Час прокидатися.UA - Гарфанг
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Уже виходячи з дверей залитого світлом супермаркету на напівтемну вулицю, я відчував як утома усе сильніше огортає мене шершавими лапками. Швидше додому…
Їсти уже не хотілося, хотілось лише одного – загорнутися по самі вуха у знайому ковдру і на якийсь час відключитися – як ноутбук, у якого сіла батарея від перенавантаження, і якому тепер потрібні тільки спокій і підзарядка.
Скоріше б це день…
– Гей, ти! Закурити не буде? – гаркнуло раптом з-за спини і вибило мене з теплої штовханини примітивних думок.
– Закінчився… – дограв у голові уривок запізнілої думки, перед тим як запанувала мертва тиша, а підступний страх скрутив нутрощі.
Я зупинився за кілька кроків перед входом до арки, що відділяла кілька багатоповерхівок, серед яких був і мій будинок, від дороги та решти спального масиву. А за спиною швидко наближалися поспішні кроки кількох пар ніг.
– Чого мовчиш? Закурити є? – пролунало десь наді мною. Я підняв очі, щоб побачити височенного хлопця у насунутій на очі чорній шапці, які у народі по-простому називають «підерками».
Ще двоє обступили мене тісним кільцем, змушуючи відступати назад, поки моя спина не вперлася у стіну.
Троє хлопців, можливо – неповнолітніх. Проте і зростом, та мабуть – і силою, вони мене обігнали. Та, головне, їх було троє. Троє проти одного – признатися чесно – нікудишнього бійця…
Перший удар наздогнав мене неочікувано – я просто не був готовий до болю, який сталевою голкою уп’явся мені в живіт і змусив скорчитися, перехопивши подих. Інші два – менш сильні, посипалися за першим.
Хлопці не поспішали – вони розтягували забавку.
– Бабло гони, козляра! – прошипів один мені в обличчя, обдаючи смердючою хвилею алкогольного перегару.
– Ти чув, що тобі сказано? – перепитав інший, нависаючи наді мною.
Я тільки кивнув, трохи розпрямляючи спину, і неслухняною рукою поліз до кишені.
– Хлопці, у вас якісь проблеми? – пролунав раптом поза спинами молодиків спокійний голос.
Нападники усі разом повернулися на той голос, але відразу ж заспокоїлися, уздрівши поряд себе невисокого худорлявого чоловіка у легкій темній куртці.
– Це у тебе вони зараз будуть, – загрозливо пробасував найвищий із хлопців – мабуть, «голова» дрібної банди. – Вали звідси!
– Троє на одного? Цікаво, – вів далі незнайомець, що ніби і не чув погроз здорованя.
– Ти теж хочеш? – викрикнув той, що стояв зліва від мене, і раптово кинувся у бік незнайомця.
Те, що сталося далі, химерним чином злилося у моїй трохи потьмареній голові в одну плавну лінію: незнайомець відступив на крок назад, ледве вловимий рух – і хлопець простягся на асфальті, й у ту ж мить швидкий удар ногою змусив його закричати і зігнутися удвоє.
– Ах ти ж…
Проте ще один із моїх кривдників не встиг напасти першим – удар кудись під ребра і його змусив зігнутися, а невідомий боєць схопив його за голову і змусив нахилитися вниз – аби зустріти удар коліном, що відправив його у нокаут. Наступні звуки, які я почув – це були квапливі кроки третього, який, швидко збагнувши, що пахне смаленим, вирішив дати дьору.
– Позаду! – крикнув я, помітивши як перший, хто опинився на асфальті, вже оговтався від удару і підіймається, аби знову кинутися на мого несподіваного рятівника.
Який, так само незворушно, уже дістав пістолет звідкись з-під куртки і направив його на молодика, що вмить позбувся бойового запалу.
– Не стріляй! – у голосі хлопця від колишньої впевненості не лишилося нічого.
– Чому? – запитав незнайомець аж ніби здивовано.
– Ми… ми ще нічого не зробили…
– Ви ЩЕ нічого не зробили? Не встигли?
Чоловік повільно перенаправляв дуло пістолета з голови хлопця на ногу, ніби роздумував, куди саме йому більше хочеться вистрілити.
– Відпустіть мене… Я… зрозумів…
– Так? Що саме ти зрозумів?
– Що троє на одного – це погано, – прохрипів молодик.
– Зрозумів? Який розумний хлопчик, – сказав незнайомець із усмішкою, але вже за секунду його обличчя стало жорстоким і голос задзвенів сталлю:
– Якщо я вас, сволота, ще хоч раз застукаю – переб’ю як скажених собак. Або хоча б почую про гопників на цьому масиві… Я вас з-під землі дістану. Тобі ясно?
– Так, я зрозумів, – затряс головою хлопець, мов китайський болванчик. Зараз він ладен був цілувати черевики тому, кого ще кілька хвилин тому вважав легкою здобиччю.
– А тепер – усе з кишень – додолу. Й вали звідси. І оце забери – він вказав дулом на іншого хлопця, який усе ще лишався непорушно лежати.
– Бери.
Я не відразу зрозумів, що це вже сказано мені. І, приголомшений не менше від свого нещодавнього нападника, теж покірно підняв те, що молодик викинув з кишень на асфальт – мобільний та кілька зіжмаканих купюр, підхопив свій пакунок з їжею і рушив за чоловіком, який уже встиг сховати пістолет і, ніби нічого й не сталося, спокійно йшов у напрямку будинків.
– Ти нормально почуваєшся?
– Так. Вони тільки кілька разів ударили. Але якби не ви…
– Аби ти бився з одним, я б не втрутився, – жорстко обірвав мене незнайомець. – Але троє… Треба вчити пацанів. А то збиваються в зграї, і думають, що їм усе дозволено.
Тим часом ми дійшли до мого будинку, і я зупинився.
– Дякую. Візьміть, – простягнув я йому «здобич», але той на неї навіть не глянув.
– То тобі моральна компенсація, – осміхнувся він, і у світлі ліхтаря я побачив його обличчя. Звичайна «слов’янська» зовнішність, русяве волосся, світлі очі. Нестандартною була хіба що довжина волосся, зібраного в акуратний «хвіст».
– Іще раз дякую, – я першим простягнув йому руку.
– Нема за що. Могорич колись виставиш, – усміхнувся він уже більш приязно і теж подав руку.
Коротке рукостискання навалилося на мене градом незрозумілих картин – біг у темряві, чиєсь хрипке дихання, відблиски десь здалеку через темряву, і чоловічий силует крізь оптичний приціл…
Я раптово струснув із себе цю навалу, внутрішньо сказавши тверде «ні» чужим спогадам, про які я абсолютно нічого не хотів знати, і… Потік припинився так само швидко, як і розпочався, не встиг незнайомець ще забрати руку.
– Щасти, – промовив я йому услід, усе ще приголомшений, проте одночасно і гордий собою – значить, цим таки можна керувати! (На мій протест передача інформації припинилася!)
Росту!
Решта ночі пройшла без пригод – тому що я просто закинув пакунка до холодильника, навіть не розбираючи його, і завалився спати, не знявши одягу – підступна втома у буквальному сенсі звалила з ніг.
А коли прокинувся вранці – зрозумів, що мені потрібно взяти «тайм-аут» і просто перевести подих. А далі – буде видно.
Чужий мобільний я викинув відразу – навіть не ризикнув взяти його рукою – настільки сильним було небажання уявляти, що саме міг би він мені розповісти про свого господаря. Я просто обгорнув його ганчіркою, і не полінувався вийти на поверх до сміттєпроводу, аби позбутися «цього».
Позбуватися грошей не було сенсу; там якраз вистачить, аби дістатися до батьків на дачу і провести кілька днів у їх компанії.
І свій план втечі з міста я з самого ранку почав втілювати у життя. Вартість таксі цілком оправдовувала себе, якщо згадати усі мої учорашні жахіття, тож не було сенсу собі в цьому відмовляти.
Конец ознакомительного фрагмента.