... Гасити... Це легко сказати... Ех, Пробус...

Десь, може, через годину з'явився i вiн. Лунко клацнув замок, ще раз уже зсередини, потiм почулося шаркання черевикiв об килимок. Тамара не виглянула, i завчена посмiшка сповзла з його лиця.

- Угадай, що я принiс! Де ти там?

Тамара не озивалась, i вiн, поставивши на тумбочку великий кульок iз зображенням олiмпiйського ведмедика, попрямував до спальнi - свiтилось там.

- А я сьогоднi шампан...

Не договорив, проковтнув кiнець бравурної фрази, побачивши, який розгардiяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукнi, светри й iншi жiночi строї безладно розкиданi на лiжку, крiслах i навiть на пiдлозi. Все це Тамара, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкiряний чемодан.

- Що сталося, Томо? - В ротi йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. - Куди це ти збираєшся... так поспiшливо?

Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемодан, взяла в руку, виважуючи, поставила бiля дверей.

Кузьми наче й не помiчала, нiби його тут i не було,

- Слухай, можеш ти менi нарештi...

Випросталась, рiзким, незвичним жестом поправила розтрiпане волосся. Очi блищали сухим блиском. "Яка вона зараз наелектризована i... красива!" промайнуло в нього.

- Поїду до Вiри пробачатись.

- Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хiба там, у Воляках, читають наш журнал?

- Зате я прочитала.

- Ну й що там такого... Я тiльки пiдкреслив антинауковiсть... Полемiчна стаття.

- Полемiчна? Ганебний пасквiль!

Тамара одягла пальто, взяла чемодан.

- А коли ж ти... повернешся?

- До Любимова? Нiколи!

I в голосi, i в поглядi її було стiльки рiшучостi, що Кузьма отерп, вiдчув, що це не "сцена", не скороминуще шаленство примхливої жiнки. Розкинув руки, став на колiна, бурмочучи якiсь благання-виправдання.

Тамара вийшла, хряснувши дверима.