Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Марко не давався Максимовi:

- Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не саджайте в тюрму!

Вiн страшно плакав.

Хазяїн помагав Максимовi та заспокоював:

- Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки не зроблять, ти в безпечнiм мiсцi мiж козаками.

Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.

Поклали його на лежанку горi спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого мiсця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.

- Здорово вибили, чортовi сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.

Хазяїн пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке розмочив у водi. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям i обв'язав. Тепер обернули Марка i посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.

- Пий це, парубче, здоровий будеш.

У Марка запеклись уста, аж почервонiли. Вiн жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.

Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:

- Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?

- Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить тебе, i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому не видадуть…

Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову i груди.

Марко дихав важко й заснув.

Хазяїн просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на лавi, далi прилiг i захрiп.

А надворi не вгавала завiрюха.

Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту чортяче весiлля завелось там, надворi…

Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Вiн спав спокiйно. Петро прокинувся аж коло полудня.

Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:

- А Марко де?

- На моїй лежанцi. Добре ти спав, хлопче?

Петро злiз з печi й приступив до Марка:

- Що з ним, батьку?

- Нiчого, подужає, нехай лише зiпрiє добре. Ми його зараз на пiч перенесемо та добре кожухами вкриємо.

Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.

- Тепер менi розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?

- Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозi в снiгу заблукались, з шляху збилися.

- А ви ж знали шлях на Запорожжя?

- Кожна дорога веде на Запорожжя…

- Те-те-те… Як не вмiєш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З Острога не туди на Сiч дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.

- З острога? - питає наляканий Петро. Йому вже тодi нiяково було, як хазяїн назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все знає?

- З Острога? - питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твiй товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн спересердя вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через те ви перевдяглися за козакiв i втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали мiж буржацьку орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, - так вже вам Пречиста Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амiнь. Бо кого степова зима вiзьме в свої обiйми, того не випустить аж до страшного судища Христова.

Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, i став благати:

- Батеньку рiдний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй нашi молодi голови! Мiй побратим нiчого не винен, вiн лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас, сховайте в себе.

- Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий, щоб втiкачiв ловити? Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.

- Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так…

- Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила, не вiзьмуть i княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.

Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспокоївся та й питає:

- Пане сотнику, звiдкiля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цiкаво.

- Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твiй брат виговорив у гарячцi цiлу вашу iсторiю.

- Вiн не брат менi, тiльки побратим.

- То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його нiс на плечах?

- Конi нам попадали, годi було його в степу оставляти на певну смерть…

- Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як твiй батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю. - Сотник обняв i поцiлував Петра в голову. - Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печi, є глечик з завареним зiллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мiй козацький реєстр заведу.

- Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.

- Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-пiд Самбора?

- Так, справдi.

- Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.

- Це був рiдний стрий оцього Марка.

- От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.

- А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.

- Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…

- Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.

- Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.

Сотник вийшов.

В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi. Вiн дивився кудись широко вiдкритими очима.

Петро прискочив до нього, врадуваний:

- Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов до мене хоч слово.

Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього, вiн вiдтрутив його з цiлої сили:

- Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до грiха, я ще одного не спокутував… - Марко кричав.

Надiйшов сотник.

- Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.

Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.

- От поглянь, як здорово били.

Петра аж серце стиснуло. Рана була бiльша, як зразу. Мiсцями повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з Петром через сiни до куреня обiдати.

Курiнь - то була простора кiмната, на яких сто людей. Стiни були городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами стояли лежанки, а насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого йшла густа пара. Пiд казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху. На стiнах висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а пiд нею горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а по обох боках - лави.

Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.

Сотник каже:

- Приймiть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.

Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сiдав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник сiв на почесному мiсцi. Вiдтак стукнув до стола i всi повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали. У Петра не було ложки.

- Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок хлiба й зробив собi ложку.

- От бачите, що вмiє собi дати раду.

- Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.

- Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.

По обiдi пiшов сотник спочивати, а Петро остався i знайомився з козаками.

На стiнi висiла бандура.

- Чи можна взяти? - питає Петро.

- Як вмiєш грати, то можна.

Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристроїв iнструмент i вдарив по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що аж жижки скакали.

- Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi стали притупцювати i вдарили тропака.

Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.

Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був гарний, дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собi дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня, як батько виправляв сина в похiд, як сестра виводить братовi коня вороного, а мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дiстається в турецьку неволю…